— Леді та джентльмени, ми вже не вперше зібралися разом під цим гостинним дахом, за цим гостинним столом. Вже не вперше нас вшановують або, можливо, краще сказати приносять в жертву гостинності деяких хороших дам.

Він зробив рукою коло у повітрі і спинився. Усі посміхнулися тітці Кейт, тітці Джулії та Мері Джейн, а ті зашарілися від задоволення. Ґебріел провадив уже сміливіше:

— З кожним роком я все більше відчуваю, що наша країна не має іншої такої традиції, якою може так пишатися й яку вона має оберігати так ревно, як традиція гостинності. Серед сучасних країн це є традиція настільки унікальна, наскільки я можу судити з власного досвіду (а я відвідав немало місць за кордоном). Хтось скаже, можливо, що для нас це радше недолік, а не те, чим можна пишатися. Хай так, та я гадаю, це дорогоцінний недолік, який, я вірю, ще довго культивуватиметься серед нас. Принаймні я впевнений в одному. Допоки цей дах даватиме прихисток вищезгаданим дамам — і я від щирого серця бажаю, щоб так тривало ще багато-багато довгих років — традиція щирої, сердечної, люб’язної ірландської гостинності, яку наші праотці передали нам, і яку ми, своєю чергою, мусимо передати своїм нащадкам, усе ще живе серед нас.

Усі схвально забубоніли. Ґебріел раптово пригадав, що міс Айворс серед гостей уже немає — вона нечемно пішла, тому впевнено мовив:

— Леді та джентльмени, серед нас підростає нове покоління, покоління з новими ідеями й новими принципами. Вони серйозно і з ентузіазмом ставляться до нових ідей, і їхній ентузіазм, навіть якщо і спрямований хибно, є, я сподіваюсь, в основному щирим. Проте ми живемо у скептичному і, якщо я можу скористатися такою фразою, жорстоко вистражданому віці; тож інколи я боюся, що цьому новому поколінню, освіченому, чи то пак гіперосвіченому, яким воно і є, бракуватиме тих якостей гуманності, гостинності, доброго гумору, які належать минулим дням. Дослухаючись сьогодні до імен усіх великих співаків минулого, мені здалося, мушу визнати, що ми живемо у менш розкішну добу. Ті дні, без перебільшення, можна назвати розкішними: і якщо вони й минули безповоротно, давайте сподіватися, що принаймні на зборах таких, як ці, ми все ще будемо говорити про них із гордістю й захопленням, ми все ще плекатимемо у серцях пам’ять про тих померлих і минулих великих, славі яких світ не дасть так просто померти.

— Добре каже, слухайте! — вигукнув містер Браун.

— Та все ж,— провадив Ґебріел м’якшим тоном,— у таких зібрань, як ці, завжди виникають й сумніші думки, що вже навідували наші уми: думки про минуле, юність, зміни, обличчя, яких немає сьогодні з нами. Наш шлях крізь життя устелений багатьма такими спогадами: і якби ми завжди їх плекали, у нас не стало б мужності хоробро продовжувати свою роботу серед живих. У всіх нас є життєві обов’язки і життєві прагнення, які вимагають від нас, і вимагають справедливо, напружених зусиль.

— Саме тому я більше не буду затримуватися на минулому. Я не дозволю сьогодні втручатися своєму похмурому моралізаторству. Ми всі вибралися сюди на короткий момент із метушні та поспіху щоденної рутини. Ми зустрілися тут як друзі, об’єднані духом братерства, як колеги, якоюсь мірою також об’єднані духом товариства, і як гості — як би їх так назвати? — Трьох Грацій музичного світу Дубліна.

Від цієї алюзії стіл вибухнув оплесками й сміхом. Тітка Джулія марно просила по черзі у всіх своїх сусідів переповісти їй, що сказав Ґебріел.

— Він каже, що ми — Три Грації, тьотю Джуліє,— пояснила Мері Джейн.

Тітка Джулія не зрозуміла, але поглянула, усміхаючись, на Ґебріела, який продовжив так і далі:

— Леді та джентльмени, сьогодні я не намагатимусь зіграти роль, яку Паріс грав за іншого випадку. Я не намагатимусь обирати серед них. Це завдання було би для мене образливим і поза межами моїх жалюгідних повноважень. Бо ж коли я дивлюся на них по черзі — чи це наша головна господиня, чиє добре серце, чиє аж надто добре серце стало вже символом серед тих, хто знає її; чи її сестра, ніби обдарована вічною юністю, чий спів став сьогодні сюрпризом і одкровенням для всіх нас; чи коли я думаю, наостанок, але не як про останню, про нашу наймолодшу господиню, талановиту, радісну, працьовиту і найкращу з племінниць, — я зізнаюся, леді та джентльмени, що навіть не знаю, котрій із них маю віддати той приз.

Ґебріел зиркнув на своїх тіток і, побачивши велику посмішку на обличчі тітки Джулії і сльози, які зібралися на очах тітки Кейт, поспішив завершити. Він галантно підняв свій бокал портвейну, поки кожен член товариства в очікуванні тримав бокал у руках, і гучно промовив:

— Тост за всіх трьох. Вип’ємо за їхнє здоров’я, достаток, многая літа, щастя і процвітання, нехай ще довго вони утримують цю величну, заслужену позицію, яку здобули у своїй професії, і цю позицію пошани й захоплення, яку посіли в наших серцях.

Всі гості підвелися з бокалами в руках і, повернувшись до трьох дам, що сиділи, заспівали в унісон, з містером Брауном, який вів хор:

Тітка Кейт неприховано сякалася у свій носовичок, і навіть тітка Джулія видавалася зворушеною. Фредді Малінс відбивав ритм виделкою для пудингу, а співаки виразно виводили, повернувшись одне до одного, ніби на музичній нараді:

Тоді, знову повернувшись до своїх господинь, вони проспівали:

Бурхливі оплески підхопили інші гості за дверима кімнати, в якій відбувалася вечеря; час від часу аплодисменти знову вибухали, а Фредді Малінс зі своєю високо піднятою виделкою вдавав командира.

Колюче ранкове повітря увірвалося до зали, у якій вони стояли, тож тітка Кейт сказала:

— Зачиніть хтось двері, будь ласка. Місіс Малінс смертельно застудиться.

— Там Браун, тітонько Кейт,— зауважила Мері Джейн.

— Той Браун скрізь,— мовила тітка Кейт, стишуючи голос.

Мері Джейн насмішив її тон.

— Справді,— грайливо сказала вона,— він дуже уважний.

— Він усепроникний, як газ,— зауважила тітка Кейт тим самим тоном,— і так усе Різдво.

Вона посміялася з себе, цього разу по-доброму, а тоді швидко додала:

— Але скажи йому, нехай заходить, Мері Джейн, і зачинить двері. Боже милий, аби ж він мене не почув.

У той самий момент двері зали відчинилися, і містер Браун переступив поріг, сміючись так, ніби його серце от-от розірветься. Він був одягнений у довге зелене пальто з манжетами і коміром зі штучного каракуля, на голові мав овальну хутряну шапку. Показав на засніжену набережну, звідки долинав пронизливий довгий свист.

— Тедді виведе на вулиці всі кеби Дубліна,— мовив він.

Ґебріел виступив з маленької комірчини позаду кабінету, кутаючись у пальто, оглянув залу і спитав:

— Ґрета ще не спустилася?

— Вона вдягається, Ґебріеле,— відповіла тітка Кейт.

— А хто це там грає? — поцікавився Ґебріел.

— Ніхто. Всі порозходились.

— О, ні, тітонько Кейт,— сказала Мері Джейн.— Бартел Д’Арсі та міс О’Каллаґан ще не пішли.

— Хай там як, а хтось бавиться з фортепіано,— зауважив Ґебріел.

Мері Джейн зиркнула на містера Брауна і здригнулася.