— Коли він приходить, то від мене не отримує гостинного прийому,— сказав старий.— Нехай собі працює на свому боці і не потикається шпигувати тут.

— Не знаю,— мовив містер О’Коннор із сумнівом, дістаючи сигаретний папір і тютюн.— Я думаю, Джо Гайне чесна людина. А ще він розумний парубок, вправний з пером. Пам’ятаєте ту річ, яку він написав?..

— Дехто з тих горян і фенійців[95] аж надто вже розумний, я так вважаю,— сказав містер Генчі.— Хочете знати мою особисту і щиру думку про тих малих дотепників? Гадаю, що половина з них на платні від Замку[96].

— Не можна знати напевне,— сказав старий.

— О, та я знаю точно,— запевнив містер Генчі.— Вони найманці Замку... Я не маю на увазі Гайнса... Ні, бодай йому, я думаю, він вищий за таке... Але є один косоокий панок — знаєте «патріота», про якого я оце веду?

Містер О’Коннор кивнув.

— Прямий нащадок коменданта Серра[97] якщо вам так більше подобається! О, такий патріот, яких ще світ не бачив! Він продав би країну свою за копійку, ай, і поповз би на колінах дякувати Всемогутньому Христу за оборудку.

Почувся стукіт у двері.

— Заходьте! — сказав містер Генчі.

У дверях з’явився чоловік, схожий на бідного священика або на бідного актора. Чорний одяг, щільно запнутий на короткому тілі, не давав змоги розгледіти, чи на ньому був священицький комірець, чи звичайний, бо комір його заношеного сюртука, ґудзики якого відбивали вогники свічок, був піднятий до підборіддя. Він носив круглий капелюх із твердого чорного фетру. Його обличчя, блискуче від дощових краплин, нагадувало вогкий жовтий сир, де дві рожеві цятки позначали вилиці. Він різко відкрив свій задовгий рот, аби виразити розчарування, і водночас широко розплющив напрочуд яскраво-блакитні очі, аби виразити задоволення і несподіванку.

— Отче Кіон! — сказав містер Генчі, зриваючись зі стільця.— Це ви? Заходьте!

— О, ні, ні, ні! — швидко відказав отець Кіон, складаючи губи так, ніби звертається до дитини.

— Хіба не зайдете і не присядете?

— Ні, ні, ні! — сказав отець Кіон стриманим, поблажливим, оксамитовим тоном.— Не хочу турбувати вас! Я просто шукаю містера Феннінґа...

— Він неподалік, у «Чорному орлі»,— підказав містер Генчі.— То хіба ви не зайдете й не присядете на хвильку?

— Ні, ні, дякую. Я прийшов у невеличкій справі до нього,— вів своє отець Кіон.— Але дякую вам.

Він відступив від входу, а містер Генчі, тримаючи один зі свічників, підійшов до дверей, щоби підсвітити йому сходи.

— О, благаю, не обтяжуйте себе!

— Ні, але ж на сходах так темно.

— Ні, ні, я бачу... Справді, дякую вам.

— З вами все гаразд?

— Усе добре, дякую... Дякую.

Містер Генчі повернувся зі свічником і поставив його на столі. Знову сів біля вогню. На кілька хвилин запала тиша.

— Скажи, Джоне,— озвався містер О’Коннор, запалюючи сигарету ще однією картонною карткою.

— Гм?

— Що воно таке?

— Спитай щось легше,— сказав містер Генчі.

— Вони з Феннінґом, здається, нерозлийвода. Часто бувають разом у Каванаґа. Він взагалі священик?

— Гммм, так, гадаю, що так... Думаю, він з тих, кого називають чорною овечкою. У нас таких небагато, хвала Богу! Але є кілька... Він по-своєму нещасна людина...

— А чим же він перебивається? — поцікавився містер О’Коннор.

— Це ще одна таємниця.

— Він при якійсь каплиці, церкві, інституції, чи?..

— Ні,— сказав містер Генчі,— гадаю, він сам собою... Прости господи,— додав він,— я думав, що то нам міцного портеру принесли.

— А взагалі є якийсь шанс випити? — запитав О’Коннор.

— Мене також сушить,— докинув старий.

— Я тричі спитав того малого пройдисвіта,— сказав містер Генчі,— чи не відправить він нам дюжину портерів. Я все питав і питав його, та він сперся на прилавок у самій лише сорочці й завзято патякав із радником Коулі.

— Чому ж ти йому не нагадав? — поцікавився містер О’Коннор.

