— Це виснажує,— повів він.— Життя журналіста. Завжди поспіх і метушня, шукаєш історію, часом не знаходиш, завжди мусиш мати щось нове про запас. Тож до дідька гранки й друкарів, сказав я, бодай на кілька днів. Я збіса радий, щоб ти знав, повернутися до старого краю. Побачити приятелів, трохи відпочити. Почуваюся набагато ліпше, відколи знову потрапив у любий задрипаний Дублін... А тут і ти, Томмі. Води? Скажи, коли досить.
Малюк Чендлер дозволив добряче розвести своє віскі.
— Ти ще не знаєш, що для тебе добре, хлопче,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— Я п’ю чисте.
— Я зазвичай п’ю дуже мало,— скромно відповів Малюк Чендлер.— Коли-не-коли якусь чарчину, як зустріну когось зі старої компанії, та й по всьому.
— Що ж,— бадьоро мовив Іґнатіус Ґаллагер,— за нас, за старі часи і давніх знайомих.
Вони цокнулися і випили.
— Я тут сьогодні зустрів одного з нашої старої банди,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— О’Гара кепсько виглядає. Що він робить?
— Нічого,— відповів Малюк Чендлер.— Зійшов на пси.
— Зате у Гоґана гарне місце, чи не так?
— Так, він у Земельній комісії.
— Якось зустрів його в Лондоні, й у нього ніби все було добре... Бідолашний О’Гара! Випивка, я гадаю?
— Та й інші речі,— коротко відрізав Малюк Чендлер.
Іґнатіус Ґаллагер засміявся.
— Томмі,— мовив він,— бачу, ти анітрохи не змінився. Такий самий серйозний, як і тоді, коли читав мені нотації кожного недільного ранку, а в мене була хвора голова і наліт на язику. Ти хотів повештатися світом. Їздив кудись, бодай ненадовго?
— Я був на острові Мен,— відповів Малюк Чендлер.
Іґнатіус Ґаллагер засміявся.
— Острів Мен! — промовив він.— Їдь до Лондона чи Парижа: я би радив Париж. Це тебе розважило б.
— А ти бачив Париж?
— Певно, що так! Я там добряче погуляв.
— І він справді такий гарний, як кажуть? — запитав Малюк Чендлер.
Він трохи сьорбнув свого напою, а Іґнатіус Ґаллагер сміливо прикінчив свій.
— Гарний? — протяг Іґнатіус Ґаллагер, смакуючи напій.— Знаєш, не те, щоб гарний. Звісно, гарний... Але саме життя Парижа. Ех, жодне місто не зрівняється з Парижем за веселощами, жвавістю й завзяттям...
Малюк Чендлер допив своє віскі й, впоравшись із певними труднощами, піймав погляд бармена. Замовив іще.
— Я був у «Мулен Руж»,— продовжив Іґнатіус Ґаллагер, коли бармен забрав їхні склянки,— а ще був у всіх богемних кафе. Гарячі місця! Не для такого набожного хлопця, як ти, Томмі.
Малюк Чендлер нічого не казав, аж поки бармен не повернувся з напоями: він злегка торкнувся склянки свого друга, відповідаючи на попередній тост. Почувався дещо розчаровано. Ґаллагерова вимова й манера триматися не подобалися йому. У його другові було щось вульгарне, чого він раніше не помічав. Та це, мабуть, вплив лондонського життя поміж метушні й конкуренції журналістів. Давній шарм досі проступав крізь цю розв’язну поведінку. Та й, зрештою, Ґаллагер пожив, побачив світ. Малюк Чендлер заздрісно глянув на друга.
— У Парижі всюди геї,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— Вони вірять у насолоду від життя — гадаєш, не мають рації? Якщо хочеш добряче розважитись — прямуй до Парижа. А ще вони там мають до ірландців сильні почуття. Коли почули, що я з Ірландії, то мало мене не з’їли, друже.
Малюк Чендлер зробив чотири-п’ять ковтків зі своєї склянки.
— А скажи,— мовив він,— чи правда, буцімто Париж такий... розпусний, як кажуть?
Іґнатіус Ґаллагер зробив правою рукою широкий жест.
— У будь-якому місці є розпуста,— відповів він.— Звісно ж, у Парижі можна знайти гаряченькі місцини. Сходи лишень на студентські танці, до прикладу. Там бадьоро, коли кокотки дають собі волю. Сподіваюся, ти знаєш, хто це такі?
— Чув про них,— відповів Малюк Чендлер.
Іґнатіус Ґаллагер хильнув свого віскі й похитав головою.
— Ай,— мовив він,— можеш казати все, що хочеш. Та нема іншої такої жінки, як парижанка — за стилем, манерою.
