З настанням коротких зимових днів сутеніло ще до того, як ми закінчували обідати. Коли ми зустрічалися на вулиці, будинки були вже геть похмурими. Небо над нами мінилося фіолетовими барвами, а вуличні ліхтарі підіймали до нього своє кволе світіння. Холодне повітря щипало, і ми гралися, аж поки тіло не охоплював жар. Наші вигуки відлунювали тихою вулицею. Шляхи гри вели нас крізь темні багнисті стежки між будинками, де ми мчали під натиском стрімкої атаки диких племен із сусідніх котеджів до потаємних ходів у похмурих мокрих садах, де тхнуло з вигрібних ям, до мороку й сопуху стійл, де візник гладив та розчісував коня чи дзвенів мелодію збруєю, прикрашеною пряжками. Коли ми поверталися на вулицю, світло кухонних вікон уже заповнювало все навкруги. Якщо раптом за рогом виднівся мій дядько, ми ховалися в тіні й чекали, доки він нарешті дістанеться дому. Або коли Менганова сестра виходила на поріг покликати брата на чай і роззиралася навсібіч, ми витріщалися на неї зі свого затінку. Чекали, щоб побачити, чи вона затримається, чи зайде в дім, і коли вона залишалася, то виходили зі своєї тіні й покірно брели до Менганового дому. Вона чекала, її фігуру окреслювало світло з напівпрочинених дверей. Брат щоразу дражнив її, перш ніж послухатися, а я стояв біля поручнів, не зводячи з неї очей. При кожному її русі сукня гойдалася, а м’яка коса перекидалася з боку на бік.
Щоранку я лежав на підлозі у передпокої й стежив за її дверима. Штора була опущена на дюйм від підвіконня, тож мене не було видно. Коли вона виходила на поріг, у мене гупало серце. Я біг у коридор, хапав свої книжки і поспішав за нею. Я завжди тримав її коричневу фігуру в полі зору, і коли наближалося місце, де наші шляхи розходились,— прискорював крок і обминав її. Це траплялося щоранку. Я ніколи до неї не говорив, може, кілька випадкових слів, та все ж її ім’я звучало як виклик для моєї шаленої крові.
Її образ супроводжував мене навіть у місцях, зовсім далеких від романтики. Суботніми вечорами, коли тітка ходила на базар, я мав допомагати їй з пакунками. Ми проходили освітленими вулицями, штовхаючись у натовпі п’яниць і перекупок, серед лайки селян, пронизливих закликів хлопчиків-продавців, які стояли на сторожі біля бочок зі свинячими щоками, серед гугнявих пісень вуличних виконавців, що заводили балади про Рудого О’Донована[20] чи біди нашого рідного краю. Для мене ці звуки зливалися в єдине відчуття життя: мені уявлялось, ніби я надійно несу свою чашу[21] крізь юрбу ворогів. Її ім’я зривалося з моїх уст у миті дивних молитов і уславлянь, яких я сам не розумів. Не раз мої очі були повні сліз (важко сказати чому), а часом здавалося, ніби потік з мого серця заллє всі груди. Я мало думав про майбутнє. Я гадки не мав, чи заговорю з нею коли-небудь, а якщо й так, то як мав сказати про своє нестямне поклоніння. Та моє тіло було, мов арфа, а її слова і жести — мов пальці, що перебирають струни.
Якось увечері я пішов до вітальні, де помер священик. Був темний дощовий вечір, і в будинку не чулося ані звуку. Крізь одну з розбитих шибок я чув, як дощ вдаряється об землю, дрібні невпинні голки води гралися на змоклих грядках. Десь нижче горів ліхтар чи то світло з вікна. Я радів, що можу так мало розгледіти. Усі мої відчуття, здавалося, жадали сховатися і, відчувши, що от-от вислизну з них, я міцно стиснув долоні разом, аж доки вони не затремтіли, і без упину шепотів: «Любове моя! Любове моя!»
Нарешті вона заговорила до мене. Коли промовляла перші слова, я був настільки спантеличений, що не знав, як відповісти. Вона спитала, чи не збираюся я до Аравії[22]. Я не пам’ятаю, відповів я так чи ні. Ярмарок мав бути просто чудовий, вона сказала, що хотіла б туди.
— А чом би вам не піти? — спитав я.
