— Ґрето!

Вона повільно відвернулася від дзеркала і пройшлася смугою світла до нього. Її обличчя виглядало таким серйозним і стомленим, що слова завмерли на Ґебріелових устах. Ні, момент ще не настав.

— Ти виглядаєш змученою,— сказав він.

— Я трохи втомилася,— погодилася вона.

— Ти не захворіла, не відчуваєш слабкості?

— Ні, стомилася, от і все.

Вона повернулася до дзеркала і стала там, дивлячись у нього. Ґебріел знову почекав, боячись, що сором’язливість от-от здолає його, а тоді сказав різко:

— До речі, Ґрето!

— Що таке?

— Ти ж знаєш того бідолаху Малінса? — швидко мовив він.

— Так. А що з ним?

— Ну, цей бідолаха, він порядний малий, зрештою,— провадив Ґебріел фальшивим голосом.— Він повернув мені соверен, який я йому позичив, а я, насправді, навіть не сподівався. Шкода, що він не тримається якнайдалі від того Брауна, бо він непоганий малий.

Його трусило від роздратування. Чому вона видається такою віддаленою? Він не знав, як почати. Чи вона також через щось дратується? Якби ж вона повернулася до нього чи підійшла з власної волі! Взяти її такою, як зараз, було би насиллям. Ні, він спершу мусить побачити пристрасть в її очах. Він прагнув здолати її дивний настрій.

— А коли це ти позичав йому фунт? — спитала вона після паузи.

Гебріел намагався стримуватися і не вдаватися до брутальних слів про того п’яницю Малінса та його фунт. Відчайдушно прагнув закричати до неї, притиснути її тіло до свого, оволодіти нею. Але відповів:

— О, на Різдво, коли він відкрив ту крамничку з різдвяними листівками на Генрі-стрит.

Його так лихоманило від гніву й бажання, що не почув, як вона підійшла від вікна. Стала прямо перед ним, дивно на нього поглядаючи. Тоді раптом, звівшись на кінчики пальців і поклавши руки йому на плечі, поцілувала його.

— Ти дуже щедра людина, Гебріеле,— сказала вона.

Гебріел, тремтячи від задоволення через раптовий поцілунок і несподівану фразу, почав гладити її волосся, ледь торкаючи пальцями. Через миття напередодні воно було м’яким і сяяло. Його серце переповнювалося щастям. Саме тоді, коли він того жадав, вона підійшла до нього з власної волі. Можливо, її думки пливли у тому ж руслі. Можливо, вона відчула його бурхливе бажання і має поступливий настрій. А зараз, коли вона пригорнулася до нього так легко, дивувався своїй нерішучості.

Він стояв, тримаючи її голову у своїх руках. Тоді, хутко ковзнувши рукою по її тілу і притягнувши до себе, він м’яко сказав:

— Грето, люба, про що ти думаєш?

Вона не відповіла, і не віддалася повністю його обіймам. Він знову м’яко сказав:

— Скажи мені, в чому річ, Ґрето. Гадаю, я знаю, в чому річ. Я ж знаю?

Вона не відповіла відразу. Тоді вибухнула слізьми:

— О, я думаю про ту пісню, «Дівчина з Ауґріма».

Вона відсторонилася від нього, побігла до ліжка і, розкинувши руки на бильці, сховала обличчя. Ґебріел з хвилину стояв як вкопаний, дивуючись, а тоді пішов за нею. Минаючи велике дзеркало, він побачив у ньому себе у повний зріст: широкі груди, які напинали сорочку, обличчя, вираз якого завжди спантеличував його, коли він дивився у дзеркало, блискучі окуляри у золотій оправі. Він зупинився за кілька кроків від неї і сказав:

— А що з піснею? Чому ти плачеш через неї?

Вона підняла голову і витерла очі тильним боком долоні, ніби дитина.

— Чому, Ґрето? — спитав він м’якше, ніж навіть хотів.

— Я думаю про людину, яка колись давно співала цю пісню.

— І хто ж ця людина з минулого? — спитав Ґебріел, усміхаючись.

— Це людина, яку я знала у Ґолвеї, коли жила там з бабусею,— сказала вона.

З обличчя Ґебріела зійшла усмішка. Тупа злість почала закрадатися в його розум, а пристрасть — розпалюватися в його жилах.

— Це хтось, у кого ти була закохана? — іронічно спитав він.

— Це був молодий хлопчина, на ім’я Майкл Ф’юрі,— відповіла вона,— якого я знала. Він співав цю пісню, «Дівчина з Ауґріма». Був дуже тендітним.

Ґебріел мовчав. Він не хотів, щоби здалося, ніби його цікавить цей тендітний хлопчина.

— Я так виразно бачу його,— сказала вона за якусь хвилю.— Очі, які він мав: великі, темні очі! А який вираз у них — вираз!

— О, то ти у нього закохана? — спитав Ґебріел.

— Ми ходили з ним на прогулянки,— мовила вона,— коли я була у Ґолвеї.

Ґебріелові сяйнула думка.

— То, може, саме тому ти хотіла поїхати у Ґолвей з тією Айворс? — поцікавився він холодно.

Вона подивилася на нього і спитала з подивом:

— Для чого?

Її погляд змусив Ґебріела почуватися незручно. Він знизав плечима і сказав:

— Звідки мені знати? Може, щоб побачити його.

Вона відвернулася від нього, мовчки повела очима до вікна уздовж смуги світла.

— Він помер,— врешті мовила.— Він помер, коли йому було лише сімнадцять. Хіба не жахливо померти отак рано?

— Ким він був? — спитав Ґебріел, все ще іронічно.

— Він працював на газовому заводі,— сказала вона.

Ґебріел почувався приниженим через свою недоречну іронію, через те, що вона воскресила у пам’яті цього хлопця з газового заводу. Поки його переповнювали спогади їхнього спільного таємного життя, ніжність, радість і бажання, вона подумки порівнювала його з іншим. Його обсіли ганебні думки про себе. Сміховинна персона, хлопчик на побігеньках у своїх тіток, сентиментальний неврастенік з добрими намірами, який ораторствує для хамів та ідеалізує власні клоунські бажання, жалюгідний дурник — таким він побачив себе у дзеркалі. Інстинктивно відвернувся спиною до світла, щоби вона не бачила сорому, який запалав у нього на чолі.

Спробував підтримати тон холодного допиту, але, коли заговорив, голос його був смиренний і байдужий.

— Гадаю, Ґрето, ти була закохана у того Майкла Ф’юрі,— сказав він.

— Мені тоді було чудово з ним,— промовила вона.

Говорила приглушено й сумно. Ґебріел, відчувши, наскільки марно було намагатися привести її туди, куди він намітив, погладив її руку і сказав, також сумно:

— І від чого ж він помер так рано, Ґрето? Сухоти, так?

— Думаю, він помер через мене,— відповіла вона.

Від цієї відповіді Ґебріелові стало моторошно, ніби в мить очікуваного тріумфу на нього напала невловима та мстива істота, збираючи проти нього сили у своєму туманному світі. Він стрепенувся, вольовим зусиллям відігнав страхіття й продовжив гладити її руку. Більше не розпитував, відчував, що вона й так розповість йому про себе. Її рука була тепла та волога, вона не відповідала на його дотик, але він все продовжував гладити її так само, як гладив її перший лист того весняного ранку.

— Це сталося взимку,— сказала вона,— десь на початку зими, коли я саме збиралася поїхати від бабусі, щоб прибути сюди, в монастирську школу. А він захворів у себе в Ґолвеї, і його не випускали, як написали його рідні в Оутерарді. Він зліг, так мені сказали, чи щось таке. Я ніколи не знала напевне.

Вона спинилася на хвильку й зітхнула.

— Бідолашний,— сказала вона.— Він дуже любив мене, був таким чуйним хлопцем. Ми ходили гуляти разом, ну знаєш, Ґебріеле, на прогулянку, як це роблять у селі. Він хотів вчитися співати, якби ж не його здоров’я. У нього був дуже гарний голос, бідний Майкл Ф’юрі.

— Так, а тоді? — спитав Ґебріел.

— А тоді, коли настав час мені їхати з Ґолвея і йти до школи, йому стало набагато гірше, мені не дозволяли бачитися з ним, тож я написала йому листа, розповіла, що їду в Дублін, повернуся влітку і сподіваюся, що тоді йому буде краще.

Вона спинилася на хвильку, опанувала свій голос і повела далі:

— Увечері перед своїм від’їздом я була в будинку бабусі на острові Монахинь, пакувала речі й почула, як у вікно хтось кинув камінчик. Вікно було таке мокре, що я не могла нічого розгледіти, тож побігла донизу в чому була та вислизнула крізь задні двері у сад, де стояв той бідолаха на задвірках, тремтячи.

— І ти не звеліла йому повертатися? — спитав Ґебріел.

— Я молила його негайно піти додому і сказала, що він помре через той дощ. Але він сказав, що не хоче жити. Я бачу його очі так виразно, так виразно! Він стояв у кінці стіни, де було дерево.