— Лемський називав «подвійну петлю», — пригадала Слівінська.

— Ну, тоді все гаразд, — зрадів начальник. — «Подвійна петля» — такий малюнок папілярних ліній трапляється дуже рідко. Раз на кілька сотень тисяч, якщо не мільйонів пальців. Старший сержант без особливих труднощів зідентифікує таку будову і не помилиться. Не може бути, щоб у когось із Червономєйських ще був подібний відбиток з «подвійною петлею». Ну, а я все-таки скажу Лемському кілька гарних слів, щоб таке недбальство не повторювалось у майбутньому.

Цього разу старший сержант попомучився. Три дні працював у будинку Червономєйських. Завдання було нелегке, бо помешкання прибирали, а в теплицях працювали люди, які, напевно, позатирали всі давнішні відбитки. Навіть пензель та безпечна бритва виявилися старанно вимиті й сховані до шафи.

Правда, в кількох місцях Лемському пощастило натрапити на досить пошкоджені і наполовину затерті відбитки пальців з «подвійною петлею». З великим запалом шукав він далі, сподіваючись знайти ще кращі.

Нарешті, щастя усміхнулося дактилоскопістові. В кутку однієї з шаф він знайшов футляр з рушницею. Червономєйський був чудовим ловцем і належав до місцевого мисливського товариства. Від дня смерті садівника зброї ніхто не торкався. Ніхто не виймав рушниці з футляра. На прикладі розкішної рушниці та на стволах залишилося кілька виразних повних відбитків.

Правда, це не був комплект з усіх десяти пальців, однак можна було припускати, що відбитки зроблені пальцями обох рук. Для ідентифікації цього вистачало.

Поважний, мов павич, старший сержант Лемський доповів про виконання наказу й поклав на стіл Слівінської свою здобич.

Барбара звеліла негайно зробити знімки відбитків і того самого дня відправила листа до столиці, в якому просила Головне управління міліції дізнатись, чи ці відбитки пальців фігурують у центральному архіві. Так само просила звернутись до відповідних радянських установ із запитаннями: чи в списках німецьких військовополонених є прізвище Владислава Червономєйського? Якщо є, то коли цей полонений був звільнений і чи відбитки пальців ідентичні з цими.

Комендатура забєговської міліції просила також своє вище керівництво роздобути інформацію про репатріанта, який 1968 року продав своє господарство під Ліоном і повернувся до Польщі.

Тепер Слівінській лишалося тільки чекати відповіді.

А тим часом в Забєгові панував цілковитий спокій. Життя малого міста плинуло звичним річищем. «Абетковий убивця» не нагадував про себе. Ті, прізвища котрих розпочиналися на літеру «Е», дещо заспокоїлись, до чого, зрештою, чимало зусиль доклала міліція. Вона оточила тих громадян постійною опікою. Дантист Емільянович, який після вбивства Адама Делькота втік із Забєгова, наважився повернутись до своєї вельми прибуткової приватної практики.

Тільки майор Станіслав Зайончковський не приховував песимізму. На кожній нараді застерігав підлеглих і закликав до максимальної оперативності та обережності. Не погодився він зняти оборону від людей, яким імовірно загрожувала смертельна небезпека. Хоча на цьому не раз наполягав капітан Полєщук, якому бракувало працівників для інших справ.

— Пильнуйте, пильнуйте! — торочив досвідчений майор, — це ще не закінчилось. Поки вбивця не опиниться за ґратами, мусимо бути на сторожі вдень і вночі.

Казімежа Емільяновича справедливо вважали за найкращого дантиста в цілому місті. Кажуть, ніби люди до нього приїздили аж з Катовіць.

Разом зі збільшенням клієнтури зростали й заробітки Емільяновича. Кілька років тому він купив місце майже в центрі Забєгова й збудував собі розкішну віллу. Дім зводився з урахуванням професії власника. На першому поверсі була приймальня з окремим входом і великий кабінет, оснащений за останнім словом стоматологічної техніки. Біля нього стояло стоматологічне крісло — лікар під час роботи мав чудове денне освітлення, що в його роботі відігравало неабияку роль.

