— Так як у випадку з Ковалевським, — скептично усміхнувся майор.

— Дозвіл на його затримання давала не я.

— Годі нам сперечатися! — Начальник добре знав, хто винен у тому, що допустилися такого ляпа. — Може, розповісте мені докладніше про своє сенсаційне відкриття?

— Воно справді сенсаційне, — вдала дівчина, ніби не чує іронії в словах начальника. — Якою ж я була дурненькою, що не здогадалась про це раніше. Правда лежала на моєму столі, як на долоні. А ми тим часом придумували найнеймовірніші гіпотези і шукали злочинця аж у Нисі.

— Скажіть же мені, хто це?

— Ні, — мовила Слівінська, — якби я зараз назвала вам його прізвище, ви б не повірили й попросту мене висміяли.

— Мені здавалося, начальник має право знати, що роблять його підлеглі, — зауважив майор лагідним тоном.

— Дуже прошу, ще три, може, навіть два дні терпіння. — Голос дівчини раптом став ласкавим. — Якщо помилюсь — не переживу такої ганьби. Всього два дні. Добре, майоре?

Слівінська по-дитячому, наче до молитви, склала руки. Зайончковський сам собі відзначив, що в цей час вона до дідька гарна, а цим рухом зовсім знезброїла його. Він засміявся:

— Кінець світу. Ну, що з вами робити? Хоч як це важко, почекаю ще два дні. Ви мене так рознервували... Зосю, кави! — гукнув крізь двері, які Барбара, забувши тутешні традиції, щільно зачинила.

— Майоре, я сама зроблю вам, спеціальну, — озвалася Барбара. — Дістала знаменитої угорської кави — товаришка привезла з Будапешта. Хвилинку...

Барбара вибігла з кабінету, а Зайончковський не знав, гніватись на неї чи сміятися.

За кілька хвилин вона з’явилася з філіжанкою ароматного напою, поставила перед начальником. Вже збиралася вийти, коли ніби випадково глянула під стіл.

— Майоре! — скрикнула вона, — що з вашими черевиками?

— Як то, що? — Офіцер подивився на свої черевики, але не побачив на них нічого надзвичайного.

— Зніміть-но їх на хвилинку, прошу вас.

Зайончковський мимоволі виконав прохання. Барбара Слівінська майже видерла взуття з його рук.

— Де ж то бачено — такий елегантний чоловік, а підбори геть постирані!

— Я завжди їх стираю. Все життя. Ходити інакше вже навряд чи навчуся.

— Як же можна до такого стану доносити взуття?! Ще трохи — й доведеться викинути на смітник.

— Звичайно, трохи стерлися, — майор простяг руку, щоб забрати свої черевики, — віднесу їх у ремонт.

— Зараз ми це зробимо швидше... — Барбара завбачливо відступила на два кроки й сказала секретарці: — Зосю, люба, скоч до шевця. Нехай усе відкладе й хутенько відремонтує ці черевики. Скажи, що то нашого начальника.

Очевидно, Зося була втаємничена в плани Слівінської, бо сама, без виклику ввійшла до кабінету. Спритно вхопивши черевики, як дідько душу, не встиг Зайончковський і зігнути, вона вибігла.

Минуло добрих п’ятнадцять секунд, поки до майора, якому заціпило від здивування й злості, повернувся дар мови.

— Що це означає? — закричав він.

— Як то, що? — невинним голосом відказала Барбара. — Не досить, що дбаю про свого шефа, то він на мене ще й гримає. В таких черевиках ви, пане, могли б упасти й зламати ногу. Я просто-таки дивуюсь, як ви могли в них ходити.

— А що ж мені робити? — Зайончковський пройшов кімнатою в самих шкарпетках.

— Ой, майоре, немає ніякої трагедії. Не довше як за півгодини відремонтоване взуття буде вам повернуто.

— За півгодини, — розпалювався Зайончковський, — а до того начальник міліції виконуватиме службові обов’язки босоніж? Бракує лише, щоб сюди зайшов перший секретар і побачив, які порядки панують у комендатурі міліції. Або ще ліпше — щоб хтось мене у якійсь невідкладній справі запросив до себе. Я вже навіть уявляю, як через увесь коридор марширую в самих шкарпетках.

Барбара пирснула. Картина, звичайно, була б неординарна.

— Добре вам сміятися, — сердивсь і далі Зайончковський, — ну й послугу ви мені зробили! Хай би вас обох дідько взяв!

