— Як же так? Хіба дівчина винна, що її зґвалтували?

— Тут кожен скаже: «якби сама не хотіла, до того не дійшло б».

— Який жах.

— Може, в цьому і є крихта правди. Тоді Адам’як вихвалявся, що дівчину зустріли в місті, запросили до «Гвяздечки», потім купили «ягідного», яке розпили в парку. І дівчина погодилася, щоб усі вчотирьох провели її лісом до Ковальова. Може, й заслужила того, що їй зробили. Адже ж є такі сучки.

— Та що ви кажете!

— Пані лейтенант, відколи працюю в цьому шинку, я наслухалась і набачилася. В житті буває по-різному: є всякі люди, є всякі жінки. Зрештою, я не стверджую, що було саме так. Дурненьке дівча, може, й не подумало, чим може скінчитися той шпацір, і догралося. Звичайно, потім — ані пари з вуст, і якби ті свині не ляпали, ніхто б нічого не знав. Але вони не могли втриматися, щоб не похвалитись, які з них герої.

— Як би поговорити з тією дівчиною?

— Не знаю... Хоча, мабуть, Адам’як та його дружки вже розпатякали скрізь, плітка, напевно, доповзла до села Ковальова. Сходіть до рідних дівчини...

Слівінська не показала, наскільки важливим для неї було почуте. Помста за зґвалтування дочки, сестри чи нареченої могла бути справжньою причиною вбивства Адам’яка. Ставало зрозумілим і те, що дружки вбитого зі страху за власну шкуру намагались будь-що змінити звичний спосіб життя й не муляти людям очі.

Та чи це справді та нитка, яка приведе до клубка?

Лейтенант Барбара Слівінська вирішила твердо перевірити цю версію.

Маючи під рукою так мало офіцерів, майор Зайончковський щодня вранці проводив невеличку нараду, щоб дати завдання на цілий день і вислухати звіти. Отож постійний перерозподіл обов’язків став у комендатурі системою, і кожен офіцер був універсалом — робив те, чого вимагали обставини.

Коли лейтенант Слівінська поділилася з колегами наслідком своєї розвідки в «Шльонській», навіть начальник був змушений визнати, що дівчина проявила себе з найкращого боку. Однак не забарився додати:

— Ми не на Сіцілії. В Польщі немає кревної помсти. До того ж, не бачу жодного приводу, чому месник за скривджену дівчину вибрав саме Адам’яка, а не Палюха чи котрогось іншого.

— Бо Адам’як перший почав вихвалятися, та й ініціатором ґвалтування був також він. Певну роль могло відіграти й те, що його прізвище на «А» — цей факт непогано камуфлював задум убивці.

— Ми високо цінуємо здібності нашої молодої товаришки, яка зрушила розслідування з місця. Але мало ймовірності в тому, що пропонована нею стежка приведе нас до затримання чотирикратного вбивці. Навряд чи то була помста когось із рідних дівчини. Швидше за все, вчинок Адам’яка та його банди інспірував дії злочинця. Вбивши одного, він почав готувати вбивство інших. Усе це пояснюється однаково — «невідомою силою», котра спонукала до нових і нових убивств. Майор уперто повертався до своєї теорії «маніяка».

«Ну й лицар! — подумала Слівінська. — Дурний як довбня!» — Вона не прохопилася жодним словом.

— Однак цю інформацію варто перевірити, — поспішив на допомогу дівчині капітан Полєщук.

— Звичайно, — визнав «Старий». — Надаю лейтенантові Слівінській цілковиту свободу дій. Ну, а допомогти — на жаль, окрім міліцейської машини, яка підвезе її до Ковальова, нічого більше запропонувати не можу. Вона й сама знає, в якій ми скруті.

— Дякую, машина мені не потрібна. До Ковальова йде із Забєгова багато автобусів. Гадаю, буде ліпше, якщо мій приїзд лишиться малопомітним.

— Мудро, — визнав майор. — Так справді буде краще.

— Басю, — втрутивсь у розмову лейтенант Стефанський, неодмінно зайди до Яна Копіта. Він — солтис[4] у Ковальові. Мудрий хлоп. Досконало знає село й сільчан, а в разі потреби вміє тримати язика за зубами. На нього можна покластися, він не раз допомагав нам у різних справах. Що ж до самого села, то публіка там розмаїта. Такі села в нас у Сілезії не рідкість. У них живуть переважно селяни-робітники. Мають невеликі земельні ділянки, ще й працюють у містах. Земля в Сілезії добра, тож тут є чимало великих високорозвинутих господарств. Сіють пшеницю, вирощують багато цукрових буряків, останнім часом узялися за тваринництво — розводять свиней. Те Ковальове, мабуть, найзаможніше в усьому повіті.

