— Я саме казав матері,— мовив він,— що ще ніколи не чув, аби ви так гарно співали, ніколи. Ні, я ще ніколи не чув, аби ваш голос був таким гарним, як сьогодні. Саме тепер! Можете у це повірити? Це правда. Даю слово честі, це правда. Я ще ніколи не чув, аби ваш голос звучав так свіжо і так... чисто і свіжо, ніколи.

Вивільняючи свою руку з чіпких пальців чоловіка, тітка Джулія широко усміхнулася і пробурмотіла щось про компліменти. Містер Браун вказав на неї широким жестом і, мов імпресаріо, що представляє аудиторії якесь диво, виголосив:

— Міс Джулія Моркан, моє останнє відкриття!

Він щиро засміявся зі свого жарту, коли Фредді Малінс повернувся до нього і сказав:

— Що ж, Брауне, якщо ви серйозно, то могли б зробити і гірше відкриття. Все, що я можу сказати, це те, що відколи я сюди приходжу, ще не чув, аби вона співала бодай наполовину так добре. І це чиста правда.

— І я також, — погодився містер Браун. — Гадаю, її голос значно покращився.

Тітка Джулія знизала плечима і сказала зі смиренною гордістю:

— Тридцять років тому я мала доволі таки пристойний голос.

— Я часто казала Джулії,— наполегливо мовила тітка Кейт,— що в тому хорі вона просто даремно витрачала час. Та хто б мене слухав.

Вона повернулася, ніби апелюючи до здорового глузду решти проти упертої дитини, поки тітка Джулія дивилася поперед себе, а на обличчі у неї грала туманна посмішка спогадів.

— Ні,— продовжила тітка Кейт,— вона нікому не дозволяла вказувати собі чи радити, гарувала в тому хорі день і ніч, день і ніч. О шостій годині ранку на Різдво! І все заради чого?

— Ну, хіба ж то не заради Божої слави? — спитала Мері Джейн, повертаючись на стільчику і усміхаючись.

Тітка Кейт люто повернулася до небоги і сказала:

— Я знаю все про Божу славу, Мері Джейн, але й думаю, що для Папи не дуже шляхетно витурити із хору жінок, які гарували там усе своє життя, і поставити замість них якихось хлопчаків-молокососів. Я вважаю, що раз Папа так чинить, це піде на благо церкви. Але ж це несправедливо, Мері Джейн, і це неправильно[127].

Вона розпалилася і, напевно, продовжила би захищати свою сестру, адже для неї це була болісна тема, та Мері Джейн, побачивши, що всі танцюристи вже повернулися, мирно втрутилася:

— Що ж, тітко Кейт, ви під’юджуєте містера Брауна, який дотримується інших переконань.

Тітка Кейт повернулася до містера Брауна, який шкірився від цього натяку на його релігію, і поспіхом мовила:

— О, навіть не ставте під сумнів правоту Папи. Я всього лише нерозумна стара жінка, і не наважуюся судити про такі речі. Але ж є ще поняття звичайної щоденної ввічливості і вдячності. І якби я була на місці Джулії, то висловила б це отцю Гілі прямісінько в обличчя...

— До того ж тітко Кейт,— сказала Мері Джейн,— ми всі вже зголодніли, а коли ми голодні, то стаємо дуже сварливими.

— А ще ми сварливі, коли спраглі,— додав містер Браун.

— Тож давайте краще підемо до вечері,— запропонувала Мері Джейн,— і завершимо цю дискусію потому.

На сходах біля вітальні Ґебріел зустрів свою дружину і Мері Джейн, коли вони саме намагалися переконати міс Айворс зостатися на вечерю. Але міс Айворс уже вдягнула шапку і якраз застібала пальто, вона не хотіла залишатися. Їй аніскілечки не хотілося їсти, до того ж, вона вже й так затрималась.

— Всього лише на десять хвилин, Моллі, — вмовляла місіс Конрой.— Вас це не затримає надовго.

— Поїжте хоч щось,— просила Мері Джейн,— ви ж танцювали.

— Я справді не можу,— відказала міс Айворс.

— Боюся, ви взагалі не розважилися,— безнадійно зітхнула Мері Джейн.

— Я ще ніколи так не веселилася, запевняю вас,— мовила міс Айворс,— але ви справді маєте дозволити мені бігти.

— Як же ви дістанетесь додому? — спитала місіс Конрой.

— О, тут якихось два кроки набережною.

Ґебріел хвильку повагався, а тоді запропонував:

— Якщо ви дозволите мені, міс Айворс, я проведу вас додому, раз ви справді мусите йти.

Та міс Айворс вирвалася від них.