— Ну, я не міг підійти, поки він говорив з радником Коулі. Я просто чекав, поки не перехопив його погляд і сказав: «Щодо тієї невеликої справи, про яку ми говорили...» «Все буде гаразд, Містере Генчі», — обіцяв він. Ага, напевне, той пуцвіріньок забув про все.

— Вони про щось там змовилися,— сказав містер О’Коннор замислено.— Я бачив їх вчора утрьох на розі Сафолк-стрит.

— Знаю я їхню маленьку гру,— мовив містер Генчі.— Зараз треба заборгувати отцям міста грошей, якщо хочеш стати лорд-мером. Тоді вони зроблять тебе лорд-мером. Їй-богу! Я сам серйозно думаю стати отцем міста. Як гадаєте? Я впораюся?

Містер О’Коннор засміявся:

— Ну, якщо треба тільки заборгувати грошей...

— Виїжджаю собі з Меншн-гауз[98],— сказав містер Генчі,— увесь в паразитах, з Джеком за спиною в напудреній перуці — е?

— І зробиш мене своїм особистим секретарем, Джоне.

— Так. А отця Кіона зроблю своїм особистим духівником. Матимемо сімейну справу.

— Я певен, містере Генчі,— сказав старий,— ви би ліпше тримали марку, ніж дехто з них. Якось говорив я з Кіґаном, портьє. «І як тобі твій новий господар, Пете? — питаюся. — Ви тепер не так веселитеся?» «Веселимося! — хмикнув він.— Та він може одним святим духом жити». І знаєте, що він мені повів? Богом клянуся, я йому не повірив.

— Що? — спитали містер Генчі та містер О’Коннор.

— Він мені: «Що б ти сказав, якби почув, що лорд-мер Дубліна посилає за фунтом обрізків собі на обід? І як воно для вищого світу?» «Ага! Ага!» — кажу. «Фунт обрізків,— сказав він,— у Меншн-гауз». «Ого! — кажу я,— які ж бо тепер люди пішли!»

У цю мить почувся стукіт у двері, вигулькнула голова хлопця.

— Що там? — спитав старий.

— З «Чорного орла»,— відповів хлопець, проходячи боком і ставлячи на підлогу кошик, у якому задзвеніли пляшки.

Старий допоміг хлопцеві перенести пляшки з кошика до столу і порахував їх. Після передачі хлопець вдягнув кошик на руку і спитав:

— Є пляшки?

— Які пляшки? — перепитав старий.

— Не даси нам спершу випити їх? — поцікавився містер Генчі.

— Мені сказали спитати за пляшки.

— Повертайся завтра,— сказав старий.

— Слухай, хлопче! — повів містер Генчі,— збігай-но до О’Фаррелла і попроси його позичити нам коркотяг — скажи, для містера Генчі. Скажи йому, що ми його не затримаємо надовго. Залиш кошик тут.

Хлопець вийшов, а містер Генчі заходився радісно потирати руки, приказуючи:

— Ай, та зрештою, не такий він уже й поганий. Вірний своєму слову, хай там як.

— Склянок нема,— повідомив старий.

— О, нехай то вас не турбує, Джеку,— сказав містер Генчі.— Не один славний чоловік і до того пив прямо з пляшки.

— Хай там як, це краще, ніж нічого,— погодився містер О’Коннор.

— Він непоганий хлопака,— додав містер Генчі,— просто Феннінґ має на нього задуже впливу. А так, знаєте, він по-своєму хороший.

Повернувся хлопець із коркотягом. Старий відкрив три пляшки і саме повернув коркотяг, коли містер Генчі спитав хлопця:

— Хочеш випити, юначе?

— Якщо ваша ласка, сер,— відповів той.

Старий неохоче відкрив іще одну пляшку й подав її хлопцеві.

— Скільки тобі років? — запитав він.

— Сімнадцять, — сказав хлопець.

Старий змовчав, тож хлопець узяв пляшку, мовив містерові Генчі: «Моє шанування, сер», — випив її, поставив пляшку на стіл і витер рота рукавом. Потім узяв коркотяг і вийшов боком з кімнати, бурмочучи якесь прощання.

— Так усе й починається,— сказав старий.

— Мало-помалу слизькою стежиною, — додав містер Генчі.

Старий роздав три відкорковані пляшки, і чоловіки одночасно припали до них. Відпивши, кожен поставив свою пляшку на камінну полицю на відстань витягнутої руки від себе, і протяжно, вдоволено зітхнули.

— Що ж, я сьогодні гарно попрацював,— похвалився містер Генчі після паузи.