— А щоб закріпити угоду,— запропонував Малюк Чендлер,— вип’ємо ще по одній.

Іґнатіус Ґаллагер дістав великого золотого годинника й глянув на нього.

— Це остання? — запитав він.— Бо, знаєш, у мене ще зустріч.

— О, звісно, так,— відповів Малюк Чендлер.

— Тоді добре,— промовив Іґнатіус Ґаллагер,— давай ще по одній deoc ап doruis[62] — гарна балачка для посиденьок за віскі, як на мене.

Малюк Чендлер замовив напої. Рум’янець, який виступив раніше на його щоках, тепер розцвів на всьому обличчі. Будь-яка дрібниця і так завжди змушувала його шарітися, а зараз він розігрівся і захопився. Три маленькі віскі вдарили в голову, а Ґаллагерова міцна сигара скаламутила розум, а він же був завше делікатним і стриманим. Оця пригода із зустріччю з Ґаллагером після восьми років, перебування з ним у Корлесса посеред світла й шуму, Ґаллагерові розповіді й коротке залучення до мандрівного й блискучого життя вибили його чутливу натуру з рівноваги. Він гостро відчув контраст між своїм і Ґаллагеровим життям, і це задавалося йому несправедливим. Ґаллагер був біднішим за походженням та освітою. Він був певен, що спроможний на більше, ніж його друг був чи буде спроможним, на щось вище за оту крикливу журналістику, аби ж тільки шанс. Що йому заважає? Його прикра сором’язливість! Він захотів відстояти себе, утвердити свою мужність. Бачив, що стояло за Ґаллагеровою відмовою на його запрошення. Ґаллагер усього лиш зглянувся на нього, так само, як він зглянувся на Ірландію, навідавши її. Бармен приніс напої. Малюк Чендлер підштовхнув склянку товаришеві й сміливо взяв свою.

— Хто знає? — сказав він, коли підняли склянки.— Може, коли ти приїдеш наступного року, я матиму радість бажати многая літа містеру і місіс Ґаллагерам.

Іґнатуіс Ґаллагер, випиваючи, виразно підморгнув понад краєчком своєї чарчини. Випивши, він рішуче прицмокнув губами, поставив склянку і мовив:

— За мене не хвилюйся, мій хлопче. Я хочу спершу нагулятися, побачити життя і світ, перш ніж дам себе захомутати — якщо колись дам.

— Колись даси,— відповів Малюк Чендлер спокійно.

Іґнатіус Ґаллагер розвернувся до свого друга так, що помаранчева краватка й сланцево-блакитні очі опинилися прямо перед тим.

— Ти так думаєш? — запитав він.

— Даси себе захомутати,— рішуче повторив Малюк Чендлер,— як і всі, якщо зустрінеш саме ту дівчину.

Він вимовив це дещо зміненим тоном і вже подумав, що виказав себе; та, хоча рум’янцю на щоках побільшало, він не ухилився від погляду друга. Іґнатіус Ґаллагер дивився на нього якийсь час, а потім сказав:

— Якщо це колись і трапиться, можеш поставити свою останню копійку, що там не буде жодних сліз і шмарклів. Я збираюся одружитися на грошах. Або ж у неї буде товстенький рахунок у банку, або ж вона мені не підходить.

Малюк Чендлер похитав головою.

— Та що, чоловіче,— гарячково продовжив Іґнатіус Ґаллагер,— ти знаєш? Мені варто лиш сказати слово і завтра я вже матиму жінку і гроші. Не віриш? А я цього певен. Є сотні — та що я таке верзу? — тисячі багатих німкень та єврейок, напхом напхані грошима, які тільки зрадіють... Зажди-но ще трохи, хлопче. Тоді й побачиш, чи я витягнув ту карту, чи ні. Коли я вже за щось беруся, то підходжу до цього, як до комерції, мушу сказати. Просто зажди.

Він махом підніс чарку до рота, прикінчив напій і голосно засміявся. Потім задумано глянув перед собою і сказав спокійнішим тоном:

— Але я не спішуся. Вони можуть і почекати. Не можу уявити себе прив’язаним до однієї жінки, знаєш.

