— Гадаєте, після чотирьох убивств у Забєгові запанує спокій?

— Абсолютно впевнена. Тим паче, що злочинець має ідеальну причину для цього.

— Яку?

— Він дійшов до літери «Е», а прізвищ на цю літеру в місті кілька, і всі ті люди — під захистом міліції. Громадськість охоче пояснить брак нових убивств тим, що злочинець злякався, принаймні, на певний час. Адже справжній шаленець не заплямує своєї честі й не пропустить бодай одну літеру абетки.

— Ви вважаєте, — ущипливо сказав начальник, — що всі наші перестороги не мають ніякого сенсу? Чи не так?

Лейтенант Барбара Слівінська зніяковіла:

— Я ж цього не сказала...

— Але з ваших слів випливає, що більше вбивств не буде. Я вас правильно зрозумів?

— Я переконана, що не буде, — мовила у відповідь дівчина, — однак у такій справі обережність не зашкодить. На мою думку, заходи, вжиті вами, пане майор, слушні і їх варто дотримувати...

— Добре, що хоч це визнаєте, — перебив дівчину Зайончковський.

Слівінська намагалася закінчити думку:

— Але заходи не допоможуть упіймати злочинця.

— А що, по-вашому, допоможе?

— Дуже старанне розслідування. Кожен злочин слід розглядати окремо, а вже потім — усі разом. Це — єдиний метод, що дозволить вхопитися за кінець нитки, яка приведе до клубка.

— По-вашому, розслідування було проведене погано?

— На жаль, так, — сумовито схилила голову дівчина. — А може, навіть не стільки погано, скільки надто поверхово. Це стосується передусім двох перших випадків, бо помилки в двох останніх — це вже логічний наслідок хибного припущення, нібито злочини — справа рук шаленця.

— А яких же помилок ми припустилися? — Різкі слова ченстоховки зачепили за живе й капітана Полєщука.

— Справа надзвичайно складна. — Пані лейтенант явно хотіла послабити напруження, яке зависло в повітрі. — Але розслідування таки було надто поверхове. В жодному з чотирьох випадків не було дано відповіді на основне питання, відоме ще в римському праві: «is fecit, cui prodest», тобто «зробив той, хто мав з того користь». Що ж ми знаємо про дві перші жертви? Направду нічого. Молодий бешкетник веде спосіб життя на межі карного злочину. Або бабуся, яка гендлює самогоном і чистою горілкою. Доведено, що з ними зналися кілька чоловік. І більше нічого. Ні минулого, ні характерів. Із середовищем, у якому ті жили, ми познайомились побіжно. Та й знайомство відбувалось так, аби якомога швидше запідозрити когось у вчинених злочинах. Я згодна, в переважній більшості ординарних випадків цього достатньо. Але аж ніяк не в такій особливій справі як ця.

— Ото нам дісталось! — розсміявся капітан Полєщук, йому імпонували запал і щирість Слівінської, яка без вагання виклала начальству все, що думає про нього та його роботу. — А ти гостра, Басю!

— Не варто бути надто солодким, бо розлижуть, — відрубала дівчина. — Ти цього не знав?

— Продовжуйте. — Майор намагався показати, що ставиться до подібних заявок без упередження.

— На мою думку, все потрібно розпочати заново. Як кажуть, від «А».

— Згоден, від Адам’яка, — сказав лейтенант Стефанський. «Абетковий убивця» цікавив його порівняно найменше, тому він не нервував і не втрачав гумору.

— Саме так, від Адам’яка, та ні в якому разі не залишаючи поза увагою нічого, що стосується й трьох інших жертв. На тих матеріалах, які маємо в папках, можна поставити хрест, а розслідування почати від нуля. Треба докладніше дізнатися про тих людей. Вивчити їхнє минуле, характери, розкрити найнезначніші й найпотаємніші сторони їхнього життя.

— Навіщо? Ми ж не пишемо психологічну повість, а провадимо розслідування у справі чотирьох убивств.

— Про це я не забуваю ні на хвилину. Якщо ми добре знатимемо жертву, то знайдемо для себе бодай маленьку зачіпку. Вона стане вихідною точкою для подальшої ідентифікації злочинця і розкриття причини, яка штовхнула його на вбивство. Варто також заглибитись і в психіку вбивці. З тих фактів, що маємо, вже сьогодні можемо зробити певні висновки щодо його особи.