Нещодавно, вклавши в це багато часу й праці, дантист отримав ступінь доктора. Біля вхідних дверей вілли на превелику честь її власника з’явилась чорна мармурова табличка із золотими літерами:

Тепер кожен пацієнт знав, що віднині до зубодера слід звертатись з шанобою — «пане докторе». Число бажаючих удатись по допомогу до дантиста чимраз зростало. Щоб потрапити на прийом до пана доктора, потрібна була протекція, бо без неї доводилося записуватись за кілька тижнів наперед.

Одного разу, коли приймальня тріщала від пацієнтів, що терпляче дожидалися своєї черги, а в стоматологічному кріслі сиділа дружина одного з батьків міста, раптом пролунав пістолетний постріл і посипалось скло. Доктор Емільянович зреагував блискавично. Ще не встигли скалки широченної шиби впасти додолу, як він сам розпластався на підлозі, за масивним кріслом. Пролунав другий постріл — і вдрузки розлетілася друга шиба.

Міліціонер, який у приймальні охороняв Емільяновича, вискочив з пістолетом в руці на вулицю, але нікого там не побачив. Озирався праворуч, ліворуч, та вулиця була безлюдна. Очевидно, стріляли з подвір’я навпроти. Це була ще не забудована ділянка, обнесена високою сіткою. В глибині росло кілька великих дерев і кущів.

У такій ситуації міліціонерові не залишалося нічого іншого, як повідомити комендатуру, розташовану за рогом. Тим-то за п’ять хвилин на місце пригоди прибув майор Зайончковський разом із групою підлеглих.

Пацієнти були збуджені і перестрашені. Сам стоматолог і далі лежав за стоматологічним кріслом. З великими труднощами міліції пощастило переконати його піднятися, бо небезпека давно минула.

Уважно оглянувши місце пригоди, міліціонери знайшли дві пістолетні гільзи. Судячи з усього, стріляючий стояв за деревом, саме навпроти вікна-стіни, за яким тоді працював дантист. На докторове щастя, злочинець промахнувся. Обидві кулі пройшли значно вище, на добрих півтора метра над головою доктора. Від пострілів постраждали тільки шиби.

Замах був добре продуманий. Щоб усунути всі перешкоди для втечі, сітку ззаду ділянки розрізали й ледь стулили. Далі починалась інша ділянка, також іще не забудована й зовсім не обгороджена. Ділянку перетинало кілька стежок, протоптаних у різних напрямках. Намагаючись скоротити собі дорогу, люди часто ходили через ту ділянку навпрошки.

Місце, звідки стріляли, поросло високою травою. Без особливих труднощів пощастило виявити сліди злочинця — аж до діри в сітці. Але це нічого не дало, бо не вдалося зробити гіпсового злитка сліду. Можна було лише припускати, що це людина з невеликою ногою, а отже, й невеликого зросту.

Гільзи від куль були такі самі, як і знайдені в теплиці біля вбитого Владислава Червономєйського. Та й кулі, які стирчали в стіні під стелею стоматолога, хоча трохи сплющені, свідчили: постріли зроблені з того ж пістолета, з якого вбито садівника Червономєйського та залізничника Адама Делькота.

І так, «абетковий убивця» знову взявся за діло. На щастя, цього разу його спроба зірвалася.

Міліція вислухала пацієнтів доктора Емільяновича. Всі вони спокійно сиділи в приймальні й з нудьги гортали торішні ілюстровані журнали. Ніхто в приймальні нічого не бачив і не чув. Навіть брязкіт розбитих шибок пройшов повз увагу людей, затурканих власними зубними клопотами.

Опитали також мешканців сусідніх будинків та перехожих цієї та навколишніх вулиць. Ніхто не бачив утікаючого чоловіка. Одне слово, злочинець наче в землю запав.

Увечері того самого дня на дверях вілли Казімежа Емільяновича з’явилася біла картка з написом: «Оскільки доктор у від’їзді, стоматологічний кабінет зачинено на невизначений час. Для подальшого лікування всіх пацієнтів просимо звертатися до лікаря-стоматолога Павла Жарноцького».

Отож доктор Емільянович неабияк дбав про здоров’я своїх пацієнтів. А літера «Z», на яку починалось прізвище його колеги, була в самому кінці абетки й свідчила про те, що стоматолог Жарноцький ще довго практикуватиме в Забєгові.