— У мене мурашки по тілу бігають, коли дивлюся на вас, на двох отак закутаних джентльменів. Не хотіла б я собі вашої поїздки додому в цій порі — мовила вона.

— У цю мить мені нічого так не хочеться,— сказав містер Браун завзято,— як хорошої прогулянки десь у селі чи швидкої їзди з гарним стрімким скакуном між оглоблями.

— У нас вдома колись був дуже хороший кінь і бричка,— сумно мовила тітка Джулія.

— Джонні, якого-ніколи-не-забути,— промовила Мері Джейн, сміючись.

Тітка Кейт і Ґебріел теж засміялися.

— То що було такого чудесного у Джонні? — спитав містер Браун.

— Покійний бідолаха Патрік Моркан, тобто наш дідусь,— пояснив Ґебріел,— широковідомий у свої пізні роки як старий джентльмен, був клеєваром.

— О, та ні ж бо, Ґебріеле,— засміялася тітка Кейт,— у нього була крохмальна фабрика.

— Ну, клей або крохмаль,— сказав Ґебріел.— Той старий джентльмен мав коня на ім’я Джонні. І Джонні працював на фабриці у старого джентльмена, все ходячи і ходячи по колу, аби крутилися жорна. Усе було дуже добре, але тут починається трагічна частина про Джонні. Одного дня старий джентльмен подумав, чом би йому вигідно не з’їздити на військовий парад у парк.

— Хай Господь змилостивиться над його душею,— сказала тітка Кейт співчутливо.

— Амінь,— продовжив Ґебріел.— Тож старий джентльмен, як я вже й казав, запряг Джонні, вдягнув свій найкращий циліндр і найкращу краватку й з великою помпою виїхав зі свого родинного маєтку, десь поблизу Бек-лейн, здається.

Усі, навіть місіс Малінс, засміялися з Ґебріелової манери, а тітка Кейт сказала:

— О, ні, Ґебріеле, він насправді жив не на Бек-лейн. Там була тільки фабрика.

— З маєтку своїх праотців,— провадив Ґебріел,— виїхав він із Джонні. І все було просто прекрасно, аж поки на очі Джонні не натрапив пам’ятник королю Біллі; і чи то він закохався у скакуна, на якому сидить король Біллі, чи то подумав, ніби знову опинився на фабриці, хай там як, кінь заходився кружляти довкола пам’ятника.

Ґебріел у своїх калошах обійшов залу по колу поки решта заходилася сміхом.

— Ось так він все ходив і ходив по колу,— сказав Ґебріел,— а старий джентльмен, який був дуже бундючним старим джентльменом, надзвичайно обурився. «Вперед, сер! Що ви собі надумали, сер? Джонні! Джонні! Яка нечувана поведінка! Ніяк не збагну того коня!»

Шквал реготу після Ґебріелової імітації того інциденту перервав лункий стук у вхідні двері. Мері Джейн побігла, аби відчинити, і впустила Фредді Малінса. Фредді Малінс, у шапці, збитій на потилицю, зі згорбленими від холоду плечима, хекав і сопів від напруження.

— Мені вдалося дістати лише один кеб,— сказав він.

— О, то ми знайдемо собі ще один на набережній,— озвався Ґебріел.

— Так,— сказала тітка Кейт.— Краще не змушувати місіс Малінс сидіти на протязі.

Син місіс Малінс і містер Браун допомогли їй спуститися сходами на вулицю та, після багатьох маневрів, підняли в кеб. Фредді Малінс заліз за нею і витратив багато часу, вмощуючи її на сидінні, а містер Браун допомагав йому порадами. Нарешті її комфортно розмістили, і Фредді Малінс запросив до кеба містера Брауна. Довго і плутано щось вирішувалось, а тоді містер Браун заліз у кеб. Кебмен розстелив у себе на колінах килимок і схилився запитати адресу. Плутанина зросла ще більше, бо ж Фредді Малінс та містер Браун обидва давали вказівки візникові, кожен вистромивши голову з вікна кеба. Складно було вирішити, де дорогою висадити містера Брауна, а тітка Кейт, тітка Джулія та Мері Джейн з порогу допомагали цій дискусії перехресними напрямками, протиріччями і нестримним сміхом. Щодо Фредді Малінса, то він просто втратив мову від реготу. Щоразу вистромлював і запихав голову через вікно, наражаючи свій капелюх на небезпеку, і розповідав матері, як просувалося обговорення, аж поки, зрештою, містер Браун не крикнув спантеличеному візникові поверх гамору загального сміху:

— Знаєте, де Триніті коледж?

