— Скільки йому? — спитав О’Коннор.

— Дев’ятнадцять,— сказав старий.

— Чому ви не прилаштуєте його кудись?

— Ага, хіба я не намагався, відколи той гультіпака закінчив школу? «Я не буду утримувати тебе,— кажу я.— Ти мусиш знайти собі роботу». Але як він знаходить роботу, то ще гірше: усе пропиває.

Містер О’Коннор співчутливо похитав головою, а старий, поринувши у тишу, вдивлявся у вогонь. Хтось відчинив двері кімнати й гукнув:

— Агов! Тут що, масонські збори?

— Хто там? — спитав старий.

— Що ви робите в темряві? — провадив голос.

— Це ти, Гайнсе? — поцікавився містер О’Коннор.

— Так. Що ви робите у темряві? — запитав містер Гайне, підходячи до світла від вогню.

Він був високим, струнким молодиком з русявими вусами. Важкі краплі дощу звисали з крисів його капелюха, а комір куртки був піднятий.

— То що, Мете,— звернувся він до містера О’Коннора.— Як воно?

Містер О’Коннор похитав головою. Старий облишив вогнище і, прошпортавши залою, повернувся з двома свічниками, один за одним штрикнув їх у вогонь і підніс до столу. Стало видно голу кімнату, а вогонь втратив усю яскравість барв. На стінах, крім копії передвиборчого звернення, нічого не було. Посередині кімнати стояв маленький стіл, на якому громадилися папери.

Містер Гайне сперся на полицю каміна й запитав:

— Він тобі вже заплатив?

— Ще ні,— сказав містер О’Коннор.— Дасть Бог, не полишить нас сьогодні у скруті.

Містер Гайне засміявся.

— О, він тобі заплатить. Не бійся,— запевнив він.

— Сподіваюся, він розуміє, що інакше діла не буде.— сказав містер О’Коннор.

— А ви як гадаєте, Джеку? — іронічно спитав старого містер Гайне.

Старий повернувся до свого місця біля вогню, приказуючи:

— У нього все є, інакше й бути не може. Не як у того голодранця.

— У якого голодранця? — поцікавився містер Гайне.

— Колґана,— зневажливо кинув старий.

— Ви кажете так, тому що Колґан робітник? Яка різниця між хорошим, чесним муляром і шинкарем, га? Хіба ж не має робоча людина такого самого права бути в Раді, як і будь-хто інший,— а то й більшого права, ніж оті шуніни[90], в яких капелюх уже в руці, тільки-но завбачать якогось жевжика із приставкою до імені? Хіба не так, Мете? — спитав містер Гайне, звертаючись до містера О’Коннора.

— Думаю, ви маєте рацію,— відповів містер О’Коннор.

— Той чоловік є простим і чесним, без усяких там ковзань сракою. Він балотується, щоб представляти робітничі класи. А цей хлопець, на якого ви працюєте, хоче лиш отримати добре місце.

— Атож, робітничі класи мають бути представлені,— погодився старий.

— Роботягам,— сказав Гайне,— тільки на горіхи перепадає і жодного півпенні. Але саме на їхній праці все тримається. Робітник не шукає ласих робіт для своїх синів, племінників та кузенів. Робочий чоловік не втопче в болото честь Дубліна на догоду німецькому монархові[91].

— Як це? — спитав старий.

— А ви хіба не знаєте, що вже готують вітальну промову Едуардові Рексу, якщо він приїде сюди наступного року? То ми хочемо низенько вклонитися заморському королю?

— Наш чоловік не голосуватиме за промову,— запевнив О’Коннор.— Він за націоналістичний квиток[92].

— Справді? — здивувався містер Гайне.— Зажди-но, а там побачиш, так чи ні. Я його знаю. Це ж Хитрун Тірні!

— Їй-бо! Може, ти й маєш рацію, Джо,— сказав містер О’Коннор.— Зрештою, аби він тільки з’явився тут з грошвою.

Троє чоловіків затихли. Старий знову заходився згрібати жар. Містер Гайне зняв капелюха, струсив його і опустив комір пальта, виставляючи напоказ листок плюща у себе на лацкані.

— Якби цей чоловік був живий,— вказав він на листок,— ми б зараз не балакали про вітальну промову.

— Правда,— потвердив містер О’Коннор.

— Точно, добрі були часи! — сказав старий.— Тоді хоч було якесь життя.

Кімната знову поринула в тишу. Згодом двері штовхнув метушливий маленький чоловічок, його вуха дуже змерзли, і він шморгав носом. Швидко підійшов до вогню, потираючи руки так, ніби намагався видобути з них іскру.

