Містер Даффі відірвав очі від газети та поглянув у вікно на похмурий вечірній пейзаж. Річка стиха звивалась біля порожньої гуральні, час від часу в якомусь з будинків на Лукан-роуд загорялося світло. Який кінець! Уся ця історія про її смерть викликала в нього відразу, викликала відразу сама думка про те, що він колись розповідав їй усе, що вважав найсвятішим. Затерті фрази, безглузді слова співчуття, обережний текст репортера, написаний з метою приховати деталі тривіальної банальної смерті, викликали у нього нудоту. Вона не тільки себе принизила, вона принизила і його. Він бачив її жалюгідне гріхопадіння, відразливе та мерзенне. Його душевна подруга! Він подумав про тих нікчем, які шкутильгають до бармена з бляшанками й пляшками, аби він їх наповнив. Боже-світе, який кінець! Очевидно, що вона не була пристосована до життя, людина без мети, легка здобич для шкідливих звичок; ще одна невдаха, на яких будується цивілізація. Але як же могла вона впасти так низько! Чи міг він настільки в ній помилятися? Він пам’ятав її вибрик того вечора й тлумачив його собі так суворо, як ніколи. Тепер йому вже не важко було схвалити рішення, яке він тоді прийняв.

Світло тьмянішало, він поринув у спогади і згадав, як вона торкнулась його руки. Потрясіння, яке спершу зсудомило його шлунок, тепер перекинулося на його нерви. Він поспіхом одягнув пальто та капелюха й вийшов. На порозі його зустріло холодне повітря, заповзло в рукави пальта. Підійшовши до пабу біля Чейпелізодського мосту, він переступив поріг та замовив гарячий пунш.

Власник старанно його обслужив, та заговорити не наважився. Усередині сиділо ще п’ять чи шість робітників, які обговорювали вартість одного джентльменського маєтку в графстві Кілдер. Вони раз по раз відпивали з велетенських пінтових кухлів та курили, часто спльовуючи на підлогу і подекуди перетягуючи на свої плювки тирсу масивними чоботями. Містер Даффі сів на свій стілець та втупився у них, не бачачи й не чуючи. Згодом вони пішли, і він замовив іще один пунш. Довго над ним просидів. У пабі було дуже тихо. Власник розвалився на стійці, читаючи «Геральд»[87] та позіхаючи. Час від часу було чути, як на вулиці по безлюдній дорозі гуркотить трамвай.

Він сидів там, прокручував у пам’яті свої дні з нею, сприймаючи їх тепер крізь призму двох різних образів, і раптом усвідомив, що вона мертва, перестала існувати, перетворилася на спогад. Йому стало трохи зле. Він питав у себе, що мав ще вдіяти? Він не зміг би і далі продовжувати той обман; він не зміг би жити з нею відкрито. Він вчинив так, як вважав за краще. Хіба можна було його винуватити? Тепер, коли її не стало, він усвідомив, наскільки одиноким було її життя щовечора сидіти на самоті в тій кімнаті. Його життя також буде самотнім, аж поки він також не помре, не перестане існувати, не перетвориться на спогад — якщо буде кому пам’ятати.

Він вийшов із пабу по дев’ятій. Вечір був холодним та похмурим. Потрапив у парк через найближчі ворота та пройшовся під сухорлявими деревами. Ходив алеями, якими вони гуляли чотири роки тому. Здавалося, вона йде поруч у темряві. Подекуди він майже відчував, як її голос пестить його слух, її рука торкається його руки. Він зупинився і прислухався. Навіщо він забрав її життя? Навіщо прирік на смерть? Відчував, як його моральні принципи розлітаються на друзки.