— Так, сер,— відповів кебмен.

— Ну, то їдьте, аж поки не натрапите на ворота Триніті коледжу,— велів містер Браун,— а вже звідти ми скажемо, куди їхати далі. Вам зрозуміло?

— Так, сер,— відповів кебмен.

— Мчіть до Триніті коледжу, немов птах.

— Ясно, сер,— сказав кебмен.

Коня хляснули, і кеб погуркотів уздовж набережної посеред хору, сміху і прощань.

Ґебріел не пішов до дверей разом із рештою. Він залишився у темній частині зали, вдивляючись у сходи. Нагорі стояла жінка, також у тіні. Обличчя не було видно, але він бачив теракотові й оранжево-рожеві вставки на її спідниці, які здавалися чорно-білими через темряву. Це була його дружина. Вона схилилася на поруччя, дослухаючись до чогось. Ґебріела здивувала її нерухомість, і він теж напружено прислухався. Та чув лише притишений сміх і суперечки на сходах ґанку, кілька акордів фортепіано і кілька нот, які проспівав чоловічий голос.

Він нерухомо стояв у мороці зали, намагаючись вловити мелодію, і дивився на свою дружину. У її поставі крилися грація і загадковість, так, ніби вона була символом чогось. Він запитав себе, символом чого є жінка, яка стоїть у тіні на сходах і дослухається до віддаленої музики. Якби він був художником, то намалював би її у цій позі. Блакитний фетровий капелюшок підкреслив би бронзу її волосся супроти темряви, а темні вставки на її спідниці відтінили би світлі. «Віддалена музика» — так би він назвав ту картину, якби був художником.

Вхідні двері зачинили, до зали увійшли тітка Кейт, тітка Джулія та Мері Джейн, усе ще сміючись.

— Той Фредді просто нестерпний! — сказала Мері Джейн.— Просто нестерпний.

Ґебріел мовчки показав вгору на сходи, де стояла його дружина. Зараз, коли зачинили двері у коридор, голос і звуки фортепіано можна було почути чіткіше. Ґебріел підняв руку, просячи тиші. Здавалося, пісня була на старий ірландський мотив, а співак наче не був певний як слів, так і свого голосу. Голос, який через відстань і хрипкість звучав тужливо, ледь-ледь передавав нюанси мелодії словами печалі:

— О,— вигукнула Мері Джейн.— Та це ж музичить Бартлі Д’Арсі, хоч за весь вечір і не мугикнув. Я вмовлю його заспівати пісню, поки він не пішов.

— О, будь ласка, Мері Джейн,— сказала тітка Кейт.

Мері Джейн пронеслася повз решту й побігла до сходів, але, перш ніж досягла їх, спів припинився, а фортепіано раптово зачинили.

— О, як шкода! — вигукнула вона.— Він спускається, Ґрето?

Ґебріел почув, як його дружина відповіла «так» і побачив, що вона йде до нього. За кілька сходинок за нею слідували містер Бартел Д’Арсі та міс О’Каллаґан.

— О, містере Д’Арсі,— вигукнула Мері Джейн,— це просто-таки нечесно з вашого боку ось так перериватися тоді, коли ми саме захоплено вас слухали.

— Я провела біля нього весь вечір,— озвалася міс О’Каллаґан,— разом із місіс Конрой, і він сказав нам, що жахливо застудився і не може співати.

— Оце ви, містере Д’Арсі, вигадали, — мовила тітка Кейт.

— Хіба ви не чуєте, що я каркаю, ніби та ворона? — грубо відрубав містер Д’Арсі.

Він поспіхом увійшов до комірчини й одягнув своє пальто. Решта, приголомшені його грубістю, не знали, що й казати. Тітка Кейт наморщила чоло і подала знаки решті облишити цю тему. Містер Д’Арсі стояв, обережно закутуючи собі шию, і супився.

— Це все через погоду,— мовила тітка Джулія після паузи.

— Так, усі застуджуються,— підтримала тітка Кейт,— геть усі.

— Кажуть,— вела далі Мері Джейн,— що стільки снігу, як зараз, не було вже тридцять років; а ще я читала сьогодні зранку в газетах, ніби сніг випав по всій Ірландії.

— Мені подобається вигляд снігу,— сумно мовила тітка Джулія.

— Мені теж,— сказала міс О’Каллаґан.— Я гадаю, що Різдво без снігу на землі — то не Різдво.