— Цікаво, куди він пішов,— сказав містер Кернан.

Він волів не прояснювати деталей інциденту. Хотів, аби друзі вважали, ніби сталася якась помилка, що вони з містером Гарфордом загубили один одного. Його друзі, добре знаючи манери містера Гарфорда, коли той випивав, промовчали. Містер Пауер сказав іще раз:

— Добре те, що добре закінчується.

Містер Кернан відразу ж змінив тему.

— Це був достойний молодий хлопчина, медик,— почав він.— Завдяки йому...

— О, завдяки йому, — сказав містер Пауер,— ти зараз не в буцигарні.

— Так, так,— погодився містер Кернан, силкуючись згадати.— Тепер пригадую, що там був ще й полісмен. А він здавався таким достойним молодиком. Як це взагалі сталося?

— Сталося так, що ти перебрав, Томе,— серйозно мовив містер Каннінгем.

— Справедливо,— сказав містер Кернан так само серйозно.

— Гадаю, ти підкупив констебля, Джеку,— припустив містер Маккой.

Містерові Пауеру не сподобалося, що його назвали на ім’я, яке він отримав при хрещенні. Він не був пуританином, та не міг забути, як містер Маккой нещодавно вирушив у хрестовий похід у пошуках валіз і дорожніх сумок для уявної мандрівки на батьківщину місіс Маккой. Його обурювало не стільки те, що він став жертвою афери, а скільки брудні методи гри. Тож він відповів так, ніби питання поставив містер Кернан.

Його розповідь обурила містера Кернана. Він був надзвичайно свідомий своїх громадянських обов’язків, бажав жити зі своїм містом на умовах обопільно шанобливих і не терпів образливих закидів від тих, кого називав сільськими мужланами.

— За це ми платимо податки? — спитав він.— Щоби годувати й одягати неотесаних паскудників... бо ж хто вони ще.

Містер Каннінгем засміявся. Він був замковим чиновником лише в робочі години.

— А ким їм бути ще, Томе? — сказав він.

Він зімітував грубий, провінційний акцент і промовив командним тоном:

— Шістдесят п’ятий, лови капусту!

Усі засміялися. Містер Маккой, якому будь-що кортіло долучитися до розмови, удав, ніби раніше не чув тієї історії. Містер Каннінгем сказав:

— Кажуть, що в тій частині, куди беруть грізних сільських хлопаків, тих бовдурів, знаєте, муштрують. Сержант наказує їм вишикуватися в ряд навпроти стіни і взяти тарілки.

Він ілюстрував свою історію гротескними жестами.

— Обід, значить, у них. Тоді він ставить на стіл перед собою достобіса здоровенну миску капусти і достобіса здорову, таку, як лопата, ложку. Нагрібає в ту ложку купу капусти і шпурляє через кімнату, а ті бідолашні чортяки мають спробувати впіймати її тарілкою: шістдесят п’ятий, лови капусту.

Всі знову засміялися, та містер Кернан був усе ще обурений. Він завів про те, щоб написати листа в газети.

— Ці селюки їдуть сюди,— сказав він,— і думають, ніби можуть всіма заправляти. Не мені вам розповідати, Мартіне, що то за люди.

Містер Каннінгем як компетентний висловив згоду.

— Як усе в цім світі,— сказав він.— Є хороші і є погані.

— О так, у вас є хороші, визнаю,— погодився вдоволено містер Кернан.

— Ліпше з ними не мати справ,— сказав містер Маккой.— Така моя думка!

До кімнати зайшла місіс Кернан і, ставлячи тацю на стіл, мовила:

— Пригощайтеся, джентльмени.

Містер Пауер, дотримуючись етикету, чемно підвівся, пропонуючи їй свій стілець. Вона відмовилась, кажучи, що прасує внизу, і, обмінявшись кивком із містером Каннінгемом за спиною в містера Пауера, уже готова була залишити кімнату. Її чоловік озвався до неї:

— А для мене нічого немає, люба?

— О, для тебе! Маю для тебе хіба ляпаса! — уїдливо відказала місіс Кернан.

Чоловік гукнув їй услід:

— Нічого для бідолашного чоловіченька!

Він мав такий комічний вираз обличчя та голос, що пляшки міцного портеру розійшлися по руках під веселий сміх.

Джентльмени відпили зі своїх склянок, поставили їх на стіл і помовчали. Тоді містер Каннінгем повернувся до містера Пауера і недбало кинув:

— Ти казав, увечері в четвер, Джеку.

— Четвер, так,— підтвердив містер Пауер.

— Добре! — швидко відреагував містер Каннінгем.

— Можемо зустрітися в Маколіа,— сказав містер Маккой.— Це буде найзручніше.

— Тільки не спізнюватися,— попередив містер Пауер серйозно,— бо далі дверей не зайдемо.

— Можемо зустрітися о пів на сьому,— сказав містер Маккой.

— Добре! — погодився містер Каннінгем.

— Тоді о пів на сьому в Маколі!

На якусь мить запала тиша. Містер Кернан чекав, коли друзі посвятять його в таємницю. Тоді спитав:

— А що намічається?

— О, та нічого такого,— відказав містер Каннінгем.— Усього лиш невеличка справа, яку ми запланували на четвер.

— Опера, так? — поцікавився містер Кернан.

— Ні, ні,— ухилився від відповіді містер Каннінгем,— просто невеличка... духовна справа.

— О,— сказав містер Кернан.

Знову запала тиша. Тоді містер Пауер рішуче мовив:

— Правду кажучи, Томе, ми плануємо говіти.

— Так, саме так, — сказав містер Каннінгем,— Джек, я і Маккой — ми всі зібралися очистити душі.

Він висловив цю метафору енергійно й простодушно і, підбадьорений власним голосом, провадив:

— Розумієте, цілком можна визнати, що ми всі — добряча купка мерзотників, усі до одного. Наголошую, усі до одного,— додав він із грубою поблажливістю, повертаючись до містера Пауера.— Визнайте!

— Визнаю,— підтвердив містер Пауер.

— І я визнаю,— сказав містер Маккой.

— Тож ми плануємо всі разом очистити душі,— мовив містер Каннінгем.

Його ніби о сяяла думка. Він раптово повернувся до постраждалого і сказав:

— А знаєш, Томе? Ти міг би приєднатися, і ми би станцювали ріл учотирьох.

— Гарна ідея,— підтримав містер Пауер.— Ми всі вчотирьох.

Містер Кернан мовчав. Він не дуже тямив, про що йдеться, але, розуміючи, що певні духовні інстанції хочуть взятися за нього, вирішив заради власної гідності виявити впертість. Він доволі довго не брав жодної участі в розмові, натомість слухав із виразом тихої ворожості, як друзі балакали про єзуїтів.

— А я не такої поганої думки про єзуїтів,— зрештою втрутився він.— Це культурний орден. І я вважаю, що в них добрі наміри.

— Вони є найбільшим орденом у Церкві, Томе,— сказав містер Каннінгем з ентузіазмом.— Генерал єзуїтів стоїть поряд із Папою.

— Усе правильно,— додав містер Маккой,— якщо хочете влаштувати все як слід, вам до єзуїтів. Ці хлопці мають вплив. Розкажу вам про один випадок...

— Єзуїти — хороші люди,— сказав містер Пауер.

— Цікава річ,— провадив містер Каннінгем,— про орден єзуїтів. Мало не кожен орден Церкви довелося свого часу реформувати, та орден єзуїтів не реформували жоднісінького разу. Вони ніколи не відступалися.

— Це правда? — спитав містер Маккой.

— Це факт,— підтвердив містер Каннінгем.— Це історія.

— А ще гляньте лишень на їхню Церкву,— докинув містер Пауер.— Тільки подивіться на їхніх прочан.

— Серед єзуїтів багато людей з вищого класу,— сказав містер Маккой.

— Атож,— погодився містер Пауер.

— Так,— підтвердив містер Кернан.— Саме тому вони мені й близькі. То все ті мирські священики, неуки, нахаби...

— Усі вони хороші люди,— сказав містер Каннінгем,— кожен по-своєму. Ірландське духовенство шанують у всьому світі.

— О так,— кивнув містер Пауер.

— Не те що духовенство на континенті,— додав містер Маккой,— не гідне свого імені.

— Може, ви й маєте рацію,— зм’як містер Кернан.

— Звісно, я маю рацію,— сказав містер Каннінгем.— Я вже трохи побачив світу і знаюсь на людях.

Джентльмени знову випили один за одним. Містер Кернан, здавалося, зважував щось подумки. Він був вражений. Високо цінував вміння містера Каннінгема «читати» людей. Попросив подробиць.

— О, це звичайні реколекції, знаєте,— запевнив містер Каннінгем.— Від отця Пурдона. Для ділових людей.

— Він не буде надто суворим із нами, Томе,— сказав містер Пауер переконливо.

— Отець Пурдон? Отець Пурдон? Гм... — пригадував постраждалий.