— О, містере Конрой, а ви цього літа поїдете на екскурсію на Аранські острови? Ми збираємося зупинитися там на цілий місяць. Там, в Атлантичному океані, буде просто дивовижно. Вам слід поїхати. Їдуть містер Кленсі, містер Кілкеллі та Кетлін Кірні. Також було б дивовижно, якби й Ґрета приїхала. Вона ж з Коннахта, так?

— Її рідня,— коротко сказав Ґебріел.

— Але ж ви приїдете, еге ж? — спитала міс Айворс, палко торкаючись його руки.

— Річ у тім,— мовив Ґебріел,— що я вже влаштував поїздку до...

— Поїдку куди? — поцікавилася міс Айворс.

— Ну, знаєте, я кожного року їжджу у велосипедний тур із приятелями, тож...

— Але куди ж? — запитала міс Айворс.

— Ну, ми зазвичай їздимо у Францію або Бельгію, чи, може, в Німеччину,— ніяково відповів Ґебріел.

— А чому ви їздите у Францію і Бельгію,— допитувалася міс Айворс,— а не відвідуєте свій край?

— Ну,— сказав Ґебріел,— частково, аби контактувати з мовами, а частково заради різноманітності.

— То ви хіба не маєте власної мови, щоб із нею контактувати — ірландської? — вела своє міс Айворс.

— Ну,— відказав Ґебріел,— якщо на те пішло, то, знаєте, ірландська — мені не рідна мова.

Їхні сусіди озирнулися послухати цей перехресний допит. Ґебріел нервово зиркав ліворуч і праворуч, намагаючись бути в доброму гуморі, попри це випробування, яке змушувало його чоло вкриватися червоними плямами.

— І хіба ви не маєте своєї землі, щоб її навідати,— правила міс Айворс,— землі, про яку ви нічого не знаєте, власного народу і власної країни?

— О, правду кажучи,— раптово відрубав Ґебріел,— мене нудить від моєї країни, нудить!

— Чому? — здивувалася міс Айворс.

Ґебріел не відповів, бо розпалився від власної репліки.

— Чому? — повторила міс Айворс.

Настав час розійтися у танці, і, позаяк він мовчав, міс Айворс тепло мовила:

— Атож, ви не маєте відповіді.

Ґебріел спробував приховати своє сум’яття, завзято танцюючи. Він уникав її погляду, бо ж побачив на її обличчі кислий вираз. Але коли вони зустрілися у довгому ланцюжку, то здивувався, відчувши, що його руку міцно стиснули. Вона на хвильку запитально глянула на нього з-під брів, аж поки він не усміхнувся. Тоді, тільки-но ланцюжок мав знову рушити, стала навшпиньки і прошепотіла йому на вухо:

— Західний брит!

Коли лансьє скінчився, Ґебріел відійшов у далекий куток кімнати, де сиділа мати Фредді Малінса. Це була велика бліда стара із сивим волоссям. Як і син, вона говорила затинаючись. Їй вже сказали, що Фредді прийшов і з ним майже все гаразд. Ґебріел запитав, чи вдалою була переправа з Шотландії. Вона жила у Ґлазґо із заміжньою дочкою і раз на рік приїздила погостювати в Дублін. Вона спокійно відповіла, що мала прехорошу переправу і що капітан був дуже уважним до неї. А ще вона говорила про прекрасний будинок, який тримала її дочка у Ґлазґо, і про всіх друзів, яких вони там мали. Поки її язик продовжував торохтіти, Ґебріел спробував стерти із пам’яті усі спогади про неприємний інцидент із міс Айворс. Звісно, ця дівчина чи жінка, чи ким там вона була, мала запал, але ж на все свій час. Може, не треба було так відповідати. Але ж вона не мала права називати його західним бритом прилюдно, навіть жартома. Вона спробувала виставити його на посміховисько перед усіма, сиплячи питаннями і витріщаючись кролячими очима.

Він побачив свою дружину, яка пробиралася до нього крізь пари у вальсі. Підійшовши, вона прошепотіла на вухо:

— Ґебріеле, тітка Кейт хоче знати, чи ти поріжеш гуску, як зазвичай. Міс Делі поріже шинку, а я — пудинг.

— Гаразд,— погодився Ґебріел.

— Тільки-но завершиться вальс, вона відпустить молодь вечеряти, і ми будемо поміж своїх.

— Ти танцювала? — Спитав Ґебріел.

— Ну звісно, що так. Хіба ти мене не бачив? Через що ви посварилися із Моллі Айворс?

— Ми не сварилися. Чому ж це? Вона так сказала?

— Щось таке. Я намагаюся переконати того містера Д’Арсі заспівати. Як на мене, він великий чванько.

