Різкий шлейф парфумів тягнувся вгору, просто до кабінету містера Еллейна. Міс Делакур була жінкою середнього віку єврейської зовнішності. Казали, що містер Еллейн приязно ставився до неї або ж до її грошей. Вона часто приходила до контори, і коли вже приходила, то залишалася надовго. Тепер вона сиділа біля його столу у хмарині парфумів, погладжуючи ручку своєї парасольки і киваючи великим чорним пером капелюха. Містер Еллейн повернув свій стілець у її бік і франтувато поклав праву ногу на ліве коліно. Чоловік залишив кореспонденцію на столі і шанобливо вклонився, та ані містер Еллейн, ані міс Делакур не звернули на уклін жодної уваги. Містер Еллейн поклав палець на кореспонденцію, потім тицьнув на нього, ніби кажучи: «Добре, можете йти».

Чоловік повернувся до нижнього кабінету та знову сів за свій стіл. Він пильно вдивлявся в незакінчене речення: «У жодному разі не може вищезгаданий Бернард Бодлі бути...» — і подумав, як дивно, що останні три слова починаються з однакової літери. Керівник відділу почав квапити міс Паркер, кажучи, що вона ніяк не зможе надрукувати листи для пошти вчасно. Чоловік кілька хвилин слухав стукіт машинки, після чого взявся закінчувати свою копію. Та в голові у нього не було ясності, його думки втікали до блиску та гамору пабу. Цей вечір був ніби створений для гарячого пуншу. Він продовжував пихтіти над своєю копією, та коли годинник пробив п’яту, йому все ще лишалось чотирнадцять сторінок. Дідько! Він не встигав. Йому кортіло вилаятися вголос, сильно тріснути що-небудь своїм кулаком. Він так розлютився, що написав Бернард Бернард замість Бернард Бодлі, через що довелось починати сторінку спочатку.

Здавалося, він здатен рознести всю контору самотужки. Його тіло нило від бажання щось зробити, вискочити надвір та насолодитись жорстокістю. Його розлютили всі приниження, які він терпів за життя... Може, особисто попросити касира про аванс? Ні, з касиром не вийде, дідько, не вийде: не дасть авансу... Він знав, де має зустріти хлопців: Леонарда, О’Геллорана та Носатого Флінна. Барометр його емоційного стану вказував на період бунтарства.

Він так занурився у фантазії, що ім’я його двічі назвали, перш ніж він відповів. Містер Еллейн та міс Делакур стояли по той бік ляди, і всі працівники розвернулися в очікуванні чогось цікавого. Чоловік встав з-за столу. Містер Еллейн почав образливу тираду, вказуючи на нестачу двох листів. Чоловік відповів, що нічого про них не знає, що він зробив достовірну копію. Тирада продовжувалась: вона була настільки різкою та злісною, що чоловік ледь стримував свій кулак, аби не підняти його над головою карлика, що стояв перед ним:

— Я нічого не знаю про ще якісь два листи,— тупо відповів він.

— Ви-нічого-не-знаєте. Звісно ж, ви нічого не знаєте,— промовив містер Еллейн.— Скажіть мені,— додав він, поглянувши спершу на жінку позаду себе в очікуванні схвалення,— по-вашому, я ідіот? Ви вважаєте мене справжнім ідіотом?

Чоловік перевів погляд з обличчя жінки на яйцеподібну голову й назад; і не встиг зрозуміти, що відбувається, як його язик сам знайшов влучний момент:

— Сер, не думаю,— сказав він,— що про це треба питати саме мене.

Працівники контори затамували подих. Усі були вражені (автор дотепу не менше, ніж його сусіди), і міс Делакур, огрядна доброзичлива пані, широко заусміхалася. Містер Еллейн зашарівся до кольору дикої рожі, і його рот гнома засіпався. Він затрусив своїм кулаком перед обличчям чоловіка так, що здавалося, ніби вібрує набалдашник якоїсь електричної машини:

— Зухвалий негідник! Зухвалий негідник! Я швидко з вами розправлюся! Ось почекайте! Ви вибачитесь переді мною за свою зухвалість або одразу ж вилетите з контори! Ви вилетите звідси, повірте, або ж вибачитесь!

Він стояв у проході навпроти контори, виглядаючи, чи вийде касир сам. Усі працівники вже пішли, і нарешті з’явився касир разом із керівником відділу. Не варто було навіть намагатися говорити з ним, коли поруч керівник відділу. Чоловік відчував, що його ситуація вкрай складна. Він змушений був принизливо вибачитися перед містером Еллейном за свою зухвалість, та розумів, що контора стане для нього справжнісіньким осиним гніздом. Пам’ятав, як містер Еллейн витруїв малого Піка з контори, аби звільнити кабінет для свого небожа. Він відчував лють, спрагу та бажання помсти, роздратований собою та всіма навколо. Містер Еллейн не дасть йому спуску, його життя перетвориться на пекло. Цього разу він добряче сам себе надурив. Невже так важко було втримати язика за зубами? У них не склалося із самого початку, в нього та містера Еллейна, ще з того дня, коли містер Еллейн розчув, як він перекривляє його північноірландський акцент, розважаючи Хіґґінса і міс Паркер: з цього все й почалось. Можна було спробувати позичити гроші у Хіґґінса, та в нього, звісно ж, нічого нема і для самого себе. У чоловіка, який мусить тримати на плаву дві сім’ї, звісно ж, нема...