Діставшись вершини пагорбу Меґезин, він зупинився та поглянув на річку в бік Дубліна, ліхтарі якого червоно й привітно палали в холодну ніч. Подивився униз зі схилу і біля підніжжя у тіні від паркової стіни побачив людські фігури, які лежали. Ця потайна любов за гроші наповнила його серце відчаєм. Його гризли принципи власного життя; він відчував, що його вигнали зі свята життя. Здавалось, лиш єдина людина його покохала, а він відмовив їй у житті та в щасті, прирік її на безчестя, на ганебну смерть. Він знав, що розпростерті внизу біля стіни фігури спостерігають за ним і чекають, поки він піде. Він був нікому не потрібен; його вигнали зі свята життя. Він перевів погляд на сіру освітлену річку, що звивалась у напрямку Дубліна. За річкою він бачив, як зі станції Кінґзбридж петляє товарний поїзд, неначе черв’як з вогняною головою повзе крізь темряву, старанно та завзято. Він неквапно зник із поля зору, та у вухах все ще напружено гудів локомотив, знову і знову повторюючи по складах її ім’я.

Він повернувся тим самим шляхом, яким прийшов, ритм локомотива гупав у вухах. Почав сумніватися в реальності того, що підказувала йому пам’ять. Зупинився під деревом і почекав, поки ритм стихне. Більше не відчував її в темряві поруч, її голос вже не пестив його слух. Він кілька хвилин постояв прислухаючись. Нічого не чув: ніч була тиха-тихісінька. Прислухався ще раз: тихо-тихісінько. Він був зовсім сам.

Старий Джек згріб шматком картону попіл докупи і розважливо посипав ним побіліле вугілля. Коли вугілля вкрилося тоненьким шаром, його обличчя зникло в темряві; він знову заходився віяти на вогонь, і його скулена тінь виросла на протилежній стіні, а лице поволі виринуло у світлі. Це було обличчя старого чоловіка, дуже кістляве й заросле. Вологі сині очі кліпали на вогонь, вологий рот раз у раз відкривався й закривався, механічно поплямкуючи. Коли недогарки зайнялися, він спер шмат картону об стіну, зітхнув і мовив:

— Отак краще, містере О’Коннор.

Містер О’Коннор, сивочолий молодий чоловік із поцяткованим вугрями й прищами лицем, саме вкладав тютюн для сигарети у скрутку, та коли до нього заговорили, спроквола урвав своє заняття. Потім узявся знову повільно скручувати цигарку, а після короткої задуми вирішив лизнути папірець.

— Чи містер Тірні сказав, коли повернеться? — запитав він хрипким фальцетом.

— Він не казав.

Містер О’Коннор поклав сигарету до рота і став обшукувати кишені. Видобув пачку карток.

— Я дам вам сірник,— мовив старий.

— Не переймайтеся, і так згодиться,— відказав містер О’Коннор.

Він обрав картку і прочитав, що було надруковано на ній:

МУНІЦИПАЛЬНІ ВИБОРИ

ОКРУГ КОРОЛІВСЬКОЇ БІРЖІ

Містер Ричард Дж. Тірні, З.З.Б.[88],

милостиво просить прихильності вашого голосу

на прийдешніх виборах

в окрузі Королівської біржі.

Містера О’Коннора найняв агент Тірні збирати голоси в одній із частин округу, та оскільки погода була нещадною, а його черевики пропустили вологу, він провів більшу частину дня біля вогню в залі зборів на Віклоу-стрит із Джеком, старим доглядачем. Ось так вони й сиділи, аж короткий день перейшов у сутінки. Надворі було шосте жовтня, похмуро й холодно.

Містер О’Коннор відірвав від картки смужку і, підпаливши її, прикурив свою сигарету. Коли він робив це, пломінець підсвітив листочок темного блискучого плюща на лацкані його пальта. Старий уважно спостерігав за ним, а потім знову взявши шматок картону, почав повільно роздмухувати вогонь, поки той курив.

— А, так,— сказав він, продовжуючи,— важко збагнути, як правильно виховувати дітей. Хто б міг подумати, що він стане таким! Я відправив його до християнських братів[89], робив для нього все, що тільки міг, а він узявся пиячити. Я намагався зробити його порядним.

Він стомлено відклав картон.

— Якби я не був таким старим, то змінив би це. Дав би палок його спині й бив би, поки стане сил — як я робив раніше. Мати, знаєте, і сяк і так йому підтакує...

— Саме це й псує дітей,— сказав містер О’Коннор.

— Та певно, що так,— погодився старий.— А єдина подяка — саме лиш нахабство. Він починає виказувати мені, тільки-но побачить, що я трішки хильнув. Куди котиться світ, якщо сини так ставляться до свого батька?