Даремно. Він не може читати. Він не може робити нічого. Крик малого розтинав йому барабанні перетинки. Все дарма, дарма! Він заручник життя. Його руки затремтіли від люті й, раптово нахилившись до обличчя малого, він крикнув:

— Припини!

Дитина спинилася на хвильку від спазму переляку, а потім заходилася верещати. Він зірвався з крісла і поспіхом крокував кімнатою з дитиною на руках. Малий почав жалісливо схлипувати, затинаючись на чотири-п’ять секунд, а далі вибухаючи новим плачем. Тонкі стіни відлунювали звук. Він спробував його втішити, та той лиш зарюмсав іще судомніше. Він поглянув на скривлене, перекошене обличчя дитини і розхвилювався. Нарахував сім схлипувань без жодної перерви між ними і, перелякавшись, притулив малого до грудей. А що як він помре?..

Двері розчинилися, і молода жінка вбігла, захекавшись.

— Що сталося? Що сталось? — крикнула вона.

Хлопчик, зачувши голос матері, зайшовся риданням.

— Все добре, Енні... нічого страшного... він почав плакати...

Вона кинула пакунки на підлогу й вихопила дитину в нього з рук.

— Що ти з ним зробив? — закричала вона, люто дивлячись у його обличчя.

Малюк Чендлер якусь мить витримував погляд її очей, і його серце стиснулося, як тільки він угледів у них ненависть. Він почав затинатися:

— Нічого страшного... Він... він почав плакати... я не міг... я нічого не робив... Що?

Не звертаючи на нього жодної уваги, вона заходила по кімнаті, міцно обійнявши дитину й примовляючи:

— Мій маленький чоловік! Маленький чоловічок! Ти злякався, серденько?.. Ось так, любий! Ось так!.. Ягняточко! Мамине найліпше в світі ягнятко!.. Ось так!

Малюк Чендлер відчув, як щоки залило соромом, він відступив від світла лампи. Слухав, як схлипування малого усе слабшали і слабшали; сльози каяття накотилися йому на очі.

Дзвінок несамовито дзеленчав, і, коли міс Паркер підійшла до слухової труби[65], розлючений голос із пронизливим північноірландським акцентом прокричав:

— Пришліть сюди Фаррінґтона!

Міс Паркер повернулася до своєї машинки й мовила до чоловіка, який писав за столом:

— Містер Еллейн чекає вас нагорі.

Чоловік пробурмотів собі під ніс: «Побий його грім!» — і відставив стільця, аби встати. Коли звівся на ноги, то виявився високим та огрядним. У нього було обвисле обличчя кольору темного вина, зі світлими бровами та вусами, трохи вибалушені очі з брудними білками. Він підняв ляду і, минаючи клієнтів, важкою ходою вийшов з кабінету.

Важко піднявся сходами на другий поверх, де на дверях було прикріплено мідну табличку з написом «Містер Еллейн». Тут він зупинився, хекаючи від напруження й досади, і постукав. Пронизливий голос заволав:

— Заходьте!

Чоловік увійшов до кабінету містера Еллейна. У той же час містер Еллейн, маленький чоловічок в окулярах у золотій оправі на гладко виголеному обличчі, вистромив голову зі стосу документів. Сама голова була такою рожевою та безволосою, що нагадувала велике яйце, вмощене на паперах. Містер Еллейн не гаяв часу:

— Фаррінґтон? Що це все означає? Чому я постійно маю на вас скаржитися? Дозвольте спитати, чому ви не зробили копії того договору між Бодлі та Кірваном? Я ж казав, що вона має бути готова до четвертої.

— Але містер Шеллі сказав, сер...

— Містер Шеллі сказав, сер... Будь ласка робіть те, що кажу вам я, а не те, що каже містер Шеллі, сер. Вічно ви знаходите якісь виправдання, аби тільки не виконувати роботу. Я вам так скажу — якщо копії договору не буде до вечора, я доповім про вас містерові Кросбі... Ви мене почули?

— Так, сер.

— Ви почули мене?.. А, і ще дещо! Говорити з вами, це як балакати до стіни. Затямте собі раз і назавжди, на обід у вас є півгодини, а не півтори. Скільки страв ви замовляєте, хотілося б знати... Я зрозуміло висловився?

— Так, сер.

