— Правда, Джоне?

— Так. Я здобув для нього один-два певні голоси на Доусон-стрит, я з Крофтоном. Між нами кажучи, знаєте, Крофтон — порядний, звісно, чолов’яга, та він ні чорта не вартий як агітатор. Слова не витягнеш. Стоїть собі й витріщається на людей, поки я веду всю розмову.

Тут до кімнати увійшли двоє чоловіків. Один із них був дуже товстим, здавалося, його саржевий блакитний костюм репне на опасистій фігурі. Він мав широке обличчя, яке нагадувало своїм виразом морду молодого бугая, вирячені блакитні очі й сивуваті вуса. Інший чоловік, набагато молодший і тендітніший, з тонким, чисто виголеним обличчям у капелюсі-казанку з широкими крисами, дуже високо підняв подвійний комір.

— Привіт, Крофтоне! — сказав містер Генчі товстому чоловікові. — Про вовка промовка...

— А звідки пійло? — спитав молодик.— Що, корова отелилася?

— О, ще б пак, Лайонс помічає пиво передовсім! — засміявся містер О’Коннор.

— То це так ви, хлопці, агітуєте,— мовив містер Лайонс,— поки ми з Крофтоном на холоді шукаємо голосів?

— Ай, хай вам трясця,— відказав містер Генчі,— та я за п’ять хвилин зберу більше голосів, ніж ви за тиждень.

— Відкоркуйте дві пляшки портеру, Джеку,— попросив О’Коннор.

— Як? — здивувався старий,— коли немає коркотяга?

— Заждіть-но, заждіть! — схопився містер Генчі.— Ви колись бачили такий фокус?

Він узяв дві пляшки зі столу і, піднісши їх до каміна, поклав на підставку над вогнем. Потім сів біля вогню і відпив зі своєї пляшки. Містер Лайонс присів на край столу, збив капелюх на потилицю і заходився бовтати ногами.

— Котра з тих пляшок моя? — запитав він.

— Ось ця, друже,— відповів містер Генчі.

Містер Крофтон сів на ящик і втупив погляд на іншу пляшку над вогнем. Він мовчав із двох причин. Першою причиною, уже й так достатньою, було те, що він не мав чого сказати; другою причиною було те, що він вважав інших нижчими за себе. Раніше він агітував за Вілкінса, консерватора, та коли консерватори зняли свою людину і, обираючи між шилом і швайкою, підтримали кандидата від націоналістів, його відправили працювати на містера Тірні.

За кілька хвилин почулося примирливе «пок!» — корок вилетів із пляшки містера Лайонса. Містер Лайонс зіскочив з місця, підійшов до вогню, взяв свою пляшку і поніс її назад до столу.

— Я саме розповідав їм, Крофтоне,— сказав містер Генчі,— що ми сьогодні здобули кілька гарних голосів.

— Від кого? — запитав містер Лайонс.

— Ну, Парке — це раз, Аткінсон — це два, і ще начальник охорони Доусон-стрит. Хороший він старий — ще з тих колишніх джентльменів, старий консерватор! «Але ж хіба ваш кандидат не націоналіст?» — спитав він. «Він шанована людина», — відповів я. «Він підтримує все, що піде на користь цій країні. Добрий господарник», — правив далі. «У нього є значна нерухомість у місті й три ділові установи, тож хіба це не в його інтересах знизити податки? Він видатний і поважний громадянин, — казав я,— а ще захисник „Закону про бідних“, до того ж не належить до жодної партії, хорошої, поганої чи нейтральної». От як треба з ними говорити.

— А як щодо привітання для короля? — спитав містер Лайнос, відпивши і прицмокнувши.

— Послухай,— мовив містер Генчі.— Чого нам треба у цій країні, як сказав я старому начальнику, то це капіталу. Приїзд короля означатиме вливання грошей у країну Громадяни Дубліна від цього тільки виграють. Лише поглянь на всі ті фабрики уздовж набережної — стоять же! Подумай, які гроші були б у державі, якби ми запустили стару промисловість, фабрики, суднобудівні заводи і підприємства. Нам треба капітал.

— Але ж послухай, Джоне,— почав містер О’Коннор.— Чому ми маємо вітати короля Англії? Хіба ж Парнелл[99] сам не...

