Прогулюючись під сонцем, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, чим закінчився той сон. Я пам’ятав довгі фіолетові фіранки та антикварну лампу, що без упину гойдалася. Було відчуття, ніби я десь далеко, в країні з дивними звичаями — може, в Персії... Та кінець сну я пригадати не міг.

Увечері тітка взяла мене з собою до оселі покійного. Сонце вже сіло, та шибки у вікнах будинків, що виходили на захід, відбивали руде золото величного громаддя хмар. Ненні прийняла нас у коридорі, позаяк докрикуватися до неї було недоречно, тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитально вказала нагору, і коли моя тітка кивнула, почала насилу підійматися вузькими сходами. Ми йшли за нею, вона згиналася так, що голова ледь діставала до рівня поруччя. На першому сходовому майданчику вона зупинилася й дала нам знак іти вперед, до відчинених дверей кімнати мерця. Тітка увійшла, і стара жінка, помітивши, що я ніяк не наважуся, ще кілька разів повторила жестом запрошення.

Я зайшов навшпиньки. Кімнату крізь мереживо на краях фіранок наповнювало сутінкове золоте світло, в якому свічки нагадували бліді тонкі вогники. Небіжчика вже поклали в труну. Услід за Ненні ми втрьох стали на коліна в ногах мерця. Я вдавав, ніби молюся, та не міг зосередитися — відволікало бурмотіння старої. Я звернув увагу, як незграбно в неї застебнута ззаду спідниця і як підошви її сукняних черевиків стопталися в один бік. Мені примарилося, що старий священик, певно, всміхається, лежачи в труні.

Але ні. Коли ми звелися й підійшли до узголів’я, я побачив — не всміхається. Ось він лежить, урочистий, величний, убраний, наче для богослужіння, великі долоні безсило тримають чашу. Його обличчя було люте, сіре й масивне, з чорними западинами ніздрів, оточеними мізерним білим пухом. У кімнаті стояв важкий дух — квіти.

Ми перехрестилися і вийшли. У маленькій кімнаті внизу урочисто сиділа в його кріслі Елайза. Я навпомацки дістався до свого звичного стільця в кутку, а Ненні сходила й принесла із серванта графин з хересом і кілька келихів. Поставила все це на стіл і запросила нас випити трохи вина. Потім, за велінням сестри, вона наповнила хересом келихи й передала нам. Наполягала, аби я ще скуштував вершкові крекери, та я відмовився, бо боявся, що надто шумітиму, поки їстиму їх. Моя відмова наче трохи розчарувала її, вона перейшла до дивану і сіла біля сестри. Ніхто не говорив: усі вдивлялися в порожній камін.

Моя тітка дочекалася, поки Елайза зітхне, і тоді сказала:

— Ну що ж, тепер він у кращому світі.

Елайза знову зітхнула і кивнула головою, погоджуючись. Тітка потеребила пальцями ніжку келиха, потім трохи відпила.

— Він... мирно? — спитала вона.

— О, так, мем, справді мирно,— відповіла Елайза.— Важко було сказати, коли він перестав дихати. Прекрасна смерть, слава Господу.

— А все інше?..

— Отець О’Рурк був з ним у четвер, соборував його і все підготував.

— Він знав... коли?

— Він змирився.

— Виглядав він справді смиренно,— ствердила моя тітка.

— Так само казала жінка, яка приходила його мити. Що він був таким тихим та смиренним, ніби спав. Ніхто б не подумав, що мертвим він матиме такий чудовий вигляд.

— О, так, справді,— погодилася моя тітка.

Вона надпила ще трохи зі свого келиха й мовила:

— Що ж, міс Флінн, у будь-якому разі ви маєте почуватися спокійно, знаючи, що зробили для нього все, що могли. Мушу сказати, ви обидві дуже добре до нього ставилися.

Елайза розгладила сукню на колінах.

— О, бідолашний Джеймс,— сказала вона.— Бог свідок, ми зробили все, що могли, хоч і самі у нужді, та він мав усе потрібне.

Ненні схилила голову на диванну подушку, здавалося, вона ось-ось засне.

— Бідна Ненні,— дивлячись на неї, провадила Елайза,— геть виснажилася. Ми так наробилися: привели жінку, щоби помити тіло, потім підготували його, потім труну, а потім ще домовилися про літургію в церкві. Як би ми впоралися без отця О’Рурка? Це він приніс усі квіти і ці два свічники з церкви, написав повідомлення у «Фріменз Джорнал» і сам підготував усі папери для кладовища, а також поліс нещасного Джеймса.

— Яка добра людина,— сказала моя тітка.

Елайза заплющила очі і злегка закивала головою.

— Так, нема ліпшого за давнього друга,— сказала вона,— та, зрештою, в мертвого немає жодних друзів.

