Усім нападом нібито керував Тополевський. Ввечері він зателефонував до лікаря, благав урятувати дружину, в якої стався серцевий напад. Обіцяв заїхати по лікаря своєю машиною. Коли Ротвальд, нічого не підозрюючи, відчинив двері, до вілли вдерлось троє бандитів.

Пов’язавши стареньких господарів, вони кинули їх на ліжка в спальні й заходилися шукати скарб. У вогнетривкому сейфі, який відімкнули ключами, знайденими в кишені Ротвальда, виявилися наукові праці й невелика сума грошей. Цього бандитам здалося замало.

Ротвальдів катували, аж поки вони самі все розповіли. На даху, в димарі, була хитромудра схованка, там бандити знайшли одну скриньку з коштовностями, зливками золота, золотими монетами, а також чималою сумою грошей у закордонній валюті. Другу скриньку побачили на стелажах з книжками. Там виявилось понад два мільйони злотих.

Бандити домовилися зустрітись після цього в Зельоній Гурі, звідти нелегально перебратись до Чехословаччини, потім до Відня, а згодом — далі, до Франції. Аж там повинні були остаточно поділити здобич на три рівні частини. Однак раптове зникнення двох працівників будівельного підприємства могло привернути увагу міліції, тож ті двоє відпросилися на кілька днів у відпустку, нібито щоб відвідати родичів у глибинних районах Польщі.

Перед тим, як залишити перевернутий догори дном будинок Ротвальдів, Тополевський дав обом спільникам по мільйону злотих та трохи коштовностей, щоб «могли забезпечити сім’ї, поки пощастить дістатись на Захід». Саме ті гроші та коштовності міліція й знайшла в затриманих.

Коли вже лаштувалися втікати з вілли Ротвальдів, ватажок банди сказав:

— Лишати живими старих смердюхів не можна. Ще впізнають котрогось із вас. Хто їх прикінчить?

Жоден з двох спільників не відваживсь на таке. Тоді Тополевський засміявся, пішов до кабінету, зняв зі стіни кимось колись подарований господареві стилет, повернувся до спальні й двома ударами позбавив життя обох старих лікарів.

Коли прокурор, допитуючи Ковалевського та Бунерла, показав їм одержаний міліцією анонімний лист, ті одностайно заявили, що лише одна людина могла написати його: Станіслав Тополевський. Тільки він знав подробиці, описані в листі. Для прокурора та слідчих це також було цілком очевидним. Щоб самому заволодіти цінною здобиччю і благополучно втекти, ватажок банди виказав своїх спільників.

Судячи з допиту, Ковалевському та Бунерлові дісталась лише невеличка частка тієї здобичі. Решту заховав іхній ватажок. Самі вже чудові діаманти, завбільшки як горошина, коштували вдесятеро дорожче, ніж тих два мільйони злотих і жменька персників та браслетів, які не являли собою особливої цінності. Тополевський, видно, добре розумівся на коштовностях.

Зрозуміло, що в Зельоній Гурі ніхто й не чув про Станіслава Тополевського. Та й чи було це його справжнє Ім’я? Під цим ім’ям його знали на «Шабер-плаці», саме так він назвався й майбутнім компаньйонам. Проте, жоден з них не відав, де мешкає той чоловік. Виявилось, він ніде не був прописаний.

Розшуки Станіслава Тополевського нічого не дали, слідство було припинено. А ті двоє постали перед воєводським судом у Вроцлаві. Після триденного процесу, за яким стежило все місто, Влодзімєжу Ковалевському та Юзефу Бунерлові було винесено смертний вирок.

Бандитів захищали четверо адвокатів. Зрозуміло, адвокати були призначені судом, бо ніхто не хотів добровільно займатися такою брудною справою. Після оголошення вироку вони подали апеляцію до Верховного Суду.

Верховний Суд погодився з аргументами захисту, що вбивство здійснив третій злочинець — так і не впійманий Станіслав Тополевський (на стилеті знайдено відбитки пальців з «подвійною петлею»). Ні Ковалевський, ні Бунерло таких папілярних ліній не мали. Такі ж відбитки були знайдені й на знарядді тортур — кочерзі. Отже, Верховний Суд визнав, що вони не були безпосередніми учасниками вбивства Генрика й Емми Ротвальдів. Таким чином смертну кару тим двом бандитам замінили на довічне ув’язнення.

Станіслава Тополевського так і не знайшли. Відбиток «подвійної петлі» зберігався в архівах Головного управління міліції, але за всі наступні роки такий відбиток більше ніколи не траплявся на очі слідчим органам. Коли минуло п’ять років, справу проти бандита, що пропав, було зовсім закрито.

Вона лежала спокійно в архівах аж до того дня, коли із Забєгова приїхала лейтенант Барбара Слівінська і попросила її для ознайомлення.

Барбара мала при собі знімки папілярних ліній Владислава Червономєйського. Дактилоскопістові було досить одного погляду, аби підтвердити:

— Жодного сумніву в тому, що це — та сама рука, яка вбила стилетом Генрика Ротвальда і його дружину Емму. Немає навіть потреби проводити докладну експертизу. Таку «подвійну петлю» я бачив під час навчання, в криміналістичній лабораторії, а на практиці з подібними лініями не зустрічався ніколи. Це величезна рідкість. Але справа не в тому. Якщо нічого іншого йому не пришиєте, то він розсміється вам у вічі. Нічого ви вже йому не зробите. Ще 1966 року відповідальність за скоєний 1946 року злочин минула: строк давності. Можете його навіть і не шукати.

— Зараз розшукуємо не Тополевського, а його вбивцю.

— А-а! — здогадався фахівець з відбитків пальців, — «абетковий убивця»? Це справа його рук? Я й не подумав, що ви, пані лейтенант, із Забєгова.

— Маю до вас ще одне прохання.

— Для такої милої колеги...

— У тих справах є картки з відбитками пальців Ковалевського та Бунерла. Чи не могли б ви, пане капітан, дати ці відбитки нам? Можуть знадобитись. Але я не маю офіційного прохання про це від комендатури в Забєгові.

Вроцлавець махнув рукою:

— Зробимо. Навіщо формальності! Я добре розумію, що вам ці знімки потрібні не для розваги.

— Але я б хотіла отримати їх сьогодні. Мушу повернутися до Забєгова. І так змарнувала у Вроцлаві аж п’ять днів.

— У нас усе робиться швидко. За дві години знімки будуть готові.

Ніби всупереч побоюванням лейтенанта Барбари Слівінської, цього разу в Забєгові її зустріли дуже радо. Коли ввійшла до кабінету начальника, майор Станіслав Зайончковський вийшов з-за столу назустріч дівчині. Подав дівчині руку і на якусь хвильку затримав її долоню. Ніби ніяк не міг наважитись поцілувати... Зрештою, очевидно, вирішивши, що начальникові міліції не личить цього робити.

— Дуже радий, що ви повернулись.

— О-о-о? — Барбара про себе відзначила, що посмішка пасує йому набагато більше, ніж серйозний вираз.

— Мені страшенно цікаво, що ви там знайшли, — ніби виправдовуючись, мовив майор.

— Думала... — в голосі Барбари забриніла легка нотка розчарування, — думала, що за таке довге перебування Вроцлаві мене зустрінуть з наганом. Але я й справді щезла багато цікавого. Найліпше було б розповісти при всіх офіцерах, інакше довелося б повторюватися щонайменше чотири рази, а це гаяння часу.

— Зосю! — гукнув майор, як завше, в незачинені двері. — Полєщука, Стефанського й Жешотка — до мене! Негайно!

— А що чувати в Забєгові? — спитала Барбара.

— Жешотко шаліє. Допитав половину городян. Зробив дві нічні облави, перевірку ресторану та залізничного вокзалу. Крім того, пустив поголос, ніби ви взяли тиждень відпустки й поїхали в особистих справах.

Слівінська розсміялась.

— Відпустка — ідея непогана. В мене й справді лишилося ще два невикористаних дні, бо у Вроцлаві пробула всього п’ять.

— Зараз про це не може бути й мови. Місто гомонить. Городяни нарешті визнали, що міліція чогось варта. Дуже хвалять підпоручика Жешотка.

— А що дали облави?

— Багато затриманих. Найбільше пияків, які не могли втрапити додому. Було й трохи таких, що невідомо куди й звідки їдуть та за що живуть. Цих ми трохи потримали. Жешотко особисто прослідкував, аби якнайшвидше залишили наше місто. Затримали на гарячому ще й трьох молодиків, які розбили вікна кіоска на вулиці Гливіцькій. Ними вже зайнявся прокурор. Зізналися й про інші зломи.