— Дорогий майорчику, — знову пустила в хід непереборну зброю жіночого кокетства Барбара. — Замість того, щоб гніватись на бідну дівчину, яка від щирого серця хотіла б вам небо прихилити, повертайтеся до перерваної роботи. Ввесь той час, поки взуття буде в ремонті, ми з Зосею, як левиці, стерегтимемо, щоб ніхто не вдерся до цього кабінету.

— Зараз у мене не той настрій, аби братися за писання рапортів.

— Ви навіть не спробували моєї кави. А я так старалася!

Зайончковський нарешті повернувся до свого крісла, одним духом проковтнув уміст невеличкої філіжанки й мимоволі визнав:

— Чудова!

— Зробити ще одну?

— Дякую, не треба. А то знову щось вигадаєте.

— Бачу, нічим вас не можу задобрити. Тоді побіжу й сама простежу за шевцем, щоб якнайшвидше перемонтував ті нещасні черевики.

Слівінська вийшла з кабінету, знову зачинила по собі двері й розсміялася вголос. Найгірша частина задуманого плану була позаду. Гнівом гарячкуватого начальника вона зовсім не переймалася. Навпаки, була собою дуже задоволена й без будь-якого страху вдруге вдерлася до лігва лева.

— Зараз побіжу до шевця, — мовила вона, — а тим часом, аби ви, майоре, не нудилися, погортайте ось це. — Барбара поклала перед начальником грубу стару теку й хутко вибігла з кабінету.

Зайончковський з подивом гортав папери, що лежали перед ним. Бо й так знав їх чудово. Адже сам писав на теці: «Розслідування вбивства Вінцентія Адам’яка».

«Що все це значить? Що та дівка виробляє? Чи вже геть здуріла?» Правда, Зайончковський на неї вже й не гнівався. З непідробною цікавістю чекав дальшого розвитку подій. Він почав заново переглядати матеріали теки. «Чи вона принесла мені її просто так, без будь якого умислу?» Спочатку повідомлення про злочин, потім — рапорт офіцера, посланого туди, де знайдено тіло вбитого. Протокол слідчої групи з місця злочину. Знімок, зроблений міліцейським фотографом. Розтин тіла...

Тут офіцер зупинився. Перечитав документ від початку до кінця, тоді ще раз. Безперечно, лікар припустився невеликої помилки — з самого початку не поставив правильного діагнозу. Але ж решта працівників міліції, через чиї руки проходив той аркуш паперу, та й, зрештою, він сам — де були їхні очі, що не помітили такої важливої для розслідування деталі?

Безперечно, Слівінська хотіла звернути увагу начальника саме на цей документ. І зробила це тактовно, не завдаючи удару його самолюбству. Бувши нею, хтось інший, напевно, чванився б, а може, і розпустив би плітки не лише в комендатурі, але й у воєводстві, яке вайло цей Зайончковський.

Майор з теплотою думав про дівчину. Розумна, тактовна, та й, що там говорити, цілком пристойна. Здається, ще й безкорислива. Набагато безкорисливіша, ніж ті жінки, з якими старий парубок досі мав справу. Як чемно підштовхнула його на правильний шлях у тому розслідуванні. Інша, бувши нею, намагалася б приписати собі заслуги у справі «абеткового вбивці».

Майор узяв чистий аркуш паперу й заходився робити на ньому різні написи, різні літери. Все збігалося. Злочинець був не такий геніальний, як усі тут про нього думали. Справді, той трюк із зміною способу вбивства дуже ускладнив справу, особливо попервах. Але те, що зробив перед убивством, ніяк не свідчило про аж надто великий розум і винахідливість. Переважна більшість фальсифікаторів діє так, а не інакше, і методи ці відомі поліції світу вже багато століть.

Майор підвівся з-за столу й пройшовсь у шкарпетках до вікна. Побачив Барбару — дівчина сиділа навпроти шевця й щось йому розповідала, при цьому жестикулюючи. «Певно, — подумав майор, — описує йому, як то її начальник ходить кабінетом без черевиків».

Зайончковський побачив, що швець поклав уже відремонтовані черевики й потягся до щітки, аби почистити, та дівчина була спритніша. Вхопивши черевики, сміючись, вибігла з майстерні.

В цей момент почувся стукіт у двері, майор шугонув од вікна, зайняв місце біля столу, якомога далі ховаючи босі ноги, й озвався.

— Прошу!

Зося просунула крізь двері голову: