і важкі мутні очі Фаррінґтона скоса поглядали на компанію, натякаючи, що він в курсі — з нього кепкують. Візерс замовив усім лише по маленькій чарці настоянки за власний кошт і пообіцяв зустріти їх пізніше в Малліґана на Пулберґ-стрит.

Коли скотч-гауз зачинили, вони рушили до Малліґана. Зайшли в кімнатку позаду, О’Геллоран замовив усім по склянці гарячого[69]. Всі починали трохи п’яніти. Фаррінґтон саме замовляв ще по одній, коли з’явився Візерс. На полегшення Фаррінґтона, цього разу він сам замовив склянку біттеру[70]. Гроші закінчувались, та поки що на гулянку вистачало. Незабаром дві жінки у великих капелюхах та молодий чоловік у картатому костюмі увійшли та сіли за столиком поруч. Візерс привітався з ними і повідомив компанії, що вони з театру «Тіволі». Щомиті Фаррінґтон зиркав на одну з дівчат. Щось дивовижне було в її зовнішності. Величезний шарф із блискучого синього мусліну обвивав її капелюх і був зав’язаний великим бантом на підборідді; вона носила яскраво-жовті рукавички до ліктів. Фаррінґтон захоплено розглядав її пухкеньку руку, якою вона рухала дуже часто і вкрай граційно; і коли, трохи згодом, вона відповіла на його погляд, був вражений її великими карими очима. Його зачаровувала ця манера дивитися скоса. Вона глянула на нього раз чи два, а коли компанія виходила, м’яко торкнула його стілець і з лондонським акцентом мовила: «О, пардон!» Він дивився, як вона виходить із кімнати, сподіваючись, що вона погляне у відповідь, та розчарувався. Він проклинав свою нестачу грошей і проклинав всі ті рази, коли купував випивку для всіх, особливо ті склянки віскі з аполінарісом, якими пригощав Візерса. Якщо він щось і ненавидів, то це нахлібників. Він так розлютився, що втратив нитку бесіди друзів.

Коли до нього озвався Педді Леонард, виявилося, що говорили вони про силу й спритність. Візерс показував компанії свої біцепси і так вже вихвалявся, що решта двоє попросили Фаррінґтона підтримати національну гідність. Отже, Фаррінґтон закотив рукав і показав компанії свій біцепс. Дві руки оглянули та порівняли, і зрештою, було вирішено помірятися силами. Стіл очистили, і два чоловіки поставили на нього свої лікті, схопившись за руки. Коли Педді Леонард гукнув: «Поїхали!», — кожен мав спробувати притиснути руку іншого до столу. Фаррінґтон виглядав вкрай зосередженим та рішучим.

Змагання розпочалося. Десь через тридцять секунд Візерс повільно поклав руку свого опонента на стіл. Темне обличчя Фаррінґтона кольору вина вкрилося ще темнішим рум’янцем від злості та приниження через поразку від такого юнака.

— Не можна навалюватись вагою тіла. Грай чесно,— сказав він.

— А хто нечесно грає? — запитав той.

— Давай ще раз. Два з трьох.

Змагання почалося знову. На лобі Фаррінґтона виступили жили, а лице Візерса з блідого зробилось піоновим. Їхні долоні та руки дрижали від напруги. Після тривалої боротьби Візерс знову повільно вклав руку опонента на стіл. Почувся шум аплодисментів від глядачів. Власник закладу, який стояв поруч зі столом, кивнув своєю рудою головою в бік переможця і фамільярно сказав:

— Ех, оце так вправний!

— Та що ти в біса в цьому тямиш? — спитав жорстко Фаррінґтон, заводячи чоловіка. — Що ти тут мелеш?

— Цить, годі! — заспокоював О’Геллоран, помічаючи лютий вираз обличчя Фаррінґтона.— Ще по одній, хлопці. На коня та й підемо.

Чоловік з вельми похмурим обличчям стояв на розі мосту О’Коннелла й чекав, коли маленький сендімаунтський[71] трамвай відвезе його додому. У ньому жевріла лють і бажання помсти. Почувався приниженим та сердитим, навіть не п’яним; і в кишені у нього залишилося всього два пенси. Він проклинав усе на світі. Нажив собі проблем у конторі, заклав свій годинник, витратив усі гроші і навіть не напився. Він знову почав відчувати спрагу, тягнуло назад, в гарячий та затхлий паб. Він втратив свою репутацію силача, двічі зазнавши поразки від зеленого хлопчака. Серце його розбухло від гніву; коли він згадав про жінку у великому капелюсі, яка торкнулась його і сказала: «Пардон!» — то ледь не вдушився зі злості.

Трамвай відвіз його вниз до Шелбурн-роуд, і він скерував своє огрядне тіло в тінь казармової стіни. Йому страшенно не хотілося повертатися додому. Зайшовши через бічні двері, він виявив, що кухня порожня, а вогонь на плиті майже згас. Крикнув нагору:

— Адо! Адо!

Його дружина була маленькою жінкою з гострими рисами обличчя, яка знущалася зі свого чоловіка, коли він був тверезий, і терпіла його знущання, коли він був п’яний. У них було п’ятеро дітей. Маленький хлопчик спустився сходами.

— Хто тут? — спитав чоловік, вдивляючись у темряву.

— Я, тату.

— Хто ти? Чарлі?

— Ні, тату. Том.

— Де ваша мати?

— Пішла до церкви.

— Точно... Вона додумалася лишити мені вечерю?

— Так, тату. Я...

— Запали лампу. Що в цій темряві видно? Решта дітей вже в ліжках?

Чоловік незграбно сів на один зі стільців, поки хлопчик запалював світильник. Він почав передражнювати свого сина, промовляючи: «В церкві. В церкві, прошу пана!» Коли лампа розгорілася, гупнув кулаком по столу і крикнув:

— Що в мене на вечерю?

— Я... приготую, тату,— сказав хлопчик.

Чоловік гнівно підскочив і вказав пальцем на плиту.

— На цій плиті! Та вона вже догоріла! Бог свідок, я тобі покажу, як забувати про піч!

Він зробив крок до дверей і схопив тростину, яка стояла за ними.

— Я тобі покажу, як забувати про піч! — сказав він, закочуючи рукав, щоб достатньо вивільнити руку.

Хлопчик крикнув: «О, тату!» — і побіг, скиглячи, за інший бік столу, та чоловік ринув за ним і упіймав за кофтину. Хлопчик дико озирався, та збагнувши, що тікати нікуди, впав на коліна.

— Тепер тільки спробуй ще раз забути про піч! — гаркнув чоловік, енергійно луплячи його палицею.— Ось тобі, щеня мале!

Хлопець зойкнув від болю, коли палиця врізалась йому в стегно. Він склав долоні разом у повітрі, і його голос перелякано задрижав.

— О, тату,— кричав він.— Не бийте мене, тату! І я... Я за вас помолюся Богородиці Діві... Я помолюся Богородиці Діві за вас, якщо не битимете мене... Я помолюся Богородиці Діві...

Завідувачка дозволила піти відразу після закінчення чаювання для жінок, і Марія з нетерпінням чекала вільного вечора. На кухні панував ідеальний порядок: кухарка сказала, що у великих мідних чанах можна навіть розгледіти своє відображення. Вогонь горів гарно та яскраво, а на одному з пристінних столів лежали чотири величезні бармбреки[72]. Здавалося, ніби ці бармбреки були не нарізані, та, наблизившись, можна було розгледіти, що вони розділені на довгасті, товсті й рівні скибки, готові для подавання до чаю. Марія сама їх покраяла.

Марія справді була надзвичайно малесенькою, проте мала задовгий ніс і видовжене підборіддя. Вона говорила дещо гнусаво, завше заспокійливо «так, люба» чи «ні, люба». По неї завжди посилали, коли жінки сварилися за балії, і їй щоразу вдавалося їх помирити. Одного дня завідувачка сказала: — Маріє, ви справжній миротворець!

А заступниця завідувачки і двоє дам із правління почули ту похвалу. Та й Руда Муні завжди твердила, що не зробила б нічого для тієї недолугої, відповідальної за праски, якби не Марія. Усі Марію так любили.

Чай для жінок буде о шостій годині, тож їй вдасться втекти ще до сьомої. Від Боллзбриджу[73] до Колони[74] — двадцять хвилин; від Колони до Драмкондри[75]— двадцять хвилин; і двадцять хвилин на закупи. Приїде туди ще до восьмої. Вона дістала ридикюль зі срібними застібками і вкотре прочитала напис «Подарунок із Белфаста». Дуже любила той гаманець бо Джо привіз його за п’ять років до того, як вони з Альфі подалися до Белфаста на День Святого Духа. У гаманці були дві півкрони і кілька мідяків. Сплатить за трамвай і ще матиме п’ять шилінгів чистими. Який же гарний вечір вони проведуть, усі діти співатимуть! Вона тільки сподівалася, що Джо не прийде напідпитку. Так змінюється, коли хоч трохи вип’є.