Він знову відчув, як його огрядне тіло прагне комфорту в пабі. Від мряки ставало прохолодно, і він роздумував, чи не звернутись до Пета в О’Нілла. Він міг попрохати у нього хіба що шилінг — а від шилінга користі мало. Та все ж десь він мав узяти гроші: витратив останній пенні на портер, і скоро вже взагалі ні на що буде сподіватись. Раптом, обмацуючи пальцями ланцюжок від свого годинника, він подумав про ломбард Террі Келлі на Фліт-стрит. Точно! Чому ж він раніше не здогадався?

Він мчав вузькою алеєю Темпл Бар, бурмочучи собі під носа, що всі можуть йти під три чорти, адже у нього попереду чудовий вечір. Працівник ломбарду Террі Келлі сказав: «Крона!»[66] — але комітент наполягав на шести шилінгах; і зрештою, йому було виплачено рівно шість шилінгів. Він радісно покинув ломбард, затиснувши поскладані циліндром монети між великим та іншими пальцями. На Вестморленд-стрит тротуари були переповнені молодими чоловіками й жінками, які поверталися з роботи, а голодрані вуличні хлопчаки бігали туди-сюди, викрикуючи назви вечірніх газет. Чоловік пройшов крізь натовп, з погордою озираючи цей спектакль й самовпевнено поглядаючи на конторських працівниць. В голові шуміли звуки трамвая: дзвінки та гуркіт вагонеток, а ніс його вже зачув пари пуншу. На ходу він обдумував слова, якими буде розповідати хлопцям про інцидент:

— Тож я просто глянув на нього — так, знаєте, холоднокровно, потім глянув на неї. Потім знову на нього — я взяв паузу, розумієте? «Не думаю, що про це треба питати саме мене»,— сказав я.

Носач Флінн сидів у звичному для себе кутку в Дейві Бьорна і, зачувши цю історію, поставив Фаррінґтону півпінти, зауваживши, що кмітливішої відповіді він не чув за все своє життя. Фаррінґтон поставив півпінти у відповідь. Незабаром прийшли О’Геллоран та Педді Леонард, і для них історію повторили ще раз. О’Геллоран пригостив усіх гарячим віскі і розповів, як дотепно виказав керівникові контори, коли працював у Каллана на Фаунз-стрит; та оскільки його відповідь була в дусі вільнодумних персонажів пасторалі, він змушений був визнати, що тут бракувало Фаррінґтонової дотепності. Після цього Фаррінґтон запропонував хлопцям осушити склянки і взяти ще.

Саме коли вони замовляли трунок, хто б ще міг зайти, як не Гіґґінз! Звісно, він мав приєднатись до гурту. Його попросили розказати власну версію подій, що він і вчинив вельми жваво, адже вигляд п’яти чарок гарячого віскі неабияк підбадьорював. Всі ледь не покотилися від сміху, коли він показав, як містер Еллейн трусив кулаком перед Фаррінґтоновим обличчям. Потім він зімітував Фаррінґтона зі словами: «І тут наш друг, геть спокійно так...», — а Фаррінґтон тим часом дивився на компанію своїми важкими мутними очима, всміхаючись та час від часу виловлюючи нижньою губою заблукалі краплини віскі зі своїх вусів.

Випили ще, і настала пауза. В О’Геллорана були гроші, а в інших двох, вочевидь, ні; тож весь кагал, дещо засмутившись, полишив паб. На розі Дюк-стрит Гіґґінз та Носач Флінн звернули ліворуч, а решта троє повернули назад, до центру міста. Холодними вулицями дріботів дощ, і, коли вони дістались до Управління порту, Фаррінґтон запропонував піти у скотч-гауз. У барі було повно народу й галасно від балачок та склянок. Трійця проштовхалась повз торговців сірниками біля дверей і сформувала маленький гурт скраю барної стійки. Почався обмін історіями. Леонард представив їх молодому хлопцеві на ймення Візерс, який виступав у «Тіволі» акробатом і грав у буфонадах. Фаррінґтон поставив усім випивку. Візерс попросив маленьку склянку ірландського з аполінарісом[67]. Фаррінґтон, який добре знав, що до чого, спитав у хлопців, чи не бажають і вони аполінарісу; та хлопці попросили Тіма просто налити їм гарячого віскі. Почали говорити про театр. Замовив О’Геллоран, а потім ще раз Фаррінґтон; Візерс протестував, казав, що такий вияв гостинності — це надто вже по-ірландськи[68] Він обіцяв провести їх за куліси і познайомити з гарненькими дівчатами. О’Геллоран сказав, що вони з Леонардом підуть, а Фаррінґтон ні, бо він одружений;