— Грошей нема, хлопці,— сказав він.

— Сідайте тут, містере Генчі,— запропонував йому старий свій стілець.

— О, не турбуйтеся, Джеку, не треба,— мовив містер Генчі.

Він уривчасто кивнув містеру Гайнсу і сів на стілець, звільнений старим.

— Ти обійшов Онджер-стрит? — запитав він у містера О’Коннора.

— Так,— ствердив містер О’Коннор і почав шукати по кишенях записи.

— Заходив до Ґраймза?

— Так.

— Ну? Що він каже?

— Не може нічого обіцяти. Сказав: «Я нікому не розповім, як голосуватиму». Та я думаю, він зробить усе правильно.

— Тож чого?

— Він спитав у мене, хто кандидати; я йому сказав. Згадав ім’я отця Берка. Думаю, він зробить усе правильно.

Містер Генчі почав шморгати носом і потирати руки над вогнем з неймовірною швидкістю. Потім озвався:

— Заради Бога, Джеку, принесіть трохи вугілля. Там ще мало щось лишитися.

Старий вийшов із кімнати.

— Це не діло,— похитав головою містер Генчі.— Я спитав того малого пройдисвіта, та він сказав: «О, тепер, містере Генчі, коли я бачу, що робота йде, як треба, я вас не забуду, можете бути певні». Малий хитрий паскудник! І справді, як він може бути іншим?

— А я тобі що казав, Мете? — нагадав містер Гайне.— Хитрун Тірні.

— О, хитрун із хитрунів,— погодився містер Генчі. — Не просто ж так у нього ті маленькі свинячі оченята. Хай йому грець! Хіба не міг він заплатити, як чоловік, замість отого: «О, а тепер, містере Генчі, я маю поговорити з містером Феннінґом... я й так витратив уже багато грошей»? Жадібне чортеня! Гадаю, він уже забув ті часи, коли його старенький батечко тримав крамницю з дрантям на Мері Лейн.

— Хіба то правда? — запитав містер О’Коннор.

— Боже, авжеж,— відповів містер Генчі.— А ви що, ніколи не чули? І люди ходили в неділю зранку, ще до того, як відкривалися паби, купити сюртук чи штани... еге ж! А ще старенький батечко Хитруна Тірні завше мав уміло заникану плящинку в кутку[93]. Тепер втямили? Так отож. От звідки він вийшов у світ.

Повернувся старий з кількома шматками вугілля, які порозкладав у вогонь тут і там.

— От тобі й на,— сказав містер О’Коннор.— І як він собі думає, ми на нього працюватимемо, якщо не розщедриться?

— Нічого не вдію,— зітхнув містер Генчі.— Я й сам очікую на появу бейліфів[94] у коридорі, коли якось ітиму додому.

Містер Гайне засміявся і відштовхнувся плечима від камінної дошки, готовий рушати.

— Все буде добре, як король Едді приїде,— сказав він.— Ну що ж, хлопці, буду я йти. Ще побачимось. Бувайте.

Він повільно вийшов із кімнати. Ні містер Генчі, ні старий нічого не сказали, лише коли двері вже зачинялися, містер О’Коннор, який похмуро вдивлявся у вогонь, раптом вигукнув:

— Бувай, Джо.

Містер Генчі почекав ще кілька хвилин, а тоді кивнув у напрямку дверей.

— Скажи-но мені,— мовив він понад вогнем,— що приводить сюди нашого друга? Чого він хоче?

— Ох, бідолашний Джо! — сказав містер О’Коннор, кидаючи у вогонь недопалок від своєї сигарети,— він на мілині, як і всі ми.

Містер Генчі завзято шмаркнув і плюнув настільки рясно, що мало не загасив вогонь, а той, своєю чергою, зашипів, протестуючи.

— Повідаю тобі власне і неупереджене судження,— мовив він,— я думаю, що він людина з іншого табору. Він Колґанів шпигун, як на мене. Просто зайди якось і попитай, як у них справи. Вони тебе не запідозрять. Допетрав?

— Ой, та бідний Джо — хороший хлопчина,— сказав містер О’Коннор.

— Його батько був хорошою, шанованою людиною,— визнав містер Генчі.— Бідолашний старий Ларрі Гайне! Не одне добре діло зробив він свого часу! Та я дуже боюся, що наш друг аж ніяк не з чистого золота. Хай йому, я ще розумію, коли хлопчина на мілині, але чого я не розумію — то це коли він стає нахабним. Чи в ньому не лишилося бодай іскри мужності?