— Поки що вдячний вам усім. Офіційний протокол складемо пізніше, а зараз — на місце злочину. Щигельський, дорогу знаєте? — запитав майор у свого сержанта.

— Я піду з вами, — запропонував Ліпковський, тепер там саме пожвавлений рух. Треба дуже обережно.

Біля вбитого чатував сержант Бітонь. Нашвидку оглянувши жертву, лікар прийшов до висновку, що смерть настала внаслідок вогнепальної рани. Про те, звідки саме стріляли, нічого певного сказати не можна — мертвого вже перевертали. З якого пістолета зроблено постріл, стане ясно після розтину. Жодних слідів знайти не пощастило, навіть гільзи. Навколо було же затоптано, люди намагалися допомагати потерпілому. Отже, слідчі обмежились фотографуванням, хоча знімки й не відображали первісного положення тіла вбитого.

— Делькот працював сам?

— Так. Уночі немає стільки роботи, як удень, одна людина чудово впорується. Новий вагон з гірки пускали тоді, коли попередній з’єднувався з відповідним составом. Удень, коли роботи багато, вагони біжать один за одним. Тоді, зрозуміло, потрібно більше людей, — пояснив Ліпковський.

— Тут більше не було нікого?

— На сусідніх коліях рухався маневровий локомотив. Відтягав уже готові состави і збирав порожні вагони, які повертали в Сілезію.

— Де той локомотив?

Залізничники переглянулись.

— Зараз локомотив рухатиметься в нашому напрямку, — пояснив перший з них. — Саме забирають вагони з п’ятнадцятої колії.

— Я хотів би поговорити з машиністом і його помічником.

— Коли проїздитимуть, то затримаємо їх, — зголосився другий залізничник. — За хвилину будуть тут.

Локомотив, який тяг п’ять вагонів, зупинився на три короткі свистки неподалік групи міліціонерів. Машиніст з помічником спустилися на землю.

— Ви бачили Делькота, який тут працював? — запитав майор.

— Ми не знали, хто то — Делькот чи хтось інший, — відповів машиніст, — бо працювали на ген аж тих коліях. Але бачили — хтось ізчеплює вагони.

— А Делькота знали?

— Аякже, — підтвердив помічник. — Стільки років працюємо на станції, всі знаємось.

— Може, бачили на коліях іще когось?

— Ні, — дружно заявили обидва залізничники.

— А постріл? Ви ж повинні були його чути.

— Наша машина гуде. Вагони, як котяться з гори, то теж стукають на рейках. А на сусідніх коліях щокілька хвилин проносяться прямі пасажирські або товарні, що не зупиняються в Забєгові. Тут хоч би й з гармати вистрелили, то ніхто не звернув би уваги.

Саме в цю хвилину, ніби підтверджуючи свідчення залізничників, з гуркотом пронісся яскраво освітлений швидкий потяг. Знявся такий гуркіт, що офіцер міліції не чув, що йому кажуть люди, які стояли на відстані двох метрів.

Майор звелів забрати тіло вбитого й разом з усіма працівниками слідчого відділу повернувся на вокзал, зобов’язавши залізничників прийти завтра в комендатуру міліції для подання письмових свідчень. На запитання начальника станції, чи є якісь результати, він лише розвів руками.

— Обшукаємо місце вдень. Може, тоді щось знайдемо.

Начальник станції скептично посміхнувся, але не став коментувати слів начальника міліції і вже трохи веселіше зауважив:

— Добре, що моє прізвище починається на «R». Маю в запасі ще трохи часу. Тепер на черзі літера «Е».

Ці слова могли бути правдою, адже загинули: Адам’як, Боженцька, Червономєйський і Делькот. Усе йшло за абеткою. Майор Зайончковський відчув, що його охоплює жах. Робив усе можливе, та перешкодити черговому вбивству, на жаль, не зумів.

Скільки їх ще буде в такому колись тихому і спокійному Забєгові?

Командирована з Ченстохови лейтенант Барбара Слівінська приїхала до Забєгова на четвертий день після вбивства Адама Делькота. Наступного дня вона зачинилась у відведеному для неї кабінеті й заходилася вивчати грубезні томи справи.

Майор Станіслав Зайончковський щонайменше двічі на день заглядав до того кабінету, однак кожного разу бачив, що дівчина сидить за столом, обкладеним паперами. А коли питав: «Як справи?» — у відповідь чув, що пані лейтенант ще не виробила чіткої думки про таємничі вбивства, які налякали мешканців Забєгова.

