Випадково зустрівши її втрете, він насмілився призначити зустріч. Вона прийшла. Це було перше побачення з багатьох; вони завжди зустрічалися ввечері та обирали для своїх спільних прогулянок найтихіші квартали. Містер Даффі мав відразу до закулісних ігор, а збагнувши, що вони зустрічатимуться крадькома, змусив запросити себе до її дому. Капітан Сініко заохочував його візити, вирішивши, що справа стосується руки його доньки. Він давно виключив дружину з галереї власних задоволень, тож і не підозрював, що хтось інший може нею цікавитись. Оскільки чоловік рідко бував удома, а дочка їздила давати уроки музики, у містера Даффі вистачало часу, аби насолоджуватися компанією леді. З ними таке відбувалося вперше, та вони не вбачали у цьому чогось недоречного. Потроху він зв’язував свої думки з її думками. Давав їй читати книжки, розказував про свої ідеї, ділився своїм внутрішнім життям. Вона була готова слухати все.

Іноді у відповідь на його теорії вона розповідала про події з власного життя. Майже з материнською турботою спонукала його відкритися сповна, стала його сповідником. Він звірився, що колись ходив на зібрання Ірландської соціалістичної партії, де почувався незатишно посеред десятків серйозних роботяг на ледь освіченому масляною лампою горищі. Коли партія розкололася на три частини, кожна з власним лідером та власним горищем, він припинив свої походи. Дискусії робітників, казав він, були надто боязкими, а їхній інтерес до питання заробітної платні — надмірним. Для нього вони були грубими реалістами, не здатними на точність думки — продукт надлишку вільного часу, якого в них ніколи не було. Ще кілька століть, казав він їй, у Дубліні соціальної революції не трапиться.

Вона спитала, чому він не записує своїх думок? «Для чого, — спитав він дещо зневажливо. — Щоб змагатися з демагогами, які не можуть послідовно мислити протягом шістдесяти секунд? Щоб віддати себе на поталу критики обмеженого середнього класу, який доручив основи моралі поліцейським, а образотворче мистецтво — імпресаріо?»

Він часто відвідував її маленький котедж за Дубліном; часто вони проводили вечори наодинці. Помалу, обмінюючись думками, вони починали говорити про більш земні теми. Її товариство діяло, мов теплий ґрунт на екзотичну рослину. Багато разів вона давала темряві оповити їх, подовгу не запалюючи лампи. Темна затишна кімната, їхня ізоляція, музика, яка все ще вібрувала у вухах, об’єднували. Цей союз захоплював його, стирав жорсткі краї його характеру, наділяв його внутрішній світ живими емоціями. Іноді він ловив себе на тому, що слухає звук власного голосу. Йому здавалося, що в її очах він, мабуть, підноситься до ангельських висот, і, все більше прив’язуючи палку натуру своєї компаньйонки до себе, він чув дивний безликий голос, в якому впізнавав свій власний, який твердив про невиліковну самотність душ. «Не можна себе віддавати, — промовляв він, — ми належимо собі». Кінець цим бесідам настав того вечора, коли вона виказала всі можливі ознаки надзвичайного хвилювання — місіс Сініко пристрасно вхопила його руку та притисла до своєї щоки.

Містер Даффі був неабияк здивований. Його розчарувало таке тлумачення власних слів. Він не відвідував її протягом тижня, потім написав листа з проханням зустрітися. Позаяк не хотілося вести останню бесіду у їхній зруйнованій сповідальні, вони зустрілися в маленькій кондитерській поруч із Парковими ворітьми[84]. Попри холодну осінню погоду, майже три години блукали туди-сюди стежками парку. Згодилися розірвати стосунки. «Будь-яке зобов’язання, — сказав він, — це зобов’язання на муки». Вийшовши з парку, без слів наблизилися до зупинки трамваю; тут вона раптом так шалено затремтіла, що, остерігаючись її чергового зриву, він швидко попрощався і покинув її. За кілька днів отримав пакунок зі своїми книжками та нотами.

Минуло чотири роки. Містер Даффі знову зажив своїм розміреним життям. Його кімната все ще свідчила про впорядкованість його розуму. Нові ноти знайшли притулок на пюпітрі в кімнаті на першому поверсі, а на полицях стояли два томи Ніцше: «Так говорив Заратустра» та «Весела наука». Він майже не писав на паперах, що стосом лежали в його столі. В одному з речень, написаних через два місяці після останньої бесіди з місіс Сініко, стверджувалось: «Любов між чоловіком та чоловіком неможлива, бо в таких стосунках нема місця сексуальному зв’язку, а дружба між чоловіком та жінкою неможлива, бо в таких стосунках сексуальний зв’язок — неминучий». Він уникав концертів, аби не бачитися з нею. Помер його батько; молодший партнер у банку відійшов від справ. І все ж, кожного ранку він діставався міста трамваєм, і кожного ранку повертався пішки з міста додому, помірковано пообідавши на Джорджс-стрит і прочитавши на десерт вечірню газету.

Одного вечора, якраз коли він збирався покласти шматочок солонини з капустою до рота, його рука зупинилась. Очі вп’ялися в повідомлення у вечірній газеті, яку він підпер графином з водою. Він поклав назад до тарілки шматочок їжі й уважно прочитав рядки. Після чого випив склянку води, відставив тарілку на край столу, розклав газету між ліктями перед собою і раз по раз перечитував. Капуста почала вкриватися холодним білим жиром. До нього підійшла дівчина й запитала, чи все гаразд з його обідом. Він відповів, що все дуже смачно, і через силу трохи поїв. Потім заплатив і вийшов.

Він швидко крокував крізь листопадові сутінки, його горіховий ціпок рівномірно вистукував по землі, жовтий куточок «Мейл» виглядав із бічної кишені вузького короткого пальта. Йдучи безлюдною дорогою, що тягнеться від Паркових воріт до Чейпелізода, він сповільнив ходу. Його ціпок уже не так рішуче вистукував по землі, і його уривчасте дихання, наближене до зітхань, перетворювалося на конденсат в прохолодному повітрі. Дійшовши додому, він одразу піднявся в спальню і, діставши з кишені газету, під приглушеним світлом з вікна ще раз прочитав повідомлення. Він читав не вголос, але ворушив губами, немов священик, який читає молитву подумки. Ось ця стаття.