— Телефонував начальник.

— Хоче зі мною побалакати?

— Ні. Просив, щоб ви, пане начальник, зараз до нього приїхали. Там має бути нарада про збирання цукрових буряків і транспортування на цукровий завод. Начальник сказав, що без допомоги міліції тут не обійтись, і тому просив якнайшвидше прибути до будинку Народної ради.

— Треба було сказати, що приїду, як тільки матиму черевики.

Зося не могла втриматись од сміху.

— Про черевики я не казала, — пояснила вона, — але сказала, що передам вам і що ви зараз туди поїдете.

— В шкарпетках? — знову почав злитися Зайончковський. Але й удружила йому та Слівінська!

Зося розреготалася. Вона уявила собі сценку, як її шеф уходить до залу засідань без черевиків у самих лише попелястого кольору в білу смужку шкарпетках. Зате в парадному мундирі.

— Та не зліться, — нарешті вимовила вона, трохи себе опанувавши. — Бася повинна ось-ось повернутися.

— А чому її ще немає? Адже я з вікна бачив, як забрала мої черевики.

Ніби на оклик, до кабінету ввійшла Слівінська, тримаючи в руках черевики шефа.

— Ну, нарешті! — зраділа Зося. — Я думала, що майор мене вб’є. Чого ти так довго?

— Мусила ще їх почистити, — пояснила Барбара.

— Дякую, — буркнув Зайончковський, з величезним задоволенням узуваючи черевики, які добряче йому послужили. — Надалі прошу не дуже цікавитись моїм одягом і взуттям.

— За свої добрі помисли жодного вдячного слова я не почула у відповідь, — відповіла Барбара, вдаючи, нібито має заплакати. — Наступного разу й слова не скажу, хоч би вам, пане майоре, й пальці з черевиків виглядали.

— Машину!

— Машина чекає внизу, — відказала Зося. — Водій уже знає, куди їхати.

Начальник вибіг із кабінету. Дівчата пирснули сміхом, якого вже не треба було стримувати.

— Перемога!

— Коли збираєтесь його затримувати? — спитав майор Станіслав Зайончковський лейтенанта Слівінську.

— Сьогодні, — відповіла лейтенант Слівінська. — Десь о дванадцятій дня.

— Будьте обережні. У нього зброя і йому вже нема чого втрачати.

— Та вже якось дамо собі раду, — відповіла Барбара, сповнена оптимізму.

— Чи знаєте ви, що за майстернею є ще одне приміщення? Двері його виходять на подвір’я. За флігелем є маленький палісадник, відгороджений од сусіднього обійстя низьким плотиком. У ньому — велика діра. Через неї можна легко пролізти на вулицю Марії Конопницької.

Барбара здивовано глянула на шефа. Їй здалося, що таємницю «алфавітного вбивці» знає лише вона. А начальник, виявляється, теж знав, хто саме та людина, ще й, крім усього, прекрасно орієнтувався на місцевості — ліпше, ніж вона.

— То ви все знаєте?

Зайончковський розсміявся.

— Молоді офіцери завжди припускаються однієї помилки — вважають своє начальство дурнішим від себе. Та це з часом минає. В міру збільшення зірочок на погонах. І в вас це мине.

— Перепрошую, — мовила Слівінська. — Я справді ніколи так не думала, однак вважаю, що ви цього разу нічого не зауважили.

— Признаюсь: не знав аж до того часу, поки ви поклали мені на стіл документи, в яких був висновок про результати розтину тіла Вінцентія Адам’яка. Доктор Нівінський дістане від мене по пиці, як і належить. Мусив відзначити, що, з огляду на задню ліву рану під лопаткою, стає цілком зрозуміло, що злочинець — лівша. Такого удару правою рукою завдати не можна. Звичайно, це зовсім не применшує того, що ми — роззяви. Передусім — я.

— Я також. Стільки разів перечитувала ті папери і нічого не помітила.

— Коли ви помітили моє зауваження про цю дрібницю, все решта стало само собою зрозумілим. Я не орієнтуюсь у всіх деталях слідства так, як ви, але часом і сліпа курка знаходить зернину.

— Пане майор, не будьте таким скромним, я справді дивуюся вам. Адже я лише поклала папку на стіл і жодним словом не прохопилася, що в ній слід перечитати протокол розтину трупа. Папка лежала на моєму столі два місяці, та я сама в ній нічого цікавого не знайшла. І раптом усвідомила собі справжній стан речей.

