Я міцно стискав флорин[27] у руці, спускаючись по Бакінгем-стрит у бік станції. Вулиці з юрбою покупців, яскраво освітлені газовими ліхтарями, нагадали мені про мету подорожі. Я сів у вагоні третього класу порожнього потягу. Після нестерпної затримки він повільно рушив зі станції. Повз уперед між зруйнованими будинками над мерехтливою річкою. На станції Вестленд-роу натовп людей втиснувся у двері вагона, та провідники нікого не впустили, сказавши, що це спеціальний потяг до ярмарку. Я залишився сам у порожньому вагоні. За кілька хвилин потяг зупинився біля імпровізованої дерев’яної платформи. Я зійшов, рушив до дороги і побачив на підсвіченому циферблаті годинника, що була вже за десять хвилин десята. Переді мною постала велика будівля з магічною назвою.

Я не міг знайти вхід за шість пенні, і позаяк боявся, що ярмарок зачиниться, то швидко перескочив через турнікет, простягнувши шилінг втомленому чолов’язі. Я опинився у великій залі, на половині висоти якої по периметру пролягала галерея. Майже всі ятки вже зачинилися, а більша частина зали не освітлювалась. Я впізнав тишу — така наповнює церкву після служби. Я боязко ступив у центр ярмарку. Кілька людей зібралися біля яток, які ще працювали. Перед завісою, над якою світився напис Café Chantant[28] із кольорових ламп, двоє чоловіків рахували гроші на таці. Я слухав, як падають монети.

Насилу згадавши мету своєї подорожі, я підійшов до однієї з яток і оглянув порцелянові вази та чайні сервізи з квітковими візерунками. На вході панянка розмовляла з двома молодими джентльменами та сміялася. Я зауважив їхній англійський акцент і розсіяно прислухався до розмови.

— О, я такого ніколи не казала!

— Та ні ж, казала!

— А от і не казала!

— Хіба вона такого не казала?

— Так, я чув, казала.

— О, це... брехня!

Побачивши мене, дівчина підійшла і спитала, чи хочу я щось придбати. Її тон не був заохочувальним, здавалось, вона говорить зі мною тільки з почуття обов’язку. Я сором’язливо глянув на великі глечики, що стояли, мов східні охоронці обабіч темного входу в ятку, й пробурмотів:

— Ні, дякую.

Панянка переставила одну з ваз і повернулася до двох молодиків. Вони знову почали говорити про те саме. Раз чи двічі дівчина глянула на мене через плече.

Я затримався перед її крамом, хоч і знав, що марную час, та хотілось показати, що мій інтерес до її товарів не такий вже й несправжній. Потім повільно розвернувся і пішов униз, до середини ярмарку. Я кинув два пенні до шестипенсової монети у кишеню. Чув, як із кінця галереї голос повідомив, що зараз вимкнуть світло. Тепер верхня частина зали опинилась у цілковитій темряві.

Вдивляючись у темряву, я бачив себе — сміховинну істоту, охоплену марнославством; і мої очі пекло від муки та гніву.

Вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечір охоплює вулицю. Головою притулилася до фіранки, ніздрі її вловлювали запах запиленого кретону. Втомилася.

Перехожих було обмаль. Мешканець крайнього будинку пройшов повз неї дорогою додому; вона чула перестук його кроків бетонним тротуаром, а потім їхнє шурхотіння шлаковою доріжкою перед новими червоними будинками. Колись там було поле, на якому вона щовечора гралася з іншими дітлахами. Згодом якийсь чоловік із Белфаста викупив те поле і звів там будинки, не такі, як їхні — маленькі, коричневі хатки,— а яскраві цегляні споруди з блискучими дахами. Діти з їхньої вулиці — Девіни, Вотерси, Данни, маленький калічка К’ю і вона зі своїми братами й сестрами — всі колись гралися на тому полі. Ернест, щоправда, ніколи не бавився: він був надто дорослим. Її батько частенько ганяв їх звідти терновою палкою, та маленький К’ю зазвичай стояв на чатах і криком давав знати про батькове наближення. Хай там як, але, схоже, вони були тоді щасливими. З батьком ще не було так зле, та й мати жила. Було це ген-ген коли, вони з братами й сестрами вже повиростали, їхня мати померла. Тіззі Данн теж померла, а Вотерси повернулися до Англії. Все змінюється. Тепер і вона збирається поїхати, як і інші, полишити свою домівку.

