На нараді в комендатурі майор Зайончковський з виглядом переможця мовив:

— Я застерігав, що слід бути обережним, і, як бачимо, мав рацію. Дуже шкода, що не зробили засідку на тій незабудованій ділянці. Я думав про те, але дуже заважала висока сітка. Бо якби злочинець спробував удертися до будинку доктора з вулиці, наша людина була б за сіткою й не змогла б прийти на допомогу.

— Одного можна було залишити в будинку Емільяновича, другого сховати в садку, — сказав підпоручик Жешотко. Він, як завжди, був повен добрих намірів, але, як завжди, запізнілих.

— На жаль, — втрутився капітан Полєщук, — не маємо стільки людей, щоб кожному з наших панів «Е» виділити подвійну охорону, ми й так розриваємося на всі боки.

— Щиро кажучи, я навіть радий, що бандит напав на Емільяновича, — повів далі начальник міліції. — Я думав, ударить десь у іншому місці.

— Де саме?

— Припускав, що намагатиметься вчинити замах на нашу товаришку... Отож і застерігав її не раз, хоча й марно. Закладаюся, що й зараз у її сумочці немає зброї.

— Ну, то як, Басю, закладатися мені з майором? — озвався лейтенант Анджей Стефанський.

— Не ризикуй, бо програєш.

— Чи товаришка Слівінська розслідуватиме й замах на стоматолога? — запитав офіційним тоном капітан.

— Цікаво, знов озвався Стефанський, — що наш зубодер має на совісті, якщо злочинець заніс його до списку приречених на смерть? Мабуть, наша товаришка повинна зайнятись висвітленням і тієї проблеми. Видно, пан доктор здирає зі своїх пацієнтів сьому шкуру, занижує суму податку, а нашому «алфавітному вбивці» вже вирвав кілька здорових зубів.

— Не думаю, що потрібне таке розслідування, — спокійно відповіла Барбара.

— І я так вважаю, — погодився майор Зайончковський.

— Якщо й ідеться про спробу вбити Емільяновича, — повідала лейтенант Слівінська, — можемо не марнувати часу.

— Ти й справді так думаєш, Басю? — запитав капітан. — Поясни, будь ласка.

— Може, громадянин майор сам пояснить? — запитала, глянувши на Зайончковського, Слівінська.

— Ні, говоріть ви. Цікаво, чи співпадають наші погляди.

— На мою думку, в справі Емільяновича виявились дві, а може, й три характерні особливості. По-перше, всі попередні вбивства здійснено з проміжком у два-три тижні. Бандит поспішав, бо хотів якомога швидше прибрати зі світу того, в чиїй смерті був найбільше зацікавлений. Перед замахом же на дантиста він нишкнув мало не шість тижнів. Чому?

— Знав, що його можливі наступні жертви перебувають під охороною міліції. Боявся ризикувати, — пояснив підпоручик Жешотко.

— Міркування було б слушним, якби не факт, що охорони і ми не знімали і про це в місті кожен добре знав. Та й, крім того, вбивця озвався лише тепер. Міг же він вистрелити у стоматолога два тижні тому. Адже доктор уже давненько повернувся до Забєгова.

— На підготовку нового злочину потрібен час.

— Не так багато. Ця людина, напевно, чудовий «фахівець».

— Отож підходимо до моїх наступних сумнівів — вибору нової жертви, — сказала Барбара Слівінська. — Коли ми встановили, що «абетковий убивця» не стріляє навмання, а обирає мішенню злочинців, природно, що я зацікавилась мешканцями Забєгова, прізвища яких починаються на «Е». Доктором Емільяновичем також. У Забєгові в мене з’явилися добрі знайомі, вони вважають, що одержана інформація збігається зі справжнім станом речей. Отже, я виявила: всі панове «Е» — поза підозрою, ніхто з них ніколи не мав справи з карним кодексом, на моє щастя, їх було всього семеро, й така перевірка виявилась неважкою. Звідси висновок: якщо злочинець і надалі користуватиметься вже відомими критеріями, жодна з тих осіб не повинна стати його жертвою. Однак замах таки відбувся.

— Бідний наш злочинець! — не вгамовувався Стефанський. — Що ж мав робити? Не міг же пропустити тієї літери алфавіту. Це вже було б не в його стилі, він би втратив власне обличчя. Тому-то й вирішив: ліпше вже прибрати безневинного Емільяновича!