— Ви геній! — посміхнувся начальник.

— Ой, перестаньте! — вигукнула дівчина, хоча й не розгнівалась на комплімент. Навпаки, їй було приємно почути його саме з вуст Зайончковського — людини, яка колись так неприязно вітала її в Забєгові.

— Ще раз попереджую, будьте уважні! — застеріг начальник. — Він має пістолет, а, значить, вам потрібна буде охорона. Дозволите мені цим зайнятися?

— Так точно! — виструнчилась дівчина, стримуючи сміх.

Того дня, всупереч своїй звичці, начальник тримав двері кабінету не прочиненими, а широко відчиненими. В кабінеті ж, під стіною, так, щоб їх не було видно з приймальні, сиділи сержант Щигельський і капрал Вонсіковський.

За чверть до дванадцятої до приймальні ввійшов Юзеф Кунерт з пакунком, загорнутим у газету.

— Я до пані лейтенанта.

— Прошу, он ті двері, — вказала Зося на кабінет Слівінської.

— Бася з нетерпінням чекає на черевички.

Швець пішов до вказаних дверей, а майор з двома підлеглими — за ним.

Кунерт відчинив двері. Слівінська була в кімнаті сама. Сиділа за столом, обкладеним паперами.

— Доброго вам дня. Я приніс черевички.

— Дуже дякую, пане Бунерло. Сідайте.

Пакунок випав шевцеві з рук. Швець стояв посеред кімнати, ніби вражений громом. Не помітив навіть, що за ним увійшли Зайончковський і два міліціонери. Капрал Вонсіковський про всяк випадок тримав напоготові пістолет.

— То ви знаєте? — видихнув старий швець.

— Так, знаю.

— Яким чином ви до цього дійшли? — опанувавши себе, запитав Кунерт.

Двоє міліціонерів підійшли до шевця. Спритно його обшукали.

— Я не маю при собі зброї, — намагавсь усміхнутися Кунерт.

— Прошу сісти. — Слівінська знову кивнула на стілець, що стояв біля її столу. — Гра скінчилась, пане Бунерло, ви програли.

— Я програв двадцять вісім років тому, а зараз мені вже все одно. Але як ви до цього дійшли?

— Це було нелегко. Однак бездоганних злочинів не буває. Спочатку ви були поза всілякими підозрами. Хто б запідозрив у чомусь такого поважного шевця? Старого чоловіка, який цілий день сидить і сумлінно ремонтує взуття. Однак я дійшла висновку, що всі ці злочини — не справа рук божевільного, маніяка, а є зручним камуфляжем одного вбивства. Я вивчила минуле чотирьох убитих. Воно не було світлим. Але одна біографія виділялася з поміж інших: бандит, двічі вбивця, який піддавав свої жертви жахливим тортурам, аби видерти з них таємницю схованого золота. А потім сам виказав співучасників злочину, аби загарбати всю здобич. Відбитки пальців, що збереглися в протоколах тієї давньої справи, й ті, зняті з убитого садівника, не залишили жодного сумніву, кого передусім хотів знищити «абетковий убивця». Прагнення помсти він носив у серці двадцять вісім років.

— А той заслужив на смерть, удесятеро страшнішу.

— Ані я, ані тим паче ви, пане Бунерло, не є суддями, — суворо мовила Слівінська. — Коли я дізналася, ким був Владислав Червономєйський насправді, мені було легко відповісти на наступне запитання: хто був найбільш зацікавлений у його смерті? Поїздка до Вроцлава і вивчення справи про вбивство Генрика й Емми Ротвальдів дали мені два прізвища: Влодзімєж Ковалевський і Юзеф Бунерло. Звичайно, сюди можна було зарахувати ще когось, але передусім справа вимагала знайти тих двох. Обидва провели багато років у в’язницях. Один — у Равічу, другий — у Вронках. Обох було випущено на волю. Амністія замінила їм пожиттєві ув’язнення п’ятнадцятирічним. Ковалевський сидів на рік менше, бо за зразкову поведінку йому зменшили частину терміну. Нам відома й подальша доля обох. Бунерло намагався повернутися до своєї старої професії — техніка-будівельника. Однак на його шляху зустрічалися постійні прикрощі. Він часто змінював роботу, зрештою 1969 року покінчив життя самогубством. На березі Вісли знайшли його одяг, документи, листи до рідних і міліції, у яких самогубець пояснював мотиви свого розпачливого кроку.