— Це справді так,— погодилася моя тітка.— Я певна, тепер, коли він зустрівся з вічністю, він не забуде вас і все, що ви для нього зробили.

— Ох, бідний Джеймс! — зітхнула Елайза. — З ним не було жодних проблем. Від нього і звуку чути не було, просто як зараз. Я знаю, він пішов, та все ж...

— Починаєш сумувати лиш тоді, коли вже надто пізно,— мовила моя тітка.

— Це правда,— сказала Елайза.— Я більше не приноситиму йому горняти міцного бульйону, і ви, мем, більше не будете передавати тютюн. Ох, бідолашний Джеймс.

Вона змовкла, наче спілкуючись із минулим, а потім проникливо мовила:

— Ви знаєте, я помітила, що в останні дні з ним відбувалося щось дивне. Хоч би коли я принесла йому суп, його требник лежав на підлозі, а сам він, відкинувшись у кріслі, спочивав із відкритим ротом.

Вона приклала палець до носа, насупилася і повела далі:

— Та він все говорив, що до кінця літа, одного гарного дня, має поїхати й побачити старий будинок в Айріштауні [7], де всі ми народилися, і нас із Ненні взяти зі собою. Якби ж ми тільки могли найняти одну з цих новомодних безшумних карет, отець О’Рурк розповідав йому про них, такі, з ревматичними колесами, всього на один день — недорого орендувати в «Джонні Раш» і вирушити втрьох якогось недільного вечора. Він постійно про це думав... сіромаха Джеймс!

— Храни Господь його душу! — сказала моя тітка.

Елайза взяла свою хустинку й витерла очі. Потім сховала її назад до кишені й дивилась якийсь час мовчки на порожній камін.

— Він завжди був таким сумлінним,— сказала вона.— Обов’язки священика — це було йому не до снаги. Можна сказати, що після цього на його житті було поставлено хрест.

— Так,— мовила моя тітка.— Він був розчарованою людиною. Усі це помічали.

Тиша заполонила маленьку кімнату, і під її сховом я підійшов до столу, спробував свій херес, а потім безшумно повернувся до свого стільця у кутку. Елайза, здавалося, впала в глибоку задуму. Ми чемно чекали, поки вона порушить тишу; після довгої паузи, повільно мовила:

— Коли він розбив ту чашу для причастя... з неї все почалося. Звісно ж, усі казали, що то нічого страшного, що чаша була порожня. Та все ж... Кажуть, то хлопчик був винен. Та бідолашний Джеймс так нервував, Боже, будь милостивий ДО НЬОГО.

— То в цьому річ? — спитала моя тітка.— Я чула щось таке...

Елайза кивнула.

— Це похитнуло його розум,— сказала вона.— Після цього він до всього збайдужів, ні з ким не розмовляв, жив самотою. І от, якось уночі його терміново викликали, але ніде не могли знайти. Обшукали всюди, де тільки можна; і все одно ніде ані сліду. Тоді клірик порадив глянути в церкві. Вони взяли ключі, відчинили церкву — клірик, отець О’Рурк і ще один священик, який допомагав у пошуках,— запалили світло, щоб пошукати його... І що б ви собі думали, він був там, сидів у темряві своєї сповідальні, не спав, а тихенько сам собі посміювався.

Раптом вона змовкла, ніби щось почула. Я теж прислухався; та в домі не було чути ані звуку: я знав, що старий священик лежить непорушно в труні, такий, яким ми його бачили, урочистий та величний у своїй смерті, з чашею на грудях.

Елайза продовжила:

— Не спав і сам до себе посміювався... Тоді, ясна річ, те, що вони там побачили, і змусило їх подумати, що з ним щось не так...

Саме Джо Діллон познайомив нас із Диким Заходом. Він мав невеличку бібліотеку зі старих випусків «Британського прапора», «Відваги» та «Дива за півпенні»[8]. Щовечора після школи ми збиралися у нього на задвірку та влаштовували індіанські баталії. Він і його гладкий молодший брат-ледацюга Лео тримали оборону на горищі хліва, а ми намагалися взяти його штурмом; або ж усі влаштовували запеклий бій на траві. Та хоч би як добре ми билися, нам ніколи не вдавалося виграти облогу чи битву, усі наші зіткнення закінчувалися переможним танцем Джо Діллона. Його батьки щоранку о восьмій йшли на месу на Ґардинер-стрит, і мирний дух місіс Діллон заповнював усю залу будинку. Та він грався з нами, молодшими й кволішими, надто завзято. Скидався на справдешнього індіанця, коли стрибав по саду зі старим чохлом для чайника на голові, вистукуючи кулаком по бляшанці й волаючи: