Раптом він побачив, як вони наближаються. Вдоволено стрепенувся і, тримаючись свого стовпа, спробував про щось здогадатися по їхній ході. Вони йшли поспіхом, жінка робила швидкі, короткі кроки, а Корлі простував у своєму розміреному темпі. Здавалося, не розмовляли. Це натякало на невдачу і вкололо його, наче кінчик гострого інструмента. Він так і знав, що Корлі все провалить; він був упевнений, що нічого не вийде.

Вони звернули на Беґґот-стрит, і він одразу рушив за ними протилежним боком. Коли спинилися, він також став. Вони ще трохи поговорили, й жінка спустилася сходами до підвальних дверей. Корлі все ще стояв на краю хідника, дещо на відстані від сходів ґанку. Минуло кілька хвилин. Потім вхідні двері повільно й обережно прочинилися. На сходи вибігла жінка й кашлянула. Корлі повернувся й підійшов до неї. Його широка фігура на кілька секунд затулила її, а потім вона знову побігла сходами. Двері зачинилися, й Корлі швидко покрокував до Стівенс Ґрін.

Ленеган поспішив у тому ж напрямку. Впало кілька крапель дощу. Він сприйняв це за попередження і, поглянувши на будинок, у який увійшла молода жінка, аби переконатися, що за ним не стежать, завзято перебіг дорогу. Через хвилювання й швидкий біг захекався. Крикнув:

— Агов, Корлі!

Корлі повернув голову, щоб побачити, хто його кличе, й продовжив іти, як і до цього. Ленеган біг за ним, притримуючи плащ однією рукою.

— Агов, Корлі! — знову гукнув він.

Коли зрівнявся з другом, проникливо зазирнув йому в обличчя. Та нічого не розгледів.

— Ну? — спитав він.— Усе вдалося?

Вони дійшли до рогу Елі Плейс. Усе ще не відповідаючи, Корлі звернув ліворуч і пішов бічною вулицею. Його обличчя застигло в суворому спокої. Ленеган не відставав від свого друга, важко дихаючи. Він був спантеличений, у його голосі вчулася нотка погрози.

— Не можеш сказати? — спитав він.— Ти хоча б спробував?

Корлі спинився біля першого ж ліхтаря й похмуро глянув перед собою. Потім повагом простягнув руку до світла і, посміхаючись, повільно розтулив її перед очима свого приятеля. На долоні сяяла маленька золота монета.

Місіс Муні була дочкою м’ясника. Це була жінка, здатна постояти за себе — жінка рішуча. Вона вийшла заміж за батькового помічника й відкрила м’ясну крамницю неподалік Спрінґ Ґарденс. Та одразу ж після смерті свекра містер Муні зійшов на пси. Він пив, брав з каси гроші, бездумно влазив у борги. Намагатись вмовити його кинути пити було марно: вже за кілька днів він не витримував і знову брався за пляшку. Через те, що він бив дружину просто на очах у покупців, а також закуповував неякісне м’ясо, бізнес було зруйновано. Однієї ночі він прийшов до дружини з тесаком і вона мусила ночувати в сусідів.

З того дня вони жили окремо. Вона сходила до священика й отримала право розлучитися, залишивши за собою опіку над дітьми. Відмовила йому в грошах, в їжі та в житлі, тож він змушений був завербуватися до шерифа вибивати борги. Пошарпаний, сутулий, дрібний п’яничка з блідим обличчям, світлими вусами та світлими бровами, які хтось наче олівцем понамальовував над його маленькими, хворобливо червоними очима, він весь божий день сидів у кабінеті судового пристава, чекаючи, поки дадуть роботу. Місіс Муні, велика імпозантна жінка, взяла все, що лишилось від її грошей з крамниці, і відкрила на Хардвік-стрит пансіон. Серед непостійних мешканців найчастіше траплялися туристи з Ліверпуля та з острова Мен, а також час від часу артисти мюзик-холів. Постійно ж у пансіоні проживали місцеві конторські працівники. Вона керувала спритно й рішуче, добре розуміючи, коли давати кредит, коли ліпше бути строгою, а на що можна й закрити очі. Всі молоді хлопці-мешканці пансіону називали її Мадам.

Молодь платила місіс Муні за їжу та кімнату п’ятнадцять шилінгів (без урахування пива чи міцного портеру за обідом). Усі вони мали спільні смаки та заняття, і тому були добрими приятелями. Вони обговорювали одне з одним шанси фаворитів та аутсайдерів кінних перегонів. Джек Муні, син Мадам, який працював клерком у комісіонера на Фліт-стрит, мав не найкращу репутацію, любив лаятися по-солдатськи, часто приходив додому вже під ранок. Коли він зустрічався з друзями, то завжди знаходив для них гарний жарт і завжди знав, на кого ставити — бачив, і де гарна конячка, і де гарна артисточка. Крім того, він добре махав кулаками і співав жартівливих пісень. У неділю ввечері в головній вітальні місіс Муні часто бували вечірки. Свої таланти показували артисти мюзик-холу, а Шерідан грав вальси та польки, нашвидкуруч підбирав акомпанемент. Поллі Муні, донька Мадам, також любила поспівати. Вона виводила:

Поллі було дев’ятнадцять — струнка дівчина зі світлим м’яким волоссям та маленькими повними губами. Її очі, сірі із зеленим відтінком, мали звичку зиркати вгору, коли вона до когось зверталася, це надавало їй вигляду маленької порочної мадонни. Місіс Муні спершу відправила дочку працювати друкаркою в конторі торговця зерном, та оскільки пошарпаний помічник шерифа кожного дня заходив туди з проханням обмовитися хоч словом з власною донькою, забрала її додому поратися по господарству. Поллі була дівчиною жвавою, тож їй доручили піклуватися про молодих чоловіків. До того ж хлопцям завжди подобається, коли десь неподалік є молода дівчина. Поллі, ясна річ, фліртувала з ними, та місіс Муні, прониклива жінка, все прекрасно розуміла — хлопці лиш гаяли час: жоден з них не мав серйозних намірів. Так тривало досить довго, і місіс Муні почала задумуватись, чи не відіслати Поллі назад друкувати, та саме зауважила, що між Поллі та одним із молодиків щось відбувається. Вона спостерігала за парою та тримала свої здогади при собі.

Поллі знала, що за нею стежать, та все ж завзяту мовчанку її матері зрозуміти було не важко. Між матір’ю та дочкою не було жодної відкритої змови, жодної відкритої співучасті, однак люди в пансіоні заговорили про роман, а місіс Муні й досі не втручалася. Поллі почала якось дивно поводитись, а молодий чоловік — хвилюватися. Нарешті, дочекавшись слушної миті, місіс Муні втрутилась. Вона вправлялася з проблемами моралі, як ніж м’ясника з м’ясом, — і цього разу прийняла рішення.

Яскравий недільний ранок на початку літа обіцяв спеку, але зі свіжим вітерцем. Усі вікна в пансіоні були відчинені, і мереживні фіранки легенько видувалися на вулицю з піднятих рам. Із дзвіниці церкви Святого Георга безперервно лунав дзвін, і прихожани, поодинці чи групами, проходили через малу круглу площу перед церквою; про їхні наміри свідчили стримана поведінка та книжки у вбраних в рукавички руках. У пансіоні закінчили снідати, і стіл в їдальні був вкритий тарілками з жовтими плямами від яєць зі шматочками жиру і шкірочками бекону. Місіс Муні сиділа в солом’яному кріслі та спостерігала, як служниця Мері прибирає після сніданку. Вона наказала зібрати скоринки та надломлені шматки хліба, щоб спекти з них у вівторок хлібний пудинг. Коли зі столу прибрали, хліб позбирали, цукор та масло сховали під замок, вона почала відновлювати в пам’яті розмову з Поллі, що сталася минулої ночі. Все було саме так, як місіс Муні й очікувала: вона була відвертою у своїх питаннях, а Поллі відвертою у своїх відповідях. Обидві почувалися ніяково, ясна річ. Місіс Муні було ніяково, бо не хотіла видатись надто невимушеною чи причетною, а Поллі було ніяково не лише через натяки, які завжди викликали у неї зніяковіння, а й тому, що не хотіла, аби подумали, ніби у своїй мудрій невинності вона вгадала намір, який мати приховувала за своєю толерантністю.

Місіс Муні інстинктивно поглянула на маленький позолочений годинник на каміні, як тільки до неї дійшло крізь власну замріяність, що дзвони в церкві Святого Георга перестали дзвонити. Було сімнадцять хвилин на дванадцяту: в неї ще вдосталь часу, аби обговорити справу з містером Дораном і встигнути на месу о дванадцятій на Мальборо-стрит. Вона була впевнена, що доб’ється свого. Для початку, на її боці була вся вага суспільної думки: ображена мати. Вона дозволила йому жити під своїм дахом, вважала порядним чоловіком, а він зловживав її гостинністю. Йому було тридцять чотири чи тридцять п’ять років, тож виправдати такий вчинок юністю не вийде; як і наївністю, бо цей чоловік вже багацько бачив у світі. Він просто скористався молодістю Поллі та відсутністю в неї досвіду — це було очевидно. Питання стояло ось у чому: як він заплатить за скоєне?