Так минуло чотири дні. Начальник почав утрачати терпець. Чим займається ця дівчина, якщо за чотири дні не змогла перечитати кількох папок з паперами. Адже справа і так ясна. Проблема єдина — в який спосіб схопити безумця, поки не скоїв чергового злочину?

— Така тупа, чи завчає папірці напам’ять? — поділився своїми сумнівами з капітаном Зигмунтом Полєщуком Зайончковський. — Ой, передчувало моє серце біду, відколи дізнався, що воєводство посадило нам на карк бабу.

— Почекаймо, що вона нам сама скаже, — заспокоїв капітан надто гарячкуватого начальника.

Нарешті на п’ятий день Слівінська оголосила, що закінчила читати документи. Майор тут же наказав зібрати нараду. Тим паче, що справи йшли якнайгірше. В Забєгові почалася справжня паніка, а воєводська комендатура, до якої стільки разів звертались по допомогу, не дуже поспішала. Зате надсилала догани. Мовляв, де ваша оперативність, адже допустили до чергового злочину, хоча можна було передбачити, що наступною жертвою вбивці буде людина, прізвище якої починається на літеру «D». Коли Зайончковський одержав цю догану, то лютував так, що панна Зося боялася зайти до його кабінету.

Офіцери зібралися в начальника. Зося принесла каву, поставила її перед кожним і тихесенько зачинила двері. Їй було наказано: якби навіть була пожежа, то все одно ніхто не має права переривати нараду.

— Панове, — сказав майор, — не буду вам говорити, бо й самі знаєте, яка ситуація склалася в нашому місті й нашій комендатурі. Повинен заявити: люди, що вели розслідування цієї чортової справи, зробили буквально все, навіть більше, ніж можна було зробити. На жаль, без наслідків. Розслідування не просунулось ані на крок, а вже маємо чотири трупи. Що робитимемо далі?

— Давай, Басю, — підбадьорив Слівінську капітан Полєщук. — Ти маєш на всю цю справу свіжий погляд.

«Вже знюхалися, вже на «ти», — промайнуло в голові майора. Йому це здалося чимсь зовсім недоречним. — Полєщукові досить, аби хтось носив спідницю і лице мав трішки ліпше від закіптюженого горщика, і він уже кидається. Що за бабій такий. А вона ще й шкірить зуби...»

— Чому я? — захищалася Слівінська. — Я лише п’ятий день у Забєгові. Хай спочатку говорять досвідченіші за мене.

— Ну, добре, почну я, — вирішив Зайончковський. — Маємо справу з якимсь божевільним або маніяком. Убиває без будь-якого приводу, єдине, про що дбає, — це про абетковий порядок прізвищ намічених жертв. Саме безглуздість цих убивств є найбільшою перешкодою для слідства. Бо нам бракує обґрунтування, чому загинув Делькот, а не Дембіцький чи Дедерко. Цей випадковий збіг викликає в місті паніку. Визнаю, що роль міліції в даній ситуації дуже складна. Адже ми діємо навпомацки. Єдиний спосіб викрити вбивцю — це впіймати його на місці злочину. До того ж, як нам відомо, злочинець має ще й пістолет. А це означає, що справа зовсім кепська. Навіть найкраще підготовлена засідка може викликати чергову жертву, і, не виключено, когось із-поміж наших людей.

— І все-таки ми змушені йти саме цією дорогою. Не бачу іншого способу, — підтримав висновки начальника міліції капітан Полєщук.

— На жаль, це так. Хто прийшов служити в міліцію, мусить бути готовим до небезпеки, навіть до смерті. Але найгіршим у даному випадку є те, що ми не можемо забезпечити стопроцентної безпеки тим, кому загрожує напад безумця.

— Людям з прізвищами, що розпочинаються на «Е», — додав підпоручик Жешотко.

— На щастя, таких у Забєгові всього сім осіб, — додав капітан Полєщук, — а в сусідніх ґмінах ледве набереться одинадцять. Такій жменьці ми ще зможемо забезпечити особисту охорону вдень і вночі.

— У Забєгові не сім, а шість, — поправив Полєщука Зайончковський, — годину тому мені телефонував дантист Емільянович, що виїздить із Забєгова — до того часу, поки ситуація трохи проясніє. Мовляв, кожна людина мусить померти, однак він не бажає, щоб це настало так завчасу через нетямущість міліції. Мене ледь дідько не хватив, та що я йому міг відповісти?