— Тоді це розпусне місто,— проказав Малюк Чендлер із соромливою наполегливістю.— Маю на увазі, порівняно з Лондоном чи Дубліном.
— Лондон! — відповів Іґнатіус Ґаллагер.— Один чорт. Спитай у Гоґана, хлопче. Я показав йому трохи Лондона, поки він там був. Він би відкрив тобі очі... Слухай, Томмі, не перетворюй віскі на пунш: пий махом.
— Ні, справді...
— Ай, та ну, ще одне не зробить жодної шкоди. Що будеш? Гадаю, те ж саме?
— Ну... добре.
— François[60], повтори, будь ласка... палиш, Томмі?
Іґнатіус Ґаллагер видобув свій портсигар. Двоє друзів розкурили сигари і мовчки пахкали ними, поки їм не подали напої.
— Скажу тобі, що я думаю,— мовив Іґнатіус Ґаллатер, виринувши з-за хмар диму, в яких знайшов був притулок,— дивний цей світ. Розмови про розпусту! Я чув про випадки — що я мелю? — я знаю їх... випадки розпусти...
Іґнатіус Ґаллагер замислено затягнувся сигарою, а потім спокійним тоном історика продовжив змальовувати другові картини розбещеності, поширеної за кордоном. Він підсумував пороки багатьох столиць і навіть, здавалося, вже збирався віддати пальму першості Берліну. За деякі речі він не міг поручитися (йому розповідав друг), але, зрештою, мав і особистий досвід. Він не жалував ні рангів, ні каст. Відкрив багато таємниць релігійних установ континенту й описав деякі наймодніші практики вищого світу, закінчивши докладною розповіддю про англійську герцогиню — історією, у правдивості якої не сумнівався. Малюк Чендлер був вражений.
— Та що ж,— сказав Іґнатіус Ґаллагер,— ми зараз у старому прогулянковому Дубліні, де про такі речі нічого не відомо.
— Яким же нудним він має тобі видатися,— зауважив Малюк Чендлер,— після усіх тих місць, які ти бачив!
— Ну,— сказав Іґнатіус Ґаллагер,— знаєш, приїхати сюди — це відпочинок. І зрештою, це ж моя мала батьківщина, як то кажуть, еге ж? Ніяк не можна позбутися сентиментів до неї. Це людська натура... Та розкажи щось про себе. Гоґан казав, ніби ти... спізнав радощі подружнього життя. Два роки тому, так?
Малюк Чендлер зашарівся й усміхнувся.
— Так, — відповів він.— У травні минув рік, як я одружився.
— Сподіваюся, ще не запізно переказати мої найщиріші побажання,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— Я не знав твоєї адреси, інакше зробив би це вчасно.
Він простягнув руку, і Малюк Чендлер потиснув її.
— Що ж, Томмі,— продовжив він,— бажаю тобі та твоїй половинці усіх радощів життя, старий друзяко, а ще купу грошей, і щоб ти не смів умирати, аж поки я тебе сам не застрелю. Це побажання від щирого друга, давнього друга. Ти ж знаєш?
— Знаю,— відказав Малюк Чендлер.
— Дітлахи? — спитав Іґнатіус Ґаллагер.
Малюк Чендлер знову зашарівся.
— У нас одна дитина,— відповів він.
— Син чи донька?
— Хлопчик.
Іґнатіус Ґаллагер звучно ляснув друга по спині.
— Браво,— сказав він,— я в тобі не сумнівався, Томмі.
Малюк Чендлер усміхнувся, ніяково глипнув на свою склянку і закусив нижню губу трьома по-дитячому білими передніми зубами.
— Сподіваюся, ти проведеш із нами вечір,— сказав він,— перед тим, як повернешся назад. Дружина буде рада з тобою познайомитись. Послухаємо трохи музики і...
— Безмежно дякую тобі, старий,— відповів Іґнатіус Ґаллагер,— шкода, що не зустрілися раніше. Та мені треба їхати завтра ввечері.
— То, може, сьогодні?..
— Мені страшенно шкода, старий. Бачиш, я тут ще з одним приятелем, розумним молодим хлопакою, і ми домовилися сходити на гру в карти. Тільки через те...
— А, в такому разі...
— Але хто знає? — завбачливо мовив Іґнатіус Ґаллагер.— Раз я вже проламав кригу, то, може, заскочу сюди й наступного року. Щоби розтягнути задоволення.
— Дуже добре,— сказав Малюк Чендлер,— як приїдеш наступного разу, ми точно маємо провести вечір разом. Домовились, правда ж?
— Так, домовились,— відповів Іґнатіус Ґаллагер.— Як приїду наступного року, parole d’honneur[61].