— Парнелл,— сказав містер Генчі,— помер. Зараз я бачу це так. Ось цей чолов’яга сідає на трон після того, як мати його не підпускала туди, аж поки він не посивів[100] Він розумна людина і бажає нам добра. Він веселий, добрий, порядний чоловік, як хочете знати мою думку, і жодних нісенітниць про нього. Він просто каже собі: «Стара ніколи не їздила побачити тих дикунів ірландців. Їй-богу, поїду туди сам і гляну, які вони». То хіба ми образимо чоловіка, як він приїде сюди із дружнім візитом? Га? Хіба не так, Крофтоне?

Містер Крофтон кивнув головою.

— Але ж,— засперечався містер Лайонс,— життя короля Едуарда, ну, знаєте, було не дуже...

— Що було, те загуло,— відрубав містер Генчі.— Особисто я захоплююся тим чоловіком. Він такий самий роботяга, як і ми з вами. Ну, любить випити келішок ґроґу і трохи гульвіса, нехай, а ще він хороший спортсмен. Дідько бери, хіба ми, ірландці, не можемо поставитися до нього справедливо?

— Все це дуже добре,— озвався містер Лайонс.— Але ж поглянь на випадок із Парнеллом.

— Та заради Бога,— сказав містер Генчі,— що спільного між їхніми випадками?

— Я веду до того,— продовжив містер Лайонс,— що у нас є свої ідеали. Навіщо нам вітати таку людину? Думаєш, після того, що зробив Парнелл, він був би лідером для нас?[101] Тоді нащо нам старатися для Едуарда VII?

— Це річниця Парнелла,— мовив містер О’Коннор,— не роз’ятрюймо старі рани. Тепер, коли його вже давно нема з нами, ми всі його поважаємо — навіть консерватори,— додав він, звертаючись до містера Крофтона.

Пок! Запізнілий корок вилетів із пляшки містера Крофтона. Містер Крофтон встав зі свого ящика і підійшов до вогню. Повернувшись зі своїм трофеєм, він сказав глибоким голосом:

— Наші поважають його, оскільки він був справжнім джентльменом.

— Ти маєш рацію, Крофтоне! — гаряче погодився містер Генчі.— Він був єдиним, хто міг утримати ту зграю під контролем. «Ану цить, собаки! Лежати, шавки!» — ось так він з ними розмовляв. Заходь, Джо! Заходь! — вигукнув він, помітивши у дверях містера Гайнса.

Містер Гайне повільно увійшов.

— Відкрийте-но ще пляшку портеру, Джеку,— сказав містер Генчі.— О, а я й забув, що немає коркотяга! Дайте-но мені, я покладу її до вогню.

Старий подав йому ще одну пляшку, і він поклав її на підставку.

— Сідай, Джо,— запропонував містер О’Коннор,— ми тут саме говоримо про нашого Главу.

— Так, так! — ствердив містер Генчі.

Містер Гайне присів на край столу біля містера Лайонса, та нічого не сказав.

— Хай там як, серед нас є той,— мовив містер Генчі,— хто не зрадив його. Їй-богу, це я кажу про тебе, Джо! Ні, їй-богу, ти був йому вірний по-справжньому!

— О, Джо! — раптово сказав містер О’Коннор.— Прочитай нам ту річ, що ти написав — пам’ятаєш? Ти ж не забув її?

— О, так! — вигукнув містер Генчі.— Давай-но її сюди. Ти колись чув її, Крофтоне? Тільки послухай: чудова річ.

— Нумо,— заохочував містер О’Коннор.— Вперед, Джо. Містер Гайне ніби й не згадав відразу, про що вони казали, але, трохи поміркувавши, мовив:

— О, ота річ... Але вона вже стара.

— Та починай же, друже! — підбадьорив містер О’Коннор.

— Чшш, чшш,— сказав містер Генчі.— Ну ж бо, Джо! Містер Гайне повагався ще трохи. Тоді, серед тиші, він зняв свого капелюха, поклав його на стіл і встав. Здавалося, ніби він повторює уривок в голові. Після доволі довгої паузи проголосив:

НА СМЕРТЬ ПАРНЕЛЛА

б жовтня, 1891 року

Він прочистив горло раз чи двічі, а тоді почав декламувати: