— Перевіримо, — кивнув головою Зайончковський, і на цьому допит закінчився.

Ковалевського провели вниз.

— Ну, що скажете? — запитав Слівінську начальник.

— Посковзнулися ми, — коротко відповіла вона.

— Маєте рацію. Я трохи поспішив із його затриманням. Треба було підготуватися ретельніше. А так — вислизнув з рук. Але перестане бути таким слизьким, як трохи посидить. Дотепно придумав з тим Закопаним, та це йому не допоможе. Делькота вбито після першої ночі. Досить було о дев’ятій вийти з пансіонату й ніби задля розваги поїхати до Забєгова. Для доброго водія на порожньому шосе — це дві години, не більше.

— Старим «трабантом» Ковалевського?

— «Трабант» — машина добра. Без напруження дає сто кілометрів за годину. О третій ночі можна вже лежати в санаторному ліжку. Нехай той Ковалевський не буде такий самовпевнений.

— Впевнений, бо невинний, — закинула Барбара. — І тут нічого не вдієш. Промахнулись ми, треба шукати далі.

— Ви вважаєте?

— Я в цьому абсолютно переконана. Від першої хвилини, тільки-но побачила того Ковалевського.

— Чому?

— Ви, пане майор, забули про висновки балістичної експертизи. Вони стверджують, що Червономєйського вбито людиною, нижчою за нього. На це вказувало положення кулі в тілі вбитого. Зазначено — злочинець має зріст від 165 до 170 сантиметрів. Садівник був чоловік високий, але до Ковалевського йому далеко: в того щонайменше метр дев’яносто. При розслідуванні вбивства Адама Делькота, хоча й не так категорично, але все-таки переважала думка, що стріляла особа не дуже високого зросту.

— Могли стріляти від стегна.

— Могли, — погодилася Барбара, але це маловірогідно. Владислав Червономєйський і Адам Делькот загинули після першого пострілу. Злочинець не стріляв здалеку, не хотів промазати. Стріляв з близької відстані, щоб не схибити.

— Можливо, ви й маєте рацію, — сказав майор, пригнічений розвитком подій.

— Зараз не маємо проти Ковалевського ніяких доказів. Гіпотеза про нічну поїздку «трабантом» із Закопаного до Забєгова хоча й правдоподібна, але мусить бути докладно перевірена, обов’язково. Та й пістолета не знайдено. Водія можна затримати на 48 годин, на більше прокурор не згодиться, жодних аргументів. А якщо Ковалевський подасть скаргу' про безпідставне затримання його міліцією, ми змушені будемо писати пояснення. Прокурор не зважить на той факт, що ця людина двадцять вісім років тому брала участь у бандитському нападі разом з Владиславом Червономєйським, себто Станіславом Тополевським, і не має підстав для любові до свого колишнього ватажка.

— Одне слово, дивіться...

— Алібі Ковалевського слід перевірити, але зараз нам нічого іншого не лишається, як звільнити його — і негайно.

— Робіть, як хочете. Розслідування ведете ви.

Неабияким зусиллям волі лейтенант Слівінська взяла себе в руки й не розсміялася вголос. Коли майор складав хитромудрі плани, як би краще «взяти» Ковалевського, йому навіть на думку не спало, що слідством керує вона, а не він. Тепер же, коли провал став очевидним для всіх, Зайончковський відступив, ще й підкреслив, що відповідає за цю справу вона, Слівінська.

Але що лишалося робити. Вона голосно гукнула:

— Вонсіковський!

Капрал, що стояв за дверима, ступив до кабінету.

Слівінська йому наказала:

— Звільніть того водія.

— Слухаю!

— І перекажіть йому, — рятував себе майор, — коли він хоч слово писне про те, через що його були затримали, хай ліпше не показується у Забєгові. Нехай каже, що перевіряли гальма.

Тепер для лейтенанта Слівінської настали тяжкі дні. В причетність Ковалевського до справи вона не вірила з самого початку. А коли з Закопаного надійшло підтвердження від тамтешньої міліції, що Влодзімєж Ковалевський провів ніч з 15 на 16 серпня на вечірці в «Скальниці» (такого велета всім було легко запам’ятати) і разом з іншими пішов спати далеко за північ, — Слівінська була змушена визнати, що вся її попередня робота розлетілася, мов карткова хатка.

Невже вбивця й справді був божевільний — вибрав у Забєгові чотирьох людей з темним минулим, не маючи приводу до вбивства жодного з них?

Лейтенант Слівінська гаряче заперечувала гіпотезу, якої дотримувала забєговська міліція. Їй насилу пощастило підірвати загальну віру в «божевільного», а тепер дівчина не була впевнена, чи мала рацію.

Слівінська раз у раз із надією переглядала грубезні томи справ — думала, знайде там досі їй не відомий документ, який проллє нове світло на ситуацію; але жодного документа не було. На сотнях сторінок різноманітних протоколів не було нічого такого, що підштовхнуло б слідство на правильний шлях.

У розпачі дівчина підійшла до вікна й припала розпашілим лобом до шиби. Але за вікном не було нічого особливого. Як часто буває в листопаді, падав холодний дощ. Тротуаром під розкритими парасольками перебігали люди. В магазині тканин продавщиця панна Лодзя драпірувала на манекені з розкосими очима й смутним гутаперчевим усміхом строкатий бістор. У сусідньому будинку старанно вистукував молотком старий швець Юзеф Кунерт. Якась клієнтка чекала на відремонтований черевичок. Наближалась друга година дня, і в цей час у м’ясника гаки були вже порожні. На кількох ще висіли кільця ковбаси «до сніданку», яка не користувалася тут великим попитом. З вікна Барбара бачила шмат грудинки й свинячу голову. Круп’янку та кров’янку вже продали, отож м’ясники були зайняті розмовою, якої не перебивав жоден клієнт. Зате в галантереї було, як завше, повно. Жінки вишукували якісь гудзики, розглядали різнобарвне муліне чи просто просили ниток або голок.

Великий плодоовочевий магазин у сусідньому будинку також не нарікав на брак покупців. Сьогодні саме привезли машину болгарського винограду та банани. Цвітна капуста і квашені огірки також користувалися великим попитом, як і екзотичні, правда, досить дорогі делікатеси.

Тужливий похмурий краєвид — важкі краплини осіннього дощу за кожним поривом вітру лунко стукали в вікна. Точнісінько, як у вірші Леопольда Стаффа.

Барбара прийняла голову від холодної шиби, ще раз глянула на протилежний бік вулиці.

І раптом зрозуміла все. Аж відступила на два кроки. Здавалось, у сірих комірках її мозку стався вибух. Барбара міцно притисла руки до скронь — так, ніби боялася, що череп не витримає натиску думок, які розривали його.

Тоді посміхнулася. Це була жаліслива посмішка — жаль до самої себе. Ой, яка ж вона була дурна! Вже стільки днів розв’язка заплутаної справи сама лізла в вічі — всі докази були в документах. Та й не тільки в документах, а й перед очима. А вона досі нічого не розуміла. Звичайно, потрібно буде ще перевірити багато чого. Докладно зважити всі «за» і «проти», аби не повторити подібної помилки як при затриманні Влодзімєжа Ковалевського. Помилятися вдруге не можна не лише саперам, але й слідчим.

Лейтенант Слівінська пружнистим кроком підійшла до письмового столу. Колишньої зневіри наче й не було. Її розпирала енергія та бажання діяти. Разом з тим, по-справжньому щасливою вона була ще й тому, що припущення її виявилось правильним.

Документи справи Барбара знала напам’ять. Отож, довго шукати не довелось. Вона відкрила старі товстелезні теки й, перегорнувши всього кілька аркушів, безпомильно знаходила потрібні папери. Була впевнена, що не помиляється, а чорні літери на білих аркушах лише підтверджували її припущення.

Того ж дня по обіді, не постукавши, Слівінська ввійшла до кабінету Зайончковського.

Майор підвів голову. Він саме щось писав і з усього було видно, що несподіваному візитові не дуже зрадів.

— Що сталося?

— Я знаю, хто «абетковий убивця».

— Хто?

— Могла б навіть сьогодні його затримати. Проте мушу перевірити кілька дрібниць. Зараз відправляю ще деякі телеграми. Щонайдовше за три дні справу буде цілком завершено.