Говорячи, вона все крутила й крутила срібний браслет навколо зап’ястя. Вона відповіла, що не зможе піти, бо на тому тижні в її монастирській школі саме говітимуть. Її брат та два інші хлопці билися за свої шапки, а я стояв сам біля поручнів. Вона трималась за один із зубців, схиливши голову в мій бік. Світло від ліхтаря навпроти наших дверей вихоплювало білий вигин її шиї, осяювало волосся, що вільно спадало на плечі, та руку на перилах. Воно падало на один бік її сукні і білий край нижньої спідниці, який ледь проглядав, коли вона стояла так невимушено.
— Вам пощастило,— сказала вона.
— Якщо я піду,— відповів я,— то щось захоплю і для вас.
Що за незліченні дурниці заповнювали мої думки вдень і вночі після того вечора! Я б волів знищити виснажливі дні чекання. Мене дратували заняття в школі. Увечері у своїй кімнаті і вдень у класі її образ ставав між мною та сторінкою, яку я силкувався прочитати. Звуки слова «Аравія» озивались із тиші, в якій ніжилася моя душа, й огортали мене східними чарами. Я попросився піти на ярмарок у суботу ввечері. Тітку це здивувало, вона сподівалась, що це ніяк не стосується масонських штучок[23]. У класі я відповів на кілька питань. Я бачив, як обличчя вчителя змінилося з доброзичливого на суворе; він непокоївся, чи я не розлінився. Я не міг зібратися з думками. Мені не вистачало терпцю до серйозних життєвих справ, вони стояли між мною та моїм бажанням і здавалися дитячою грою, нудною, одноманітною дитячою грою.
Суботнього ранку я нагадав дядькові, що ввечері хотів би відвідати ярмарок. Він метушився біля вішака, шукав щітку для капелюха і коротко відповів:
— Так, малий, я знаю.
Оскільки він був у коридорі, я не зміг пройти до вітальні й лягти біля вікна. Із зіпсутим настроєм я неквапливо попрямував до школи. Повітря було безжально сирим, і моє серце передчувало біду.
Коли я прийшов додому обідати, дядько ще не повернувся. Було ще зарано. Якийсь час я просидів, спостерігаючи за годинником, і, коли його цокання почало дратувати, вийшов із кімнати. Я піднявся сходами й дістався верхньої частини будинку. Холодні, порожні, похмурі кімнати принесли мені полегшу, і я ходив з однієї в іншу й співав. Із вікна фасаду мені було видно, як мої товариші граються на вулиці. Долинали їхні крики, глухі й невиразні, я сперся лобом об холодне скло, дивився на темний будинок, у якому вона мешкала. Простояв там, мабуть, з годину, не бачив нічого, крім намальованої власною уявою фігури в коричневому вбранні, м’яко освітленої ліхтарем вигнутої шиї, руки на поручнях та краю сукні.
Коли я спустився, біля каміна сиділа місіс Мерсер. Це була стара балакуча жінка, вдова лихваря, яка збирала використані марки з якоюсь благочестивою метою[24]. Я мусив терпіти балачку за чайним столиком. Вечерю відклали вже на годину, а мій дядько все не повертався. Місіс Мерсер піднялася та зібралася йти: їй було шкода, що не може чекати довше, та було вже по восьмій, а вона не любила бувати на вулиці так пізно: нічне повітря їй шкодить. Моя тітка сказала:
— Боюся, тобі доведеться відкласти свій похід на ярмарок цього Божого вечора[25].
О дев’ятій я почув клацання дядькового ключа у вхідних дверях. Я чув, як він говорить сам до себе і як гойдається вішак під вагою його пальта. Ці знаки я вмів легко розтлумачити. Посеред його вечері я попросив дати мені грошей на ярмарок. Він забув.
— Люди вже в ліжках і бачать перший сон,— відказав він.
Я не посміхнувся. Тітка енергійно промовила:
— Та дай ти йому грошей і відпусти. Це ти його так затримав.
Дядько дуже шкодував, що забувся. Сказав, що вірить у старе прислів’я: «Жодних розваг, одна праця і труд робить із хлопців нестерпних зануд». Спитав, куди я піду, і коли я нагадав, то поцікавився, чи я знаю «Прощання араба з конем»[26] Коли я виходив з кухні, він саме збирався декламувати перші рядки вірша моїй тітці.