— Найбільш суперечливою й незрозумілою є одна дивна непослідовність у діях злочинця. Відомо, що ця людина безпощадна й жорстока, злочини свої обдумує холоднокровно. А тут раптом сховався під деревом, стріляв у вікно доктора з відстані шістдесяти п’яти метрів, як виміряли наші специ. Простіше було увійти до будинку й застрелити доктора Емільяновича в його власному кабінеті.

— Там була охорона.

— Він спершу вбив би чи поранив охорону, лише тоді прибрав би стоматолога. І не стукав би Панові Богу у вікно.

— Не Панові Богу, а дантистові, — поправив Стефанський. — Однак, у вестернах і детективах злочинці, стріляючи з такої віддалі, влучають просто в серце своєї жертви.

— Я готова хоч зараз стати у тому вікні і дозволити вам усім по черзі стріляти в мене.

— На такі експерименти ми не погодимось ніколи, — розсміявся майор. — А ну ж якби хтось попав? І так мало людей, не можемо ризикувати втратити ще двох. Жертва на цвинтарі чи в лікарні, вбивця — за ґратами.

— Коли на те пішло, він навіть не намагався поцілити.

— Хто це сказав? — вихопився підпоручик Жешотко.

— Кожен, хто бодай трохи вміє користуватися зброєю, знає, що пістолет завжди дає переліт. Отож, аби з такої відстані мати мінімальний шанс попадання, треба цілитись принаймні на метр нижче від цілі. Він же просто бабахкав по вікні, щоб вибити кілька шиб і наробити галасу.

— Але навіщо йому було це робити? — тепер уже просто запитував капітан.

— Щоб спантеличити слідство. Злочинець знає, як посувається наша робота. Найвірогідніше, що він дізнався: розслідування йде не на його користь — йому загрожує небезпека. Спробував інсценувати маленьку виставу, щоб ми зайнялися збором інформації про дантиста й зміцнили охорону можливих жертв «за абеткою». Одночасно новий злочин чи намагання його вчинити повинні нас ще раз переконати, нібито маємо справу з маніяком. «Вампір знову про себе нагадає», — говорить нині ціле місто. Нам ніяк не можна піддаватися загальному сум’яттю. Бо саме це буде на руку злочинцеві, який в результаті наших наступальних дій відчуває все більшу загрозу.

Всі глянули на майора. Адже саме він був найпалкішим прихильником версії «маніяка, шаленця». Майор зрозумів ті німі погляди. Кахикнув, ковтнув слину (людині ж бо завше тяжко визнавати свої помилки) й сказав:

— Цілком погоджуюся з лейтенантом Слівінською. Її міркування правильні. Спосіб, яким ведеться розслідування, схвалюю.

— Я пропоную, — зірвався підпоручик Жешотко, — вдавати, ніби ми клюнули на його гачок і з особливою енергією проводили розслідування у справі замаху на Емільяновича. Давайте й надалі шукати й допитувати свідків. Можна навіть демонстративно складати списки «панів F». Нехай злочинець думає, що його підступні плани вдалися й що він штовхнув нас на хибний шлях.

— Задум чудовий, — погодився Зайончковський, вкинувши своїх підлеглих у стан остовпіння, — ніколи так швидко він не приймав чудернацьких планів.

— Тільки без «панів F», — застеріг капітан Полєщук. — Не викликайте в місті ще більшої паніки. Ми й так зашиваємося.

— Отже, лейтенанте Стефанський, від завтрашнього дня займаєтесь розслідуванням у справі Емільяновича, — підсумував начальник.

— А Бася?

— Лейтенант Слівінська від’їздить на кілька днів у відрядження до Вроцлава.

— Я? — здивувалася Барбара.

— Так, ви, лейтенанте. Кілька хвилин тому надійшла відповідь із Варшави. Знайдено відбитки з «подвійною петлею».

Це було так давно. Ту жахливу історію пам’ятають хіба що найстаріші мешканці Вроцлава — перші поселенці напіввимерлого і спаленого міста. Це був злочин, якого до кінця так і не пощастило розкрити, а його головний призвідник уникнув справедливої кари.

В одному з найкращих районів Вроцлава, на Затишші, де перед війною мешкали багаті комерсанти, стояв чудовий палацик — у ньому жив лікар Генрик Ротвальд, всесвітньовідомий фахівець у галузі серцевих недуг. Його запрошували на консиліуми до коронованих осіб і президентів цілої Європи, а також до мультимільйонерів по той бік Атлантики. Подейкували, ніби він бував навіть у Гітлера.