— О, ти маєш його знати, Томе,— завзято мовив містер Каннінгем.— Хороший, веселий дядько! Він світська людина, як і ми.

— А... так. Гадаю, я знаю його. Таке червоне обличчя, високий.

— Саме він.

— А скажи-но мені, Мартіне... З нього справді гарний проповідник?

— Нууу... знаєте, це не те, щоб проповідь. Така собі дружня розмова, знаєте, в межах здорового глузду.

Містер Кернан замислився. Містер Маккой сказав:

— Отець Том Берк, ото був чоловік!

— Отець Том Берк,— погодився містер Каннінгем,— був природженим оратором. Ти колись чув його, Томе?

— Чи я колись чув його! — вигукнув ображено постраждалий.— Ще б пак! Я чув його...

— Хоча й кажуть, ніби він був таким собі богословом, — докинув містер Каннінгем.

— Що, правда? — здивувався містер Маккой.

— О, ну, звісно, нічого поганого, знаєте. Тільки кажуть, що іноді він проповідував не дуже правовірні речі.

— А!.. Він був чудовою людиною,— сказав містер Маккой.

— Я якось чув його,— провадив містер Кернан.— Зараз уже не згадаю теми його проповіді. Ми з Крофтоном були ззаду... партеру, знаєте...

— Притвору,— підказав містер Каннінгем.

— Так, ззаду, біля дверей. Зараз не згадаю про що... А, так, про Папу, про покійного Папу. Добре пам’ятаю. Чесне слово, його стиль — це було чудово. А його голос! Боже! Він мав голос! В’язень Ватикану, так він його називав. Пам’ятаю, як Крофтон сказав мені, коли ми вийшли...

— Але ж він оранжист[113], той Крофтон, хіба ні? — спитав містер Пауер.

— Звісно,— ствердив містер Кернан,— і збіса славний оранжист. Ми зайшли до Батлера на Мур-стрит — я був щиро зворушений, бігме, правду кажу, — і я добре пам’ятаю його слова. «Кернане,— казав він,— ми поклоняємося різним вівтарям, — казав,— але в нас одна віра». Це вразило мене.

— У цьому щось є,— сказав містер Пауер.— У церкві, де проповідував отець Том, завжди збирався натовп протестантів.

— Між нами не така вже й велика різниця,— зауважив містер Маккой.

— І вони, і ми віримо у... — він на хвильку завагався,—...у Спасителя. Вони тільки не вірять у Папу і в Божу Матір.

— Але, звісно,— тихо ствердив містер Каннінгем,— наша релігія є головною релігією, древньою, справжньою вірою.

— Жодних сумнівів щодо цього,— палко погодився містер Кернан.

Місіс Кернан підійшла до дверей спальні й оголосила:

— До тебе гість!

— Хто там?

— Містер Фоґарті.

— О, нехай заходить! Прошу!

На світло виринуло бліде овальне обличчя. Вигин його світлих вусів повторював контури світлих брів над очима з виразом приємного здивування. Містер Фоґарті був скромним бакалійником. Його справа із шинком у місті провалилася через те, що фінансове становище змусило його звертатися до сумнівних гуралень та броварень. Він відкрив маленьку крамницю на Ґласневін-роуд, де, як він собі лестив, завдяки своїм манерам здобуде прихильність домогосподарок району. Він тримався з певною грацією, хвалив дітлахів і чітко вимовляв слова. Був цілком культурною людиною.

Містер Фоґарті приніс із собою подарунок, півпінти особливого віскі. Він ввічливо поцікавився у містера Кернана про стан його здоров’я, поставив подарунок на стіл і приєднався до компанії. Містер Кернан оцінив подарунок, тим більше знаючи про невеликий борг перед містером Фоґарті за бакалію. Він сказав:

— Я не сумнівався в тобі, старий. Відкриєш, Джеку, гаразд?

Містер Пауер знову заопікувався ними. Склянки сполоснули і розлили п’ять маленьких порцій віскі. Це пожвавило розмову. Містер Фоґарті, сидячи на краєчку стільця, особливо зацікавився.

— Папа Лев ХІІІ,— сказав містер Каннінгем,— був одним зі світил епохи. Його великим задумом, знаєте, було об’єднати латинську та грецьку Церкви. Це була мета його життя.

— Я частенько чув, що він був одним із найбільших інтелектуалів Європи,— додав містер Пауер.— Крім того, звісно, що був Папою.

