Містер Пауер обережно пояснив їй, що він до цього не причетний, зовсім випадково натрапив на ту сцену. Місіс Кернан, пам’ятаючи всі випадки посередництва містера Пауера під час їхніх домашніх сварок, а ще багато маленьких, але своєчасних позик, мовила:
— О, вам не треба мені нічого пояснювати, містере Пауер. Я ж знаю, що ви його друг, не такий, як ті, з якими він вештається. Поки в нього є гроші у кишені, вони тільки й раді потримати його подалі від дружини і сім’ї. Гарні ж друзі! Хотіла б я знати, з ким він був сьогодні?
Містер Пауер похитав головою, та нічого не сказав.
— Мені дуже прикро,— продовжила вона,— що не маю чим пригостити вас. Але якщо заждете трохи, я пошлю до Фоґарті за рогом.
Містер Пауер підвівся.
— Ми чекали, що він прийде додому з грошима. Здається, він взагалі ніколи не думає, що в нього є дім.
— О, але тепер, місіс Кернан,— сказав містер Пауер,— ми змусимо його почати все наново. Я побалакаю з Мартіном. Він саме та людина. Ми заскочимо до вас днями і все обговоримо.
Вона провела його до дверей. Візник походжав туди-сюди тротуаром, розмахуючи руками, щоби зігрітися.
— Дуже мило з вашого боку привезти його додому,— сказала вона.
— Та пусте,— відказав містер Пауер.
Він піднявся в екіпаж. Від’їжджаючи, злегка і весело підняв капелюх.
— Ми зробимо з нього нову людину,— сказав він.— Добраніч, місіс Кернан.
Місіс Кернан спантеличено дивилася на екіпаж, аж поки той не зник із виду. Тоді вона відвела погляд, зайшла у будинок і витрусила чоловікові кишені.
Вона була жвавою, практичною жінкою середнього віку. Не так давно відсвяткувала своє срібне весілля і відновила близькість із чоловіком — провальсувала з ним під акомпанемент містера Пауера. Сватаючись до неї, містер Кернан видався їй галантним кавалером; вона й досі мчала до дверей каплиці, коли оголошували весілля, і, дивлячись на молодят, з насолодою пригадувала, як сама колись виходила із церкви Морської Зорі у Сендімаунті, спираючись на руку веселого, вгодованого чоловіка, вишукано вбраного у сюртук і штани лавандового кольору, який граційно тримав циліндр. За три тижні подружнє життя здалося їй нудним, а пізніше, коли починало видаватися нестерпним, вона стала матір’ю. Роль матері не становила для неї непереборних труднощів, і протягом двадцяти п’яти років вона спритно утримувала будинок на догоду своєму чоловікові. Двоє її старших синів вибилися в люди. Один служив підмайстром у драпірувальника в Ґлазґо, а інший — клерком у торговця чаєм в Белфасті. Вони були гарними синами, регулярно писали, а іноді навіть надсилали додому гроші. Решта дітей все ще навчалась у школі.
Наступного дня містер Кернан надіслав листа у свою контору і залишився в ліжку. Вона зробила йому міцний бульйон і добряче вилаяла. Звикла до його частих загулів, покірно лікувала його, коли він хворів, і завжди намагалася нагодувати сніданком. Бували й гірші чоловіки. Відколи хлопці виросли, він ніколи не лютував, і вона знала, що ладен дійти до кінця Томас-стрит і назад навіть заради невеликого замовлення.
Через два дні його прийшли навідати друзі. Вона завела їх до кімнати, де повітря було просякнуте його духом, і поставила їм стільці біля вогню. Язик містера Кернана, час від часу пронизував гострий біль, що робило його дратівливим удень, та зараз він був більш ввічливим. Він сів у ліжку, спершись на подушки, а рум’янець на його пухких щоках надав їм схожості з розігрітими жаринами. Він перепросив у гостей за гармидер, але заразом дивився на них дещо з погордою, зухвалим поглядом ветерана.
Він ще не усвідомлював, що став жертвою змови, у яку його друзі, містер Каннінгем, містер Маккой та містер Пауер, втаємничили місіс Кернан у вітальні. Ідея належала містерові Пауеру, та її вдосконалення довірили містерові Каннінгему. Містер Кернан походив із протестантського роду, та, хоча його й перехрестили у католицьку віру при одруженні, він не заглядав до церкви вже двадцять років. Ба більше, полюбляв пускати непрямі шпильки у бік католицизму.
Містер Каннінгем найліпше для цього підходив. Старший колега містера Пауера. Його сімейне життя було не надто щасливим. Люди дуже йому співчували, бо він одружився із непоказною жінкою, невиправною п’яницею. Він облаштовував їй будинок шість разів; і щоразу вона здавала меблі під заставу на його ім’я.
