— Крім винагороди ви можете отримати і державну відзнаку. Наприклад, орден «Хрест Доблесті».

— Пані лейтенант, кому б я показував той орден? Я спокійний, скромний чоловік, таким уже й помру. Адже з самого початку я просив, щоб наша розмова лишилась у таємниці.

— Я слова дотримала. Про вас ніхто не знає. Навіть майор Зайончковський.

— Дуже вас прошу, щоб і надалі ніхто про мене не знав. Нехай і надалі це залишається між нами.

Навіть після довгих умовлянь Слівінської старий швець не змінив свого рішення. Пані лейтенантові не лишалось нічого іншого, як заново пообіцяти Кунертові збереження таємниці.

Тим часом воєводська прокуратура в Катовіцях провадила енергійне розслідування у справі залізничних крадіжок. Старий принцип, що перед лицем небезпеки у злочинців не існує солідарності, підтвердився ще раз. У розмові з прокурором кожен підозрюваний швидко «коловся», намагаючись применшити свою роль у злочинному ланцюгу. Нічого дивного й у тому, що матеріали справи зростали день у день, а міліція затримувала щораз підозрюваних.

Зграя виявилася добре організованою. Керівниками були кілька чоловік з Катовіць. Зовні здавалось, що вони поза підозрою: лише отримували гроші за вкрадені товари і ділили їх між членами зграї, кожен з яких мав свою визначну роль.

Одні, маючи доступ до супровідних документів, передавали номери тих вагонів, де були гідні уваги вантажі, залізничникам, які працювали на коліях. Ті ставили на вагонах маленькі, тільки їм відомі позначки.

Потяг їхав до наступної станції. Хтось утаємничений там розшифровував ці позначки, відмичками одмикав замки й зривав пломби. Хтось інший на залізничній станції, користуючись темнотою ночі, вивантажував цінний товар і ховав його в наперед приготованій криївці. Треті забирали звідти здобич, перевозили до скупника, й той платив шефові зграї. Обкрадений вагон їхав далі, до Забєгова. Тут за ним слідкував Адам Делькот. Він знову замикав і опломбовував двері з допомогою підробного штемпеля.

Члени зграї практично майже не знали один одного. Кожен стикався з одним або ж з двома іншими. Отож не так легко було добратись до верхівки злочинної зграї.

Однак величезний матеріал слідства не зміг привести до того, хто був найбільше зацікавлений у вбивстві Делькота. Залізничник із Забєгова Адам Делькот був лише незначною ланкою злочинного ланцюга. Нікого «з начальства» проти себе не настроював. Лише «на горі» могли бути зацікавлені в тому, щоб прибрати Делькота з дороги.

Зваживши всі «за» і «проти», лейтенант Барбара Слівінська дійшла висновку, що й цього разу далека від суті справи.

Вулиця Сверчевського була найдовша і найкраща в Забєгові. Починалася від ринку, а переходила в Катовіцьке шосе. На початку вулиці стояли найкращі будинки. Там же концентрувалося торговельне життя міста. Щодалі на південь, забудова гіршала, будинки ставали нижчими, їх оточували садочки. В одному з таких маленьких будиночків і загинула Марія Боженцька — пенсіонерка, вдова залізничника.

Неподалік вулиці Сверчевського містилася гордість і слава міста — найбільший з трьох магазинів самообслуговування. Це був новий павільйон, дещо зміщений од вулиці. Всі з явним перебільшенням називали його «Суперсамом» і казали, що він забезпечений ліпше, ніж катовіцький. У цьому твердженні була значна частка правди. Не раз на полицях забєговського магазину лежали такі товари, які в Катовіцях були рідкістю: коробки шоколадних цукерок «Ведла» чи «Гоплани», бляшанки з грейпфрутовим соком тощо.

Завідувачку «Суперсаму» вважали однією з найпопулярніших осіб не лише в місті, але й навколо нього. На те було багато причин. Передусім кожен мешканець Забєгова принаймні раз у тиждень заходив до того магазину. Не можна було стриматись, аби не похвалити пані Дануту Бишевську, завідувачку, за енергію, з якою вона керувала дорученою їй установою. Магазин і справді чудово постачався, персонал же завжди був ґречним і привітним. Навіть тоді, коли між покупцем і продавцем виникали конфлікти.