Дім! Вона роззирнулася по кімнаті, оглядаючи такі знайомі їй предмети, які щотижня протирала впродовж стількох років, дивуючись, звідкіля тільки береться весь цей пил. Можливо, вона більше ніколи не побачить звичних речей, з якими раніше не могла й уявити собі розлуки. І все ж, протягом усіх цих років вона так і не довідалася імені священика, чия пожовкла світлина висіла на стіні над зламаною фісгармонією, поруч із кольоровою гравюрою обіцянок, даних Святій Маргариті Марії Алякок. Він був шкільним приятелем її батька. Щоразу, показуючи це фото комусь із гостей, батько недбало додавав:

— Він тепер у Мельбурні.

Вона згодилася поїхати, залишити дім. Чи було це розумно? Намагалася зважити це питання з усіх боків. Вдома, попри все, мала притулок і їжу, а довкола були ті, кого знала все своє життя. Звісно, їй доводилося важко працювати і вдома, і на роботі. Що скажуть про неї у «Крамницях»[29], коли дізнаються, що вона втекла з якимось молодиком? Скажуть, певно, що вона дурепа; а її посаду обійме хтось інший, за оголошенням. Міс Гейвен зрадіє. Вона завжди присікувалася до неї, особливо коли хтось міг це чути.

— Міс Гілл, ви не бачите, що ці пані чекають?

— Ну ж бо, жвавіше, будь ласка, міс Гілл.

За «Крамницями» вона не литиме багато сліз.

Але в новій домівці, у далекій невідомій країні все буде інакше. Тоді вона буде заміжньою — вона, Евелін. Люди її там поважатимуть. До неї ставитимуться не так, як колись до матері. Навіть тепер, хоча їй було за дев’ятнадцять, вона іноді почувалася в небезпеці через батькову несамовитість. Знала, що саме тому її серце тріпоче. Поки вони зростали, він ніколи не лупцював її так, як Гаррі й Ернеста, адже вона була дівчинкою, та згодом почав погрожувати і розповідати, що б він з нею зробив, якби не пам’ять про її покійну матір. І нікому було її захистити. Ернест помер, а Гаррі, який декорував церкви, майже завжди пропадав у роз’їздах країною. Крім того, постійні сварки через гроші кожного суботнього вечора почали невимовно її виснажувати. Вона завжди віддавала увесь свій заробіток, сім шилінгів, та й Гаррі надсилав, скільки міг, проте дістати назад бодай копійку від батька було непросто. Він казав, що вона все розтринькує, що в неї нема голови на плечах, що він не збирається давати їй свої важко зароблені гроші, аби вона розкидала їх вулицями, і ще багато чого, адже зазвичай суботнього вечора мав особливо кепський настрій. Врешті він давав їй гроші, питаючи, чи не збирається вона, бува, купити чогось до недільної вечері. Тоді їй доводилося вибігати на вулицю і щодуху мчати на закупи, а там, міцно затиснувши свій чорний шкіряний гаманець, прокладати собі дорогу ліктями, проштовхуючись крізь натовп, і згодом пізно повертатися додому, згинаючись під вагою провізії. Тяжкою працею був догляд за будинком, а ще за двома меншими дітьми, яких залишили на неї,— стежити, аби справно ходили до школи й регулярно харчувалися. Це була тяжка робота — тяжке життя,— але зараз, коли вона майже покинула дім, воно більше не здавалося їй таким уже достоту поганим.

Із Френком вона збиралася зажити новим життям. Френк був дуже добрим, мужнім, великодушним. Вона мала відплисти з ним нічним пароплавом, стати його дружиною і жити в Буенос-Айресі, де на неї вже чекав його дім. Вона добре пам’ятала, коли вперше його побачила: він квартирував у будинку на головній вулиці, куди вона часто заходила. Здавалося, ніби минуло лише кілька тижнів. Він стояв біля воріт — кашкет зсунутий на потилицю, на бронзове обличчя спадає волосся. Потім вони познайомилися. Він щовечора зустрічав її біля «Крамниць» і проводив додому. Якось узяв її подивитися «Богемську дівчину»[30], і вона була в захваті, сидячи поруч із ним на таких незвичних місцях у театрі. Він шалено любив музику й трохи співав. Люди знали, що вони зустрічаються, тож коли він співав про дівчину, закохану в моряка, вона завжди відчувала приємне збентеження. Він жартома називав її Крихіткою. Спершу її хвилювала сама ідея мати залицяльника, потім почала симпатизувати йому. Він розповідав про далекі країни. Починав юнгою за фунт на місяць на кораблі, який курсував до Канади, і належав компанії «Аллан Лайн». Він говорив про судна, на яких служив, і свою роботу. Йому доводилося ходити через Магелланову протоку, він розповідав їй історії про жахливих патагонців[31]. Казав, що облаштувався в Буенос-Айресі, а на батьківщину заїхав лише відпочити. Звісно ж, її батько дізнався про роман і заборонив навіть словом обмовитися до нього.