— Цікаво, — буркнув майор.

— Так точно, громадянине майор, — не давала збити себе з думки Слівінська. — Це людина холоднокровна й жорстока, для досягнення своєї мети без вагання йде по трупах. Для того, щоб знищити одного, замордував ще трьох, швидше за все, людей випадкових. Я впевнена, що він не вперше відбирає життя у ближнього. Це — вбивця-рецидивіст.

— Браво! — заохотливо посміхнувся Стефанський.

— До того ж, цю людину, очевидно, дуже скривдили — справедливо або незаслужено. І її кривдником був один з убитих. Злочинець — людина мстива, помсту свою він плекав протягом багатьох років. Зверніть увагу ще й на такий факт: у жодному з чотирьох випадків він навіть не намагався прикритись мотивами грабунку, матеріальної користі. Отож, лишається аксіома, що єдиним мотивом була помста.

— Або кохання, — озвався підпоручик Жешотко.

— Могло б бути й кохання, якби не той факт, що одна з жертв — сімдесятитрьохлітня бабця.

— В коханні ніколи нічого не ясно, — глибокодумно прорік лейтенант Стефанський. — А може, це її колишній коханець, що чекав стільки років...

Усі розсміялись. Лейтенантові пощастило досягти свого — навіть майор трішки посміхнувся.

— Боюся, — сказав він, — що таке розслідування, про яке говорить наша нова товаришка, провести в наших умовах дуже важко. Власне кажучи, неможливо. Замало людей, і ніякої допомоги ні від кого не матимем.

— Звичайно, вам, чоловікам, таке розслідування непосильне. Чоловіки на таких справах мало розуміються, їм бракує інтуїції. Тут потрібні жіноча делікатність і чуття. Щоб одрізнити правду від брехні, доброзичливість од небажання і спроби збити слідство на хибний шлях. Чоловік надто грубошкірий, аби вникнути в певну ситуацію, зрозуміти її і зробити конкретні висновки.

— Ну й дісталося нам! — ще більше тішився Стефанський.

Чоловіки не знали, чи сприймати слова дівчини серйозно і образитись, чи й собі вважати, що це жарти, й найкращою реакцією в такому випадку буде сміх. Нарешті вибрали друге.

— Що ж до допомоги, — ще більше загорялася Слівінська, — то нема чого звертати погляди до Катовіць або Варшави, а пошукати допомоги тут, на місці.

— Загони сприяння міліції? — кинув капітан.

— Ні. Місцеву громадськість.

— Дякую красненько, — перелякався Полєщук. — Ми одержали понад вісімсот листів і вислухали сотні телефонних дзвінків з найрізноманітнішою інформацією. Завозили собі руки до ліктів, копирсаючись у цьому багні. Й нічого путнього в ньому не виявили. Нічогісінько.

— Ви самі завели громадськість в оману. Отож нічого дивного, що вам давали неправильну інформацію.

— Як то, «завели в оману»? — обурився майор.

— Вигадали того маніяка. А треба було заглянути в минуле вбитих і шукати злочинця поміж нормальними людьми. Я переконана, що громадськість нам допоможе. І набагато ліпше, ніж це зробили б цілі батальйони найдосвідченіших розвідників.

— Які ваші висновки? — сухо запитав начальник.

— Розширити розслідування. Докладно вивчити біографії жертв таємничого вбивці.

— А хто це робитиме?

— Я, — коротко відповіла Слівінська.

— Сама?

— Ні, з допомогою тутешніх городян.

— Берете на себе велику відповідальність.

— Я розумію, та од відповідальності не ухиляюсь.

— Чудово! Цю жертву приймаємо. Я про всяк випадок збережу усі колишні розпорядження. Слідство провадитимемо за встановленим раніше планом.

— Як вважаєте за потрібне, громадянине майор, — примирливо мовила дівчина.

— Звичайно, прошу інформувати мене про результати своєї роботи, — попередив Зайончковський. Можете також розраховувати на нашу допомогу. Адже йдеться не про ваші особисті амбіції, а лише про приборкання небезпечного злочинця, вбивці чотирьох людей.

— Так точно, громадянине майор.

Після наради всі розійшлися, щоб далі займатися своїми справами. В кабінеті залишились тільки майор з капітаном.

— Ну й що ти про все це думаєш? — запитав Зайончковський приятеля.