Він вдав, що смакує напій і скривився.

— Гадаю, трошки видихлося,— сказав він.

Малюк Чендлер сидів у кімнаті біля коридору з дитиною на руках. Задля економії вони не утримували служниці, натомість молодша сестра Енні — Моніка — приходила допомогти щоранку і щовечора десь на годинку. Та Моніка вже давно пішла додому. Була за чверть дев’ята. Малюк Чендлер повернувся запізно для чаю, до того ж забув принести Енні каву з «Б’юлей»[63]. Зрозуміло, що вона була не в гуморі й давала короткі відповіді на його питання. Вона сказала, що обійдеться без чаю, та коли крамниця на розі мала от-от зачинятися, вирішила піти туди сама і взяти чверть фунту чаю й два фунти цукру. Вона спритно поклала малого йому на руки і промовила:

— Тримай. Тільки не розбуди його.

Маленька лампа з білим порцеляновим абажуром стояла на столі й освітлювала фото в рамі з крученого рога. Це була світлина Енні. Малюк Чендлер поглянув на неї, затримався на тонких, пружних губах. На ній була світло-синя літня блуза, яку він однієї суботи приніс їй як подарунок. Вона обійшлася йому в десять шилінгів й одинадцять пенсів; та скільки ж мук і нервів насправді коштувала! Як же він страждав того дня, чекаючи біля дверей магазину, поки вийдуть усі відвідувачі, стоячи біля прилавка й намагаючись триматися невимушено, поки дівчина складала перед ним жіночі блузи, оплативши й забувши забрати решту, коли його погукала касирка і, нарешті, вийшовши з магазину і намагаючись приховати своє збентеження, оглядаючи пакунок, аби переконатися, що той ретельно загорнутий. Коли він приніс ту блузу додому, Енні поцілувала його і мовила, що та дуже гарна і стильна; але почувши вартість, пожбурила її на стіл, сказавши, що правити за неї десять шилінгів і одинадцять пенсів — це просто шахрайство. Спершу вона хотіла віднести її назад, але, примірявши, заспокоїлась, особливо їй припала до вподоби форма рукавів, тож вона поцілувала його і сказала, як мило, що він думає про неї.

Гм!..

Він холодно поглянув в очі на світлині, і ті відповіли холодністю. Звісно ж, вони були гарні, й обличчя було гарним. Та він угледів щось вульгарне. Чому воно було таке несвідоме й манірне? Спокій очей дратував його. Вони відштовхували й кидали виклик: у них не було ні пристрасті, ні захоплення. Він згадав, що казав Галлагер про багатих єврейок. Ці темні східні очі, подумав він, скільки у них пристрасті, чуттєвого бажання!.. Чому він одружився з очима на фото?

Він спіймав себе на питанні й нервово роззирнувся кімнатою. Угледів щось міщанське й у цих гарненьких меблях, які придбав для свого будинку на виплату. Енні сама їх обирала, тож вони нагадували йому про неї. Занадто охайні та милі. Тупа образа на власне життя прокинулася в ньому. Хіба він не міг утекти з цього малого будинку? Хіба вже пізно спробувати жити яскраво, так як Галлагер? Чи може він поїхати до Лондона? Меблі усе ще не повністю оплачені. Якби ж йому вдалося написати й видати книгу, це відчинило б для нього двері.

На столі перед ним лежав том поезії Байрона. Він обережно розгорнув його лівою рукою, щоб не розбудити малого, і почав читати перший вірш:

Він спинився. Відчув ритм вірша у кімнаті навколо себе. Який же меланхолійний! Чи міг би й він написати щось схоже, виразити меланхолію своєї душі в поезії? Було так багато речей, які б він хотів описати, як-от його відчуття кілька годин тому, на мості Ґреттен. Якби ж він знову міг повернути той настрій...

Малий прокинувся і заплакав. Він відірвався від сторінки і спробував заспокоїти його, та це не вдалося. Він гойдав його вперед-назад на руках, та плач усе посилювався. Почав гойдати швидше, пробігаючи очима другий рядок: