— Шестеро — це ще ліпше. Убивця матиме менший вибір.

— Може, візьметься за наступну літеру? За «F»? Тих, можливо, більше? — глибокодумно промовив підпоручик Жешотко. — Адже не обов’язково мусить убивати згідно порядку літер в абетці.

— Очевидно, обов’язково, — енергійно заперечив майор. — Тому ідіотові бракує здорового глузду. Йому вдарило в голову, що треба слідувати в порядку літер, і цього він дотримуватиме, доки попадеться.

— Якби ж то, — зітхнув Жешотко.

— Отже, — втрутивсь у розмову капітан Полєщук, — мусимо, як павуки, розставити сіті й чекати, поки наша муха в них потрапить. Ось уже три дні забєговські детективи пильнують за всіма особами, кожна з яких може стати майбутньою жертвою. Наші люди мають дозвіл на застосування зброї навіть без попередження. На жаль, цей ризик ми змушені взяти на себе. Охорона організована так, щоб ніхто, крім зацікавлених осіб, про неї не здогадався.

— Це неможливо, — подав голос лейтенант Анджей Стефанський, який у комендатурі займавсь автоінспекцією.

— Чому? — здивувався капітан Полєщук.

— Бо тут, у Забєгові, всі всіх знають. Надто мале місто, аби вдалось щось утримати в таємниці. Наші люди, незалежно від того, чи будуть у формі, чи в цивільному, будуть відразу ж упізнані на вулиці. Злочинець крутиться серед городян. Знає тут, бодай зовні, всіх офіцерів і молодший командний склад міліції. Отож нишкнутиме так довго, поки знімемо охорону. Ми ж не можемо тримати її до безконечності. А він наступного дня холоднокровно замордує чергову жертву.

— Виходить, — щораз більше нервував майор Зайончковський, — що нема жодного способу перервати цей ланцюг убивств?

— Я такого не сказав, — оборонявся лейтенант Стефанський. — Стверджую лише, що спосіб, запропонований капітаном, не дасть потрібного ефекту.

— А що пропонуєте ви?

— Не знаю, — безпорадно стенув плечима лейтенант. — Справді не знаю.

— Може, скликати детективів з усього воєводства? — підказав Жешотко. — Ми демонстративно познімали б наших людей, а ті, нікому не відомі, тримали б охорону в таємниці. Це могло б завести в оману злочинця, що почувався б безпечно і спробував би зробити черговий крок.

— Спосіб, можливо, і добрий, але нездійсненний. Зараз і в інших містах ситуація така, що доводиться розраховувати тільки на власні сили. Допомогу зможемо одержати не раніше початку листопада.

— До того часу наш «ікс» перейде за половину абетки, — посміхнувся капітан Полєщук.

— Навряд, — раптом обізвалася лейтенант Слівінська.

— Ти так вважаєш, Басю? — ніби хизувався приятельством з дівчиною капітан.

— Не просто вважаю — впевнена в тому.

— Може, поясните нам докладніше? — роздратувала майора впевненість лейтенанта Слівінської.

— Охоче, — ледь помітно почервоніла вона від збудження. — Намагатимусь говорити якнайкоротше.

— Маємо час аж до наступного вбивства, — буркнув Стефанський.

— Перепрошую, що зважилась критикувати старших за званням, віком і досвідом, але мені здасться, що в цій справі припустилися принципової помилки.

— Якої? — дедалі більше розпалювався майор, якого такі слова чіпляли за живе. Адже спочатку слідством керував він.

— Була висунена гіпотеза, що маємо справу з божевільним чи маніяком і в тому напрямку скеровувалися всі дії міліції.

— А як інакше пояснити факт, що люди гинуть згідно літер в абетці?

— Якби я хотіла вбити майора Зайончковського, — посміхнулася дівчина, — розслідування пішло б звичним шляхом. Варто було б відповісти на питання: хто може мати користь із цього вбивства? Хто мав би користь з того, що начальника міліції виключили з числа живих? А якщо я по черзі замордую Уздовського, Войташка, Зайончковського і Жебровського, ніхто не докопуватиметься до причин вбивства Зайончковського[3] — всі шукатимуть безумця.

— У тому, що каже Бася, чимало слушного, — пробурмотів Стефанський, а майор таким чином дізнався, що ще один з його офіцерів устиг заприятелювати з новою співробітницею. Ось що значить гарне личко!

— Це припущення безпідставне, — заперечив Полєщук.

— Докази не підтверджують і вашої гіпотези про безумця.

— Доказом є трупи. Аж чотири.

— Ту саму роль вони відіграють і моїй версії. Переглянула всі книжки з криміналістики, що є польською мовою.

— Аж дві, — посміхнувся Стефанський.

— Трохи більше, — заперечила Слівінська. — Крім того, перечитала звіти про найвідоміші римські процеси, а також справи наших вітчизняних «вампірів». Там постійно повторюється одна річ: ті маніяки, чи як ви і їх називаєте, «безумці», при всій своїй кмітливості не мають уяви. Вбивають за чітко встановленою схемою.

— Майже кожен професійний убивця має свою улюблену техніку, до якої найчастіше вдається, — вважаючи за доречне нагадати, що й він знається на таких справах, докинув підпоручик Жешотко.

— Це правда, — погодився лейтенант у спідниці. — Звичайно вони діють так. Почерк одного «ведмежатника» легко відрізнити від почерку другого. Тут же маємо справу з чимось цілком іншим. Чотири трупи — й три способи вбивства. Спершу ніж чи якийсь гостряк. Потім — сокира. Два наступних вбивства вчинені з допомогою пістолета. Зрештою, це зрозуміло, чому саме так.

— А чому? — запитав майор.

— Застосування вогнепальної зброї зумовили обставини двох останніх злочинів.

— Не розумію, — втрутився Стефанський.

— Прошу подивитись на знімок, де зображене обличчя Червономєйського. Бачимо вираз не лише жаху, а й подиву. Цей чоловік не підпустив би вбивцю на ближчу віддаль. Принаймні, боровся б з ним. Адже мав при собі ніж. Сліди тієї боротьби були б помічені в теплиці, а може й на тілі злочинця. Вогнепальна зброя діє здалеку.

— Однак, — нагадав Зайончковський, — Червономєйського застрелено з короткої відстані. Як свідчить експерт, від двох з половиною до трьох метрів.

— Загалом це не суперечить тому, що вбивця, погрожуючи пістолетом, залякав жертву й наблизився аж на три метри, аби не схибити з першого пострілу. Якщо придивитися до обставин, за яких убито Делькота, то тут це видно ще виразніше. Залізничник працював серед рухомих вагонів. Знав, що на цій території він сам-один. Про «абеткового вбивцю», як його тут, у Забєгові, називають, мав би знати. Прізвище залізничника починалося саме на «D». Хоча, бувши мешканцем приміського села, Делькот, може, й не відчував такої загрози, як городяни Забєгова, прізвища котрих починалися на ту саму літеру, але однаково не підпустив би до себе на пустирі так близько чужого.

— Це міг бути не чужий, а дуже добре знайомий.

— Навіть найліпший знайомий опівночі на товарній станції кожному здасться підозрілим. Тим більше, коли місто охоплене панікою. Той, не інакше, стріляв із-за вагона в залізничника, який нічого поганого не сподівався. А потім полем утік до міста. Озброєний пістолетом злочинець почувався в цілковитій безпеці. Припускаю, що й Червономєйський, і Делькот загинули від рук однієї й тієї самої людини, вбиті з однієї й тієї ж зброї. Якщо удатися до теорії, то тут могло бути зовсім інакше: хтось третій підлаштувався під розшукуваного нами вбивцю й отак вирішив поквитатися із своїм ворогом.

— Зброя і справді та сама, — погодився майор. — Сьогодні з Катовіць надійшли результати експертизи. Я ще не встиг долучити їх до справи.

— В тому, що злочинець один, я абсолютно переконана.

— Ну, то до яких же висновків ти прийшла, Басю? — запитав капітан.

— Вважаю, намагаючись уникнути кари й спровадити розслідування хибним шляхом, злочинець убив трьох цілком випадкових, обраних навмання людей, щоб знищити четвертого.

— Делькота?

— Не обов’язково. В усякому разі, одного з цієї четвірки.

— А чому не з шести чи дев’яти? — Майор Зайончковський не міг приховати роздратування — надто спокійно міркувала ця дівчина.

— Не з дев’яти тому, що злочинець чудово розуміє: за кожним разом ризик зростає в квадраті. Чотири жертви для нього — найліпший варіант. Перший злочин викликав подив. Другого ще ніхто не пов’язував з першим. Після третього люди почали думати, чи це не справа рук якогось маніяка. Четверте вбивство переконало в цьому вже громадськість не тільки Забєгова, але й цілої країни, навіть міліцію. Злочинець досяг мети за відносно невеликого ризику. Навіщо ж йому ще жертви?