— Ми не сварилися,— набурмосився Ґебріел,— вона просто хотіла, щоби я поїхав на захід Ірландії, а я сказав, що не поїду.

Його дружина захоплено сплеснула руками й злегка підстрибнула.

— О, поїхали, Ґебріеле,— вигукнула вона.— Я б із радістю ще раз побачила Ґолвей.

— Ти можеш їхати, якщо хочеш,— холодно сказав Ґебріел.

Вона хвильку дивилася на нього, тоді повернулася до місіс Малінс і мовила:

— Дуже добрий чоловік, чи не так?

Поки вона прокладала собі шлях назад через кімнату, місіс Малінс, незважаючи на те втручання, продовжила говорити Ґебріелу про те, які ж гарні місця і прекрасний краєвид у Шотландії. Її зять щороку возить їх на озера, і вони ходять на рибалку. Її зять неперевершений рибалка. Одного дня він упіймав прекрасну велику рибину, і чоловік з готелю приготував її на вечерю.

Ґебріел майже не чув, про що вона говорила. Зараз, коли наближалася вечеря, він знову почав думати про свою промову й цитату. Побачивши Фредді Малінса, який ішов через кімнату, щоби навідати матір, Ґебріел звільнив для нього крісло й відступив до вікна. Зал уже спорожнів, із задньої кімнати долинав дзенькіт тарілок і ножів. Ті, хто ще лишався у вітальні, виглядали змореними танцями і тихенько спілкувалися, розбившись на маленькі групки. Теплі тремтливі пальці Ґебріела стукотіли по холодній шибці вікна. Як же холодно має бути назовні! Як приємно було би пройтися на самоті, спершу вздовж річки, а тоді через парк! Сніг лежатиме на гіллі дерев і формуватиме яскраву шапку на вершині обеліска Веллінгтона. Наскільки ж приємніше буде там, аніж за столом!

Він прокрутив у пам’яті пункти своєї промови: ірландська гостинність, сумні спогади, Три Грації, Паріс, цитата з Браунінга. Подумки повторив фразу, яку написав у своєму огляді: «Почуваєшся, ніби слухаєш музику, вистраждану в роздумах». Міс Айворс похвалила той огляд. Чи була вона щирою? Чи справді було у неї якесь особисте життя поза усім цим пропагуванням? Між ними ще ніколи не виникало неприязні, аж до цього вечора. Його нервувала думка про те, що вона сидітиме за столом і дивитиметься своїм критичним, запитальним поглядом, коли він говоритиме. Їй, мабуть, не буде прикро бачити провал його промови. У розум йому закралася одна ідея і надала йому мужності. Він скаже, натякаючи на тітку Кейт і тітку Джулію: «Леді та джентльмени, може, у покоління, яке іде на спад у наш час, і є свої недоліки, але зі свого боку я гадаю, що воно має певні риси гостинності, гумору, гуманності, яких, як мені здається, бракує новому, дуже серйозному і гіперосвіченому поколінню, що зростає серед нас». Дуже добре: це для міс Айворс. Яке йому діло до того, що його тітки — всього лише дві неотесані старі?

Його увагу привернуло гудіння в кімнаті. Від дверей прямував містер Браун, галантно ведучи тітку Джулію, яка сперлася йому на руку, усміхаючись і звісивши голову. Нерівний шквал аплодисментів супроводив її до фортепіано, після чого, тільки-но Мері Джейн всілася на стільчик, а тітка Джулія, більше не всміхаючись, стала впівоберта, щоб рівномірно розподілити голос по кімнаті, поступово вщух. Ґебріел впізнав прелюдію. Вона була зі старої пісні тітки Джулії — «Вбрання нареченої»[126] Її голос, сильний і чистий у звучанні, з великим завзяттям атакував рулади, що прикрашали мотив, і хоча вона співала дуже швидко, не пропускала навіть найдрібніших форшлагів. Якщо слухати той голос, не дивлячись на обличчя співачки, можна було відчувати і поділяти захоплення від стрімкого і впевненого польоту. Ґебріел гучно аплодував разом з усіма після завершення пісні, бурхливі оплески долетіли й з-за невидимого столу, де вечеряли. Вони звучали настільки непідробно, що обличчя тітки Джулії трошки зашарілося, коли вона схилилася змінити на пюпітрі стару, переплетену шкірою книгу, на обкладинці якої були її ініціали. Усі затихли, а Фредді Малінс, який слухав, повернувши голову, щоб краще чути, все ще аплодував і жваво говорив до матері, яка серйозно і поволі кивала головою на знак згоди. Нарешті, втомившись плескати, він зненацька встав і кинувся через усю кімнату до тітки Джулії, схопив її руку у свої долоні і тряс, коли бракувало слів чи надто сильно затинався.