Литмир - Электронная Библиотека

— Що? — вигукнув містер Кернан.— Це часом не Джон Туамський?

— Ти в цьому впевнений? — засумнівався містер Фоґарті.— Я думав, це був якийсь італієць чи американець.

— Джон Туамський,— повторив містер Каннінгем,— це був він.

Він випив, і решта джентльменів за ним. Потому він продовжив:

— Тож ось вони всі зібралися там, кардинали й архиєпископи з усіх кінців світу, і ті двоє — бійцівський пес із чортом — аж поки нарешті Папа не встав сам і не проголосив догму непогрішності Церкви з кафедри. У той самий момент Джон Макгейл, який все виступав проти неї, підвівся і вигукнув голосом лева: «Credo!»[116]

— Вірую! — сказав містер Фоґарті.

— Credo! — сказав містер Каннінгем.— Це засвідчило його віру. Він скорився, коли заговорив Папа.

— А що Довлінг? — спитав містер Маккой.

— Німецький кардинал не скорився. Пішов із церкви.

Слова містера Каннінгема створили в уяві слухачів величний образ Церкви. Його глибокий, хрипкий голос захопив їх, і те, як він проказував слова віри й покори. Місіс Кернан увійшла до кімнати, витираючи руки, і приєдналася до урочистої компанії. Вона не порушила тиші, тільки сперлася на бильце ліжка.

— Я якось бачив Джона Макгейла,— сказав містер Кернан,— і поки живу, ніколи цього не забуду.

Він повернувся до дружини, щоб вона підтвердила.

— Я ж часто тобі про це розповідав?

Місіс Кернан кивнула.

— Це було на відкритті статуї сера Джона Ґрея. Едмунд Дваєр Ґрей говорив щось, розпинаючись, а той старий стояв там, насуплений стариган, і дивився на нього з-під своїх кошлатих брів.

Містер Кернан насупив брови і, схиляючи голову, ніби розлючений бик, глянув на дружину.

— Боже! — вигукнув він, повертаючись до свого природного виразу обличчя,— я ніколи не бачив такого погляду в людини. Він ніби казав: «Я бачу тебе наскрізь». Мав око, як у того яструба.

— Жоден з Ґреїв ні на що не годився,— сказав містер Пауер.

Знову запала тиша. Містер Пауер повернувся до місіс Кернан і мовив із раптовою веселістю:

— Що ж, місіс Кернан, ми зробимо з вашого чоловіка гарного, святого, набожного і богобоязливого римського католика.

Він обвів рукою компанію.

— Ми всі разом будемо говіти і сповідатися у гріхах — Бог свідок, ми хочемо цього.

— Я не проти,— нервово усміхнувся містер Кернан.

Місіс Кернан зметикувала, що розумно буде приховати своє задоволення. Тож мовила:

— Шкода тільки того бідолашного священика, якому доведеться слухати твої байки.

Вираз містера Кернана змінився.

— Якщо йому не сподобається,— сказав він різко,— то хай... робить, що хоче. Я просто розповім йому історію своїх поневірянь. Я не такий уже й поганий...

Містер Каннінгем хутко втрутився.

— Ми всі зречемося нечистого,— запевнив він,— не забудемо його діянь і викрутасів.

— Іди геть, сатано![117] — вигукнув містер Фоґарті, сміючись і дивлячись на інших.

Містер Пауер нічого не сказав. Він відчув цілковиту втрату верховенства. Та на його обличчі сяйнув радісний вираз.

— Все, що нам треба зробити,— сказав містер Каннінгем,— це стати із запаленими свічками в руках і відновити свої клятви, дані при хрещенні.

— О, не забудь свічку, Томе,— нагадав містер Маккой,— хоч би там що.

— Що? — спитав містер Кернан.— Я мушу мати свічку?

— О так,— підтвердив містер Каннінгем.

— Ні, трясця його матері,— голосно мовив містер Кернан,— тут я проведу межу. Я зроблю все, як слід. Я готовий прийти і сповідатися, і... все інше. Але... жодних свічок! Ні, хай йому трясця, я не потерплю свічок!

Він саркастично похитав головою.

— Тільки послухайте це! — вигукнула його дружина.

— Я не потерплю свічок,— сказав містер Кернан, свідомий того, що справив враження на свою аудиторію, і продовжив хитати головою з боку в бік.— Я не потерплю цих штучок із магічними ліхтариками.

Усі щиро засміялися.