Нарешті третім приводом популярності Данути Бишевської в Забєгові було її прізвисько «Пряничок». Ця жінка, яка мала добрих сорок п’ять років, напевно, його заслужила. Бо не могла примиритися з тим фактом, що кожного року літ їй прибуває, а не навпаки. Однак пані Данута вважала, що для неї час зупинився ще тоді, коли їй виповнилось вісімнадцять. Отож і вдягалася й досі як вісімнадцятка.

Побачивши, як шпацерує магазином ставна, повна і вже в літах жінка, одягнена по-дівочому, яка поводила себе, мов дівчина, хтось іронічно назвав її «Пряничком».

Прізвисько прижилося вмент. За кілька днів у Забєгові ніхто інакше не говорив, як «Іду за покупками до Пряничка», або: «Що там сьогодні доброго у Пряничка?» Кажуть, ніби (але це напевне зла плітка) на одному поважному засіданні, де обговорювалось питання про те, щоб на магазинах та інших місцях замінити старі назви на якісь інші, милозвучніші, один з присутніх запропонував, аби великі червоні неонові літери «Споживча кооперація» над «Суперсамом» замінити на «Пряничок».

Данута Бишевська напевно знала, яким прізвиськом її наділили, та нічого всупереч не робила — не думала змінювати ні стилю одягу, ні поведінки. І надалі тримала підлеглий персонал у залізному кулаці, дбаючи про магазин так, ніби була не його завідувачкою, а власницею. В місті з неї трохи глузували, але й не думали зневажати. Вона знала всіх мешканців й охоче наставляла вуха до пліток, які їй зносили з цілого міста.

Тому лейтенант Слівінська, вишукуючи інформаторів, змушена була звернути увагу на таку популярну в місті особу. Слівінська й раніше не раз заходила до того магазину, зараз же, коли було викрито й ліквідовано зграю залізничних злодюг, пані лейтенант стала особою, що викликала зацікавлення цілого міста. Отож зав’язати знайомство з Данутою Бишевською для неї не складало жодних труднощів.

Цілком навпаки, завідувачка магазину зробила перший крок, аби познайомитись із такою популярною міліціонеркою. Коли Бася з кошиком у руках кружляла між стелажами, Бишевська сама підійшла до неї:

— Сьогодні у відділі ковбас і копченостей маємо свіжісіньку шиночку. Справді чудова шинка. Рекомендую!

Звичайно, Слівінська скористалася з такої нагоди. Купивши шинку, щиро подякувала Пряничкові за турботу.

— Нема за що, пані лейтенант. Охоче допомагаємо нашій хоробрій міліції. Особливо такій заслуженій її представниці. Це має бути дуже захоплююче — боротися зі злочинцями. Я вмерла б зі страху. Уявляю собі, які пригоди доводилося вам не раз переживати, пані. Це не те, що нудне життя в магазині.

— Боюся, пані завідувачко...

— Мене звати Данутою.

— Боюсь, пані Данусю, що ви трохи розчарувалися б. Взагалі наша робота — це прозаїчні будні, позбавлені сенсацій. Сьогодні слідству допомагають наукові здобутки в галузі криміналістики. У ній менше геніальної інтуїції Шерлока Холмса чи оригінальних американських детективів, братів Пінкертонів. Хоча, звичайно, на службі й зі мною теж траплялися цікаві випадки...

— То має бути захоплююче. Я з превеликою охотою послухала б...

— Ну, це найлегше. Просто домовимося колись посидіти за чашкою кави.

— Ой, буду вельми вдячна, пані лейтенант.

— Мене звати Барбара.

— Не знаю, як вам і дякувати, пані Басю. Що ж би то була за жінка, якби не була цікавою. То коли ж ми зустрінемося?

— Будь-якого дня пополудні, коли матимете вільний час.

— Ну, то, може, завтра?

— Чудово. О котрій?

— Мені однаково. Роботу закінчую о четвертій по обіді.

— Тоді, може, о п’ятій?

— Значить, о п’ятій. Де? У «Гвяздечці»?

— Я б не хотіла... Вас тут усі знають, будуть на нас зирити. Спокійно посидіти і поговорити нам там не дадуть. — Завідувачка магазину мала слушність.

— Тоді вибирайте ви.

— Може, у нас? Мешкаю тут неподалік. За кілька будинків. Також на вулиці Сверчевського. Мій чоловік буде вельми радий. Він з таким захопленням говорить про вас. А кава буде не гірша, ніж у «Гвяздечці».