У таких випадках треба платити. Для чоловіка все це дуже зручно: він може жити собі далі, ніби нічого й не трапилось, удосталь насолодившись, а дівчина має нести весь тягар. Деяким матерям, щоб залагодити таку справу, достатньо заплатити певну суму грошей; вона не раз чула про таке. Але сама так не вчинить. Для неї рівноцінною втраченій честі доньки буде лише одна плата — шлюб.

Вона ще раз перелічила усі свої виграшні карти, перш ніж відіслати Мері до кімнати Дорана, переказати, що вона бажає з ним поговорити. Була впевнена, що доб’ється свого. Він був серйозним молодим чоловіком, не таким непутящим чи верескливим, як решта. Якби це був містер Шерідан чи містер Мід, чи Бентам Ліоне, завдання було б куди важчим. Вона гадала, що він не захоче розголосу. Всі мешканці пансіону знали щось про цей роман; деякі додали трохи власних деталей. До того ж він вже тринадцять років працював у великій компанії з продажу католицького вина, і якби справа вийшла на загал, це б, напевно, означало для нього втрату роботи. А погодиться — все буде гаразд. Вона знала, що на роботі він точно отримує немало, і сподівалася, що має заощадження.

Вже майже половина! Вона стояла і роздивлялась себе у трюмо. Рішучий вираз великого рум’яного лиця її задовольняв, вона подумала про декількох знайомих матерів, які не могли збути з рук своїх доньок.

Цього недільного ранку містер Доран, звичайно ж, дуже хвилювався. Він двічі спробував поголитися, та рука його зовсім не слухалась, тож гоління довелося відкласти. Триденна рудувата щетина облямовувала його щелепу, і кожні дві чи три хвилини пітніли окуляри, йому доводилося знімати їх і протирати хустинкою. Спогади про сповідь минулого вечора завдавали йому гострого болю; священик вивідав усе до найменших дрібниць цієї справи і врешті настільки перебільшив його гріх, що він був ледь не вдячний за мінімальний шанс спокутати вину. Було завдано шкоду. Що йому тепер залишалось, окрім як одружитися або втекти? Він не міг нахабно все заперечувати. Про це б точно заговорили, і його роботодавець напевно про все б дізнався. Дублін — таке маленьке місто: всі про всіх усе знають. Його серце підскочило до горла, коли у своїй розбурханій уяві він почув скрипучий голос старого містера Леонарда: «Пришліть, будь ласка, містера Дорана».

Усі ці роки сумлінної праці в нікуди! Вся його старанність та працьовитість обернулися нанівець! У свої молоді роки він, звісно ж, добряче нагулявся; він вихвалявся своїм вільнодумством і заперечував існування Бога перед товаришами в пабах. Та з цим усім було покінчено... майже. Він досі щотижня купував свіжий випуск газети «Рейнольдз».[54] але не забував про свої релігійні обов’язки і дев’ять десятих року провадив звичайне життя. У нього вистачало грошей, аби осісти й створити сім’ю; але річ полягала не в цьому. Його сім’я гордувала б нею. По-перше, цей її ганебний батько, та й материн пансіон починав здобувати лиху славу. Він розумів, що попався. Міг уявити, як його друзі говорять про цей роман та сміються. Вона була трохи простуватою, іноді казала «тю», іноді «га». Та до чого тут граматика, коли він справді її кохає? Він не міг вирішити, любити її чи зневажати за те, що вона вчинила. Звісно, він теж до цього причетний. Його інстинкт підказував залишатися вільним, не одружуватись. Як-то кажуть, одружуєшся раз і назавжди.

Поки він безпорадно сидів на краю ліжка в сорочці й штанах, вона стиха постукала в двері й увійшла. Усе йому розповіла — що зізналася своїй матері і що цього ранку в матері буде з ним розмова. Вона плакала й закидала йому руки на шию зі словами:

— О, Бобе! Бобе! Що ж мені робити? Що ж мені тепер робити?

Вона сказала, що покінчить із собою.

Він немічно її утішав, просив не плакати, казав, що все буде гаразд, не треба боятися. Крізь свою сорочку відчував, як колишуться її груди.

У тому, що сталося, була не лише його провина. Він добре пам’ятав чіпкою пам’яттю холостяка перші випадкові доторки її сукні, її подиху, її пальців. Потім, якось пізньої ночі, коли він роздягався, вона постукала в двері, боязко. Вона хотіла запалити від його свічки свою, що згасла від пориву вітру. В той день вона приймала ванну. На ній був фланелевий вільний пеньюар. Її біла ступня сяяла з відкритих хутряних капців, і гаряча кров пульсувала під ароматною шкірою. Поки вона запалювала свою свічку та давала їй розгорітись, від рук і зап’ясть її теж слабо линув аромат.

Ночами, коли він повертався дуже пізно, саме вона підігрівала йому вечерю. Він ледве розумів, що їсть, відчуваючи її за своєю спиною, саму, вночі, в будинку, що міцно спить. А її дбайливість! Коли ніч видавалася холодною, мокрою чи вітряною, на нього обов’язково чекала скляночка пуншу. Можливо, їм було би добре разом...

Вони навшпиньки прямували нагору, кожен зі свічкою, і на третьому сходовому майданчику з таким небажанням обмінювались вимушеними «на добраніч». Цілувалися. Він добре пам’ятав її очі, дотик її руки та власний шал...

Але шал минає. Він повторив її слова, звертаючись до себе:

— Що ж мені робити?

Інстинкт холостяка попереджав, що треба відступитись. Та це був гріх; навіть його почуття гідності говорило йому, що за такий гріх мусить платити.

Поки він сидів із нею на краю ліжка, до дверей підійшла Мері й повідомила, що господиня хоче бачити його у вітальні. Він встав, одягнув свій піджак та жакет, безпорадний, як ніколи. Одягнувшись, підійшов до неї заспокоїти. Все буде гаразд, не треба боятися. Вона залишилася на ліжку плакати і стиха зойкати: «О, Господи!»

Дорогою вниз його окуляри так запітніли, що довелося зняти їх і протерти. Він жадав піднятися на дах і полетіти до іншої країни, де б ніколи вже не почув про свою проблему, та якась сила крок за кроком штовхала його донизу. Невблаганні обличчя роботодавця й Мадам пильно стежили за його поразкою. На останньому сходовому майданчику він минув Джека Муні, який підіймався з комори, притискаючи до грудей дві пляшки Бассу[55]. Вони холодно привіталися; очі коханця секунду чи дві затрималися на товстому обличчі бульдога з парою товстих коротких рук. Діставшись останньої сходинки, він поглянув нагору й побачив, що Джек розглядає його з дверей передпокою.

Раптом йому згадався вечір, коли один з артистів мюзик-холу, маленький білявий лондонець, зробив непевний натяк на Поллі. Вечірку було майже зіпсуто через Джекову злість. Усі намагалися його заспокоїти. Артист з мюзик-холу, блідіший, ніж звичайно, все посміхався й казав, що він нічого такого не мав на увазі, але Джек кричав, що хай хтось лиш спробує погратися в ці ігри з його сестрою, він запхає йому кляті зуби в горлянку, ось так.

Поллі якийсь час посиділа на краю ліжка, поплакала. Потім витерла очі й підійшла до дзеркала. Вона занурила кінчик рушника в глечик та освіжила очі прохолодною водою. Подивилась на себе у профіль і поправила шпильку над вухом. Відтак повернулась до ліжка і сіла в ногах. Довго розглядала подушки, і вони пробудили в ній таємні, приємні спогади. Притулилась шиєю до залізних поручнів і поринула в мрії. На її обличчі не видно було ані тіні сум’яття.

Вона чекала терпляче, навіть трохи радісно, без тривоги, її спогади помалу поступались місцем надіям та сподіванням на майбутнє. Надії та сподівання були такими заплутаними, що вона вже й не бачила білих подушок, на яких застиг її погляд, і не пам’ятала, чи взагалі чекала на щось.

Нарешті вона почула голос матері. Схопилася на ноги й підбігла до перил на сходах.

— Поллі! Поллі!

— Так, мамо?

— Спускайся, люба моя, містер Доран хоче з тобою побалакати.

Тоді вона згадала, на що чекала.

Вісім років тому він провів друга з пристані Норт-Вол та побажав йому успіхів. І Ґаллагер таки вибився в люди. Про це свідчив його вигляд бувалого мандрівника, добротно скроєний твідовий костюм та впевнена вимова. Небагато приятелів володіли такими талантами, ще менше не зіпсувалися від такого успіху. В Ґаллагера серце було на місці, він заслужив на перемогу. Мати такого друга — це вже щось та й значить.