Усі поважали бідолашного Мартіна Каннінгема. Він був надзвичайно розсудливою людиною, впливовою і розумною. Його гостре розуміння людської натури, природна проникливість, вироблені тривалою роботою в поліційних судах, урівноважувалися короткочасними зануреннями у води загальної філософії. Він був ерудований. Його друзі цінували його судження і вважали, що його обличчя нагадувало Шекспірове.
Коли їй розкрили змову, місіс Кернан сказала:
— Покладаюся на вас, містере Каннінгем.
Після чверті сторіччя подружнього життя у неї залишилося дуже мало ілюзій. Релігія перетворилася для неї на звичку, до того ж вона підозрювала, що з такого віку, як у її чоловіка, не змінюються аж до самої смерті. У неї була спокуса вгледіти знак у тому нещасному випадку; якби вона не боялася видатися кровожерливою, то зауважила би джентльменам, що містер Кернан не надто би постраждав, коли б йому трохи вкоротило язика. Та зрештою, містер Каннінгем — тямуща людина; а релігія — то релігія. Це може спрацювати, принаймні не зашкодить. Її віра не була надмірною. Вона твердо вірила у Святе Серце як найкориснішу з усіх католицьких святинь і схвалювала причастя[109]. Її віра обмежувалася кухнею, але за потреби вона могла повірити у банші[110] так само щиро, як і в Святого Духа.
Джентльмени завели розмову про інцидент. Містер Каннінгем розповів, що йому відомий подібний випадок. Чоловік сімдесяти років відкусив шматок язика під час епілептичного нападу, але язик потім знову відріс, та так, що не було видно й сліду від укусу.
— Ну, мені не сімдесят,— озвався постраждалий.
— Хай Бог милує,— сказав містер Каннінгем.
— Вам більше не болить? — запитав містер Маккой.
Містер Маккой колись був доволі відомим тенором. Його дружина, сопрано, усе ще навчала дітей гри на фортепіано за невелику платню. Його лінія життя була не найкоротшою відстанню між двома точками, і у певні періоди йому доводилось крутитися. Він встиг побувати клерком на Мідлендській залізниці, рекламним агентом в «Айріш Таймс» і «Фріменз Джорнал»[111], посильним за дорученнями вугільної фірми, приватним детективом, клерком у конторі заступника шерифа, а нещодавно став секретарем міського коронера. Ця нова посада викликала в нього професійний інтерес до випадку з містером Кернаном.
— Болить? Не дуже,— відповів містер Кернан.— Але так нудить. Тягне блювати.
— Це через випивку,— твердо сказав містер Каннінгем.
— Ні,— заперечив містер Кернан.— Гадаю, то я застудився в диліжансі. Щось постійно збирається у горлі, мокротиння чи то...
— Слиз, — підказав містер Маккой.
— Воно все збирається ніби десь із низу горла, і нудить.
— Так, так,— сказав містер Маккой,— у грудній клітці.
Він поглянув дещо виклично на містера Каннінгема та містера Пауера. Містер Каннінгем рвучко кивнув головою, а містер Пауер мовив:
— Ну, добре те, що добре закінчується.
— Я в боргу перед тобою, старий,— сказав постраждалий.
Містер Пауер махнув рукою.
— А ті двоє жевжиків, з якими я був...
— А з ким ти був? — запитав містер Каннінгем.
— Та якийсь хлопчина. Не знаю його імені. Хай йому трясця, як же його звали? Такий низенький хлопчина із волоссям пісочного кольору...
— І хто ще?
— Гарфорд.
— Гм,— мовив містер Каннінгем.
Після ремарки містера Каннінгема запала тиша. Було відомо, що він має таємні джерела інформації. Зараз це гмикання мало моралізаторське підґрунтя. Містер Гарфорд деколи формував невеликий загін недільного пообіддя і вирушав із ним до передмістя, аби якнайшвидше дістатися якоїсь таверни на околиці й назватися чесним мандрівником[112]. Проте супутники часом косо дивилися на його походження. Він починав як скромний фінансист, позичаючи робітникам невеликі суми грошей під здирницькі відсотки. Згодом став партнером дуже товстого, приземкуватого джентльмена, містера Ґолдберга у «Банку позичок на Ліфі». Хоча з єврейства він перейняв лише моральний кодекс, друзі-католики, коли прямо чи опосередковано опинялися жертвами його поборів, злобливо казали, що він ірландський жид та невіглас, і що його син-ідіот — це Божа кара за лихварство. За інших обставин вони згадували його хороші риси.