Того ж дня Слівінська поїхала до Ковальова. В кінці серпня день уже трохи коротший, тож вона вибрала такий маршрут, щоб прибути в село, коли на землю спадуть перші сутінки. Перед тим лейтенант Стефанський розповів їй, де живе солтис та як до нього дістатися від автобусної зупинки. Пішла просто туди.

Ян Копіт саме вернувся з поля й вечеряв. Дівчина зачекала на лавочці біля будинку, поки солтис звільниться, й попросила про конфіденційну розмову.

Все господарство свідчило про заможність власника. Великий цегляний хлів, поряд — новий свинарник, простора клуня. Будинок, щоправда, був дерев’яний, але доглянутий. На око можна було прикинути, що внизу кухня й три кімнати, а нагорі — ще два приміщення.

Копіт провів дівчину до однієї з кімнат, яка служила йому майстернею й приймальнею.

— В якій ви справі, пані? — запитав солтис офіційним тоном.

Слівінська дістала посвідку:

— Я з міліції. З міської комендатури в Забєгові.

Господар уважно розглянув простягнутий йому документ.

— Ясно... Ви там недавно?.. Я знаю в комендатурі усіх, і начальника майора Зайончковського...

— Так. Тиждень тому мене відрядили сюди з Ченстохови .

— Напевно, у справі того «абеткового вбивці»? — висловив здогад солтис. — Цікаво, скільки людей він ще змордує, поки ви його впіймаєте?..

— Сподіваюсь, більше нікого. — Слівінська не хотіла заводити розмови на цю тему.

— А до нас ви в якій справі, пані лейтенант?

— Пане Копіт, може, ви чули? Дівчину з вашого села кілька тижнів тому, коли поверталася з роботи, зґвалтували якісь лобуряки.

— Ходять такі плітки, — обережно відказав солтис.

— Я й хотіла, власне, розпитати про ту дівчину.

— Люди балакають різне, дівчина ж усе заперечує. Я нічого певного не знаю. Чи ж мало в селі негідників?

— Лейтенант Стефанський казав, що з вами, пане солтис, можна говорити відверто, мовляв, ніколи нічого не вийде з чотирьох стін. Дуже шкода, що ви мені не довіряєте. Йдеться навіть не про того Адам’яка. Відомо, що то був за тип. Але ж загинули й інші люди. Кожна, навіть найменша деталь, має для слідства величезне значення.

— Розумію, пане лейтенант. Але як же тут бути? Цій дівчині вже й так добряче дісталося. Все село з неї сміялося. А зараз, коли вже трохи притихло, знову тягатимете її по судах і заново роздмухуватимете справу?

— Пане солтис, вам добре відомо, що справи про зґвалтування починаються тоді, коли сама потерпіла напише скаргу. Якщо ж такої скарги немає, справа не розпочинається. Я б хотіла всього-на-всього дізнатись прізвище та ім’я тієї дівчини й нищечком поговорити з нею. Без свідків. Шкода, що ви не хочете мені в цьому допомогти.

Чоловік почухав потилицю.

— Потім говоритимуть, що Копіт — міліцейський донощик.

— Ніхто нічого не скаже, бо ніхто нічого не знатиме. Навіть того, що я була в Ковальові й розмовляла з вами. Все залишиться в таємниці. Хоча кожен громадянин повинен допомагати міліції у викритті злочинців, тим паче, коли йдеться аж про чотири життя.

— Я розумію...

— Мусите повірити, що я, як і ви, зацікавлена, щоб усе лишилось у таємниці.

— Я направду знаю небагато, — нарешті зважився солтис. — Одного дня ціле село почало говорити, що коли Ганка Нізьолек поверталася пішки з Забєгова, то в лісі при дорозі її зловило четверо хлопців. Кажуть, була така п’яна, що ледве доплентала додому. Дівиця заперечувала, але плітки поширювались, обростали різними дрібницями. Коли, нарешті, про це дізнався старий Нізьолек, то так набив дочку, що та чотири дні не могла поворухнутись. Попередив: якщо її нога ще бодай ступить у Забєгово, то вб’є.