— Саме так, — погодився містер Каннінгем,— якщо не найбільшим інтелектуалом. Його девізом, ну знаєте, як Папи, було «Lux upon Lux» — «Світло на світлі».

— Ні, ні,— сказав містер Фоґарті завзято.— Тут ви помиляєтесь. Гадаю, то було «Lux in Tenebris» — «Світло у темряві».

— А, так,— сказав містер Маккой,— «Tenebrae».

— Але ж дозвольте,— ввічливо озвався містер Каннінгем,— там було «Lux upon Lux». А в Пія ІХ, його попередника, був девіз «Crux upon Crux» — тобто «Хрест на хресті» — щоби показати різницю між їхніми понтифікатами.

Зауваження прийняли. Містер Каннінгем продовжив.

— Папа Лев, знаєте, був великим дослідником і поетом.

— Він мав вольове обличчя,— сказав містер Кернан.

— Так,— погодився містер Каннінгем.— Він писав поезію латиною.

— Це правда? — спитав містер Фоґарті.

Містер Маккой вдоволено відпив своє віскі й багатозначно похитав головою, сказавши:

— Жодних жартів, можу заприсягтися.

— А ми такого не вчили, Томе,— мовив містер Пауер, п’ючи услід за містером Маккоєм, — коли ходили до дешевої школи за пенні на день.

— Не одна хороша людина ходила до такої школи з брикетом торфу під пахвою[114],— сказав повчально містер Кернан.— Стара система була найкращою: проста і чесна освіта. Без цих ваших сучасних витребеньок...

— І то правда,— погодився містер Пауер.

— Жодних надмірностей,— додав містер Фоґарті.

Він проголосив це й урочисто випив.

— Пам’ятаю, читав якось,— сказав містер Каннінгем,— що один із віршів Папи Лева був про винайдення фотографії — звісно ж, латиною.

— Про винайдення фотографії! — вигукнув містер Кернан.

— Так,— підтвердив містер Каннінгем.

Він також відпив зі своєї склянки.

— Ну, знаєте,— сказав містер Маккой,— хіба фотографія — це не чудово, якщо так подумати?

— Так,— мовив містер Пауер,— великі уми вміють бачити.

— Як сказано у поета: великі уми найближчі до безумства,— додав містер Фоґарті.

Містер Кернан, здавалося, чимось стривожився. Намагався пригадати, що каже протестантське богослів’я про суперечливі питання, і зрештою звернувся до містера Каннінгема.

— А скажи-но, Мартіне,— мовив він.— Хіба дехто з пап — звісно, не наш теперішній чи його попередник, а дехто зі старих пап — був не дуже... ну знаєте... достойним?

Запала тиша. Містер Каннінгем сказав:

— О, звісно, були й погані люди... Але найдивовижніше ось що. Жоден із них, навіть найбільший п’яниця чи... затятий негідник, жоден із них не зачитував ех cath edra[115] бодай слова єретичного вчення. Ну хіба це не вражає?

— Саме так,— підтвердив містер Кернан.

— Так, а все тому, що коли Папа говорить ех cathedra,— пояснив містер Фоґарті,— він непогрішний.

— Так,— сказав містер Каннінгем.

— О, мені відомо про непогрішність Папи. Пам’ятаю тоді я був молодим... Чи це було?..

Містер Фоґарті перебив. Він узяв пляшку і почастував усіх ще трошки. Містер Маккой, побачивши, що на повне коло не вистачить, заявив, що ще не закінчив першої. Інші запротестували для годиться й погодилися. Легка музика переливання віскі у склянки створювала приємну інтерлюдію.

— Що ти казав, Томе? — запитав містер Маккой.

— Папська непогрішність,— вів далі містер Каннінгем,— це була найкраща сторінка в історії Церкви.

— І як це було, Мартіне? — спитав містер Пауер.

Містер Каннінгем звів два товсті пальці.

— У священній колегії, ну знаєте, кардиналів і архиєпископів, було двоє людей, які виступали проти неї, тоді як решта була за. Увесь конклав, окрім цих двох, був одностайним. Ні! Їй бути!

— Ха! — вигукнув містер Маккой.

— І був там ще один німецький кардинал на ім’я Долінг... чи Довлінг... чи...

— Довлінг не був німцем, це точно,— засміявся містер Пауер.

— Тож був оцей великий німецький кардинал, хай як там його звуть, це один; а іншим був Джон Макгейл.