— Ось вам гарний католик! — сказала його дружина.

— Жодних свічок! — повторив містер Кернан непохитно.— І на цьому все!

Нава єзуїтської церкви на Ґардинер-стрит була майже заповненою; та щохвилини крізь бічні двері заходили джентльмени і, за вказівкою прислужника, навшпиньки ішли проходами, поки не знаходили, де сісти. Усі джентльмени були гарно вбрані й охайні. Світло з церковних ламп падало на зібрання чорних костюмів та білих комірців, там і тут розбавлених твідами, на темні поцятковані колони із мармуру та похмурі полотна. Джентльмени сиділи на лавах, підсмикнувши штани й обачно відклавши свої капелюхи. Вони сиділи далеко позаду й покірно вдивлялись у віддалену цятку червоного світла, підвішену перед головним вівтарем.

На одній із лав біля кафедри примостилися містер Каннінгем та містер Кернан. На лаві позаду самотою сидів містер Маккой, а за ним — містер Пауер та містер Фоґарті. Містер Маккой безуспішно спробував знайти місце на лаві разом з іншими, а коли товариство розсілося у шаховому порядку, намагався відпускати комічні ремарки. Позаяк це було сприйнято не дуже добре, швидко вгамувався. І навіть він відчув благочестиву атмосферу та знайшов у собі відгук на релігійні понукання. Містер Каннінгем пошепки звернув увагу містера Кернана на містера Гарфорда, лихваря, який сидів неподалік, і на містера Феннінґа, секретаря виборчої комісії, який сидів під самою кафедрою поряд з новообраним членом ради. Праворуч сиділи старий Майкл Ґраймс, власник трьох ломбардів, і племінник Дена Гоґана, що мав от-от отримати роботу в секретаріаті міської ради. Далі попереду виднілися містер Гендрік, головний кореспондент «Фріменз Джорнал», і бідний О’Керол, давній друг містера Кернана, який колись був значною фігурою в торгівлі. Поступово, упізнаючи знайомі обличчя, містер Кернан став почуватися затишніше. Його капелюх, який підлатала дружина, спочивав у нього на колінах. Раз чи двічі він підсмикнув манжети однією рукою, делікатно, але міцно притримуючи іншою криси свого капелюха.

Кремезна фігура, верхня частина якої була задрапована стихарем, натужно сходила на кафедру. Водночас парафіяни звелися, видобули хустинки й обережно стали на них коліньми. Містер Кернан вчинив, як усі. Постать священика вже виднілася за кафедрою, дві-треті її об’єму, увінчані масивним червоним обличчям, виступали над поручнем.

Отець Пурдон став на коліна, повернувся до цятки червоного світла і, затуливши обличчя руками, помолився. Згодом відкрив своє обличчя і звівся. Віряни також звелися і знову сіли на лави. Містер Кернан поклав свій капелюх на його початкове місце на коліні й звернув уважне обличчя до проповідника. Проповідник продуманим жестом розвів кожен із широких рукавів свого стихаря й повільно огледів масу облич. Тоді мовив:

— Бо ж сини цього світу є мудрішими у своєму поколінні за синів світла. От тому й набуваєте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли ви помрете, воно прийняло вас до вічних осель [118].

Отець Пурдон упевнено виголошував текст. Це був один із найскладніших для правильної інтерпретації текстів у всьому Святому Письмі, як сказав він. Це був текст, який звичайному слухачеві міг би видатися не відповідним до величної моральності, яку проповідував Ісус Христос. Але, сказав він слухачам, текст видавався йому спеціально адаптованим для напучування тих, хто мав вести світське життя і хто хотів вести це життя не як звичайний обиватель. Це був текст для ділових людей і професіоналів. Ісус Христос, з його Божественним розумінням кожного закутку людської душі, знав, що не всі люди покликані до релігійного життя, що абсолютна більшість змушена жити у світі і до певної міри для світу: і тоді Він задумав дати їм напутнє слово, ставлячи перед ними як взірець релігійного життя тих самих поклонників Мамони, що з-поміж усіх людей були найменш старанними у справах релігійних.

вернуться

116

Вірую! (лат).

вернуться

117

«Відійди, сатано!» — Євангеліє від Матвія, розділ 4 (переклад І. Огієнка).

вернуться

118

Перефразований текст із Євангелія від Луки, розділ 16. За основу взято український переклад Івана Огієнка.

33
{"b":"832352","o":1}