Містер Еллейн знову схилив голову над своїм стосом паперів. Чоловік не зводив очей з блискучого черепа, який керував справами «Кросбі та Еллейн», оцінюючи його крихкість. На кілька хвилин його горлянку зсудомило люттю, та потім минулося, залишилося тільки гостре відчуття спраги. Чоловік упізнав це відчуття і зрозумів, що увечері має добряче випити. Минула середина місяця, і якби він встиг закінчити копію вчасно, містер Еллейн міг би видати йому офіційний дозвіл на аванс. Він стояв на місці, не зводячи очей з голови над стосом паперів. Раптом містер Еллейн почав перекидати всі папери, щось шукаючи. Потім, так ніби і не знав про присутність чоловіка до цього моменту, ще раз вистромив голову зі словами:

— Га? Ви там будете весь день стовбичити? Чесне слово, Фаррінґтон, ви не надто напружуєтесь.

— Я чекав, аби дізнатись...

— Чудово, вам не треба чекати, аби дізнатись. Спускайтесь та беріться до роботи.

Чоловік вайлувато рушив до дверей і, вийшовши з кабінету, почув, як містер Еллейн кричить услід: «Якщо договір не буде скопійовано до вечора, про все дізнається містер Кросбі!»

Він повернувся за свій стіл у нижньому кабінеті і порахував сторінки, які ще залишилося скопіювати. Узяв свою ручку, вмочив у чорнило, але продовжував витріщатися на останні написані слова: «У жодному разі не може вищезгаданий Бернард Бодлі бути...» Починало вечоріти, і за кілька хвилин мали запалити ліхтарі — тоді він і зможе писати. Він відчув, що має промочити горло. Встав з-за столу і, піднявши ляду, як і попереднього разу, вийшов з кабінету. Коли він проходив повз керівника відділу, той запитливо глянув.

— Усе гаразд, містере Шеллі,— сказав чоловік, показуючи, що далеко він не збирається.

Керівник відділу зиркнув на вішак для капелюхів, та, побачивши, що всі вони на місці, утримався від зауваження. Вийшовши на сходи, чоловік одразу ж дістав із кишені картату кепку, одягнув на голову та швидко побіг розхитаними сходами вниз. Від головного входу він крадькома пішов попід будинками до рогу вулиці й одразу ж пірнув у двері. Тепер він був у безпеці, в темній відгородженій кімнатці крамниці О’Нілла і, заповнюючи маленьке віконце, що виходило у бар, своїм почервонілим обличчям кольору темного вина чи темного м’яса, гукнув:

— Гей, Пете, налий-но склянку портеру, зроби ласку.

Власник пабу приніс склянку портеру. Чоловік одним духом осушив її і замовив насіння кмину. Він поклав пенні на стійку і, залишивши власника шукати монету навпомацки у пітьмі, пішов із кімнатки так само крадькома, як і заходив до неї.

Темрява й густий туман здобрили лютневі сутінки, і на Юстейс-стрит уже запалили ліхтарі. Чоловік простував попри будинки, поки не дійшов до дверей контори, роздумуючи над тим, чи встигне закінчити копію вчасно. На сходах його ніс вловив вологий, різкий запах парфумів: вочевидь, поки він був в О’Нілла, приходила міс Делакур. Він запхав кепку назад до кишені та увійшов до контори, напускаючи на себе розгубленого вигляду.

— Вас викликав містер Еллейн,— промовив суворо керівник відділу.— Де ви були?

Чоловік поглянув на двох клієнтів, що стояли біля конторки, ніби натякаючи, що не може відповісти через їхню присутність. Оскільки обидва клієнти були чоловіками, керівник відділу криво посміхнувся.

— Знаю я ці ігри — сказав він.— П’ять разів на день — то задуже... Що ж, краще покваптесь і зробіть для містера Еллейна копію нашої кореспонденції у справі Делакур.

Такий тон у присутності клієнтів, біганина сходами та портер, який він квапливо випив, спантеличили чоловіка, і, сідаючи за стіл, аби зробити те, що від нього вимагали, він усвідомив, наскільки безнадійним було завдання завершити копію договору до п’ятої тридцять. Насувався темний вогкий вечір, і він палко жадав провести його в пабах, п’ючи з друзями посеред блиску газових ліхтарів та дзенькоту склянок. Він дістав кореспонденцію Делакур і вийшов з кабінету. Сподівався, що містер Еллейн не помітить нестачі двох останніх листів.