— Я не хочу цього слухати,— вигукнула вона.— Заради всього святого, йдіть до вечері й не зважайте на мене. Я можу сама дати собі раду.

— Але ж кумедна ви дівчина, Моллі,— відверто сказала місіс Конрой.

— Beannacht libh[128] — зі сміхом вигукнула місіс Айворс, збігаючи сходами.

Мері Джейн подивилася їй услід, на її обличчі був похмурий, спантеличений вираз, а місіс Конрой схилилася на поруччя, дослухаючись до вхідних дверей. Ґебріел запитав себе, чи не він, власне, був причиною такої несподіваної втечі. Хоча вона, здається, мала хороший настрій: пішла сміючись. Він байдуже глянув униз на сходи.

У ту ж мить з’явилася тітка Кейт, шкандибаючи із залу для вечері, мало не заламуючи рук у відчаї.

— Де Ґебріел? — вигукнула вона.— Куди, на Бога, подівся Ґебріел? Усі чекають, все готове, а нікому розрізати гуску!

— Я тут, тітко Кейт! — озвався Ґебріел з раптовим пожвавленням,— готовий, якщо треба, порізати цілу зграю гусей.

Жирна, рум’яна гуска була на одному кінці столу, а на іншому, на підстилці з гофрованого паперу — присипаний петрушкою великий окіст зі знятою шкіркою, приправлений сухариками, з охайною паперовою оборкою навколо кістки, і поруч із ним — кільце нарізаної яловичини. Між цими конкурентними стравами на столі паралельними смугами були розставлені гарніри: дві невеликі вежі желе, червона й жовта; мілка тарілка, повна шматочків бланманже і червоного джему, великий таріль у формі листка з ручкою-стеблиною, на якому лежали пригорщі пурпурових родзинок і очищеного мигдалю, а йому до пари — таця з інжиром, що лежав суцільною плиткою, тарілка із заварним кремом, прикрашеним тертим мускатним горіхом, маленька мисочка шоколадок і цукерок, загорнутих у золоті й срібні обгортки, і скляна ваза, у якій стояли високі стебельця селери. У центрі столу, наче вартові, стриміли підставки для фруктів, а на них громадилася піраміда з апельсинів та американських яблук; два приземкуваті старомодні графини з кришталю: один із портвейном, а інший — з темним хересом. На зачиненому квадратному роялі у величезній жовтій мисці очікував пудинг, а позаду нього три ряди пляшок міцного портеру, елю й мінеральної води, розставлені відповідно до кольору їхнього скла: перші два — чорні з червоними етикетками, третій і найменший ряд — білі з поперечними зеленими стрічками.

Ґебріел сміливо сів на своєму чільному місці і, поглянувши на лезо ножа, міцно занурив виделку в гуску. Зараз він почувався легко й невимушено, адже був знавцем у розрізанні гуски й дуже любив сидіти в чолі багато обставленого столу.

— Міс Фарлонґ, що вам дати? — запитав він.— Крильце чи шматочок філе?

— Маленький шматочок філе.

— Міс Гіґґінс, що вам?

— О, зовсім нічого, містере Конрой.

Поки Ґебріел і міс Делі роздавали тарілки з гускою, шинкою та нарізаною яловичиною, Лілі ходила від гостя до гостя з загорнутою у білу серветку мискою гарячої вареної картоплі. Це була ідея Мері Джейн, а ще вона запропонувала яблучний соус до гуски, та тітка Кейт сказала, що печена гуска завжди смакувала їй і просто так, без усякого яблучного соусу, і вона сподівається, що й далі буде не гірше. Мері Джейн обслуговувала своїх учнів і пересвідчилася, що вони взяли найкращі шматки, а тітка Кейт і тітка Джулія відкоркували і принесли від роялю пляшки портеру й елю для джентльменів та мінеральну воду для леді. Було повно метушні, сміху і шуму, лунали звуки прохань і прохань у відповідь, ножів і виделок, корків і скляних кришечок. Ґебріел почав нарізати другу порцію, щойно впоравшись із першим колом, так і не взявши собі шматочка. Всі гучно запротестували, тож він пішов на компроміс, зробивши великий ковток портеру, адже нарізання виявилося гарячою роботою. Мері Джейн тихо сіла до своєї вечері, та тітка Кейт і тітка Джулія все ще дибали довкола столу, наступаючи одна одній на п’яти, заступаючи одна одній шлях і даючи непомітні вказівки. Містер Браун, як і Ґебріел, благав їх сісти і повечеряти, та вони сказали, що мають ще вдосталь часу, тож, зрештою, Фредді Малінс звівся і, схопивши тітку Кейт, посеред загального сміху всадовив її на стілець.