Два вбивства, та ще й одне за одним, стурбували громадськість містечка. Однак нікому ще не спадало на думку, що перша жертва мала прізвище, яке починалося літерою «А», а друга — літерою «Б».

Щоправда, попервах міліція теж ніяк не пов’язувала між собою ці факти — на перший погляд обидві справи здавалися зовсім різними. Спершу від руки вбивці загинув молодий, двадцятитрьохлітній хлопець, відомий бешкетник і пияк, потім — літня, віком за сімдесят років, жінка. Вдова, мати двох дітей. На думку вулиці та, зрештою, і цілого міста Марія Боженцька була солідною особою. В суперечках і сутичках з міліцією місто ставало на бік бідної вдови. Що кому заважає, коли добросерда бабуся робить людям послугу і дає їм дві-три пляшки саме тоді, коли гості, що зійшлись на іменини, висушили запаси до краплини, або тоді, коли всі кав’ярні та пивниці зачинені, а людина ще не встигла вдовольнитися? Що в тому поганого, коли бідна вдова заробить кілька злотих? У кого вистачає на горілку, вистачить і на те, аби заплатити трохи дорожче, коли державні магазини зачинять свої гостинні двері.

Одну справу вів капітан Зигмунт Полєщук, другу — заступник начальника, капітан Януш Вольський. Незабаром, коли Вольський після служби повертався додому, його мотоцикла занесло, й капітан опинився в лікарні з важкими травмами. Отож обидві справи потрапили до рук Полєщука.

Капітан Полєщук змушений був допитувати й дружків Вінцентія Адам’яка, й пияків, які відвідували розрадницю «тітоньку» Боженцьку з вулиці Сверчевського. Та не минуло й трьох тижнів, як місто облетіла нова звістка. В п’ятницю, другого серпня, було вбито Владислава Червономєйського[2], чи не найбагатшого мешканця Забєгова.

Цей шістдесятидволітній громадянин з’явився в Забєгові недавно, десь року 1968-го, як реемігрант із Франції. У розмовах часто згадував Африку й Швецію, не була йому чужою й Англія. Про його багатства ходили легенди. Безперечно, було в них чимало правди, бо Владислав Червономєйський приїхав до Забєгова чудовим французьким автомобілем. Згодом із Франції надійшли три вагони добра.

Реемігрант купив у передмісті спалений будинок, що колись належав німцям, а також три гектари землі до нього. За кілька місяців руїни перетворилися на прекрасну віллу, навколо будинку, наче гриби після дощу, почали виростати великі каркасні теплиці, привезені з Франції. Лише скло для них було з заводу в Пйотркові. За теплицями розлігся плодовий садок. Городяни з недовірою дивилися на невеличкі, підв’язані мотузками, деревця (найвищі були двометрові); це швидше нагадувало живопліт. Не один посміхавсь, оглядаючи таке господарство. Але всі перестали жартувати, коли всього за три роки карликові деревця почали плодоносити дорідними яблуками. І в такій кількості, що жоден тутешній садок не міг конкурувати з новим господарством.

Червономєйський ще докупив землі, придбав і вантажну автомашину й заходився возити до Катовіць плоди, ранні овочі й квіти з теплиць, які й далі розбудовував. Шестеро людей постійно працювали в тому господарстві, та й сам садівник трудився до сьомого поту.

Червономєйський жив з дружиною й наймолодшим сином, який закінчив факультет садівництва, а після смерті батька мав би зайняти це перспективне господарство. Старший син і дочка залишились у Франції. Там здобули освіту й поодружувалися. Приїздили навідувати батьків лише влітку. Натомість узимку пані Червономєйська завжди проводила кілька місяців у дітей за кордоном, хоча старий садівник дуже рідко дозволяв собі коротку відпустку.

Того дня, а це була п’ятниця, готували велику партію товару (переважно черешень) для Катовіць. Вантажівка повинна була виїхати перед восьмою ранку, щоб свіжі ягоди й плоди потрапили просто до магазинів. Тому як постійні робітники, так і додатково найняті рвати черешні люди, з самого досвіта були в садку.

Старий садівник, як завжди, починав день у теплицях. Огірки й помідори були вже зібрані, але Червономєйський готував площу під гвоздики та хризантеми, щоб на осінь, саме до дня Всіх Святих, мати на продаж достатньо потрібного товару.

Машина була навантажена, й водій, Ерік Рослій, пішов до теплиць за останніми розпорядженнями. Саме він і знайшов господаря мертвим — той лежав на квітковій розсаді. Водій казав, нібито Червономєйського застрелили з пістолета. Викликана на місце події міліція підтвердила слова водія. Це поки що була єдина річ, яку пощастило точно з’ясувати. Всі, зайняті роботою, були поза підозрою. Вони носили ящики з овочами й плодами до машини, де Анджей Червономєйський, син господаря, разом з водієм перевіряли і важили товар.

Ніхто не чув пострілу. Згодом, коли вже стало відомо, що садівника вбито зі старого «вальтера», міліція відтворила ситуацію. І справді, постріл з такого пістолета було ледве чути надворі — заглушували рослини. Люди, зайняті роботою, не звернули уваги на тихенький звук. Тим паче, що неподалік проходила шосейна дорога з доволі пожвавленим рухом. І коли б навіть хтось щось почув, то подумав би, що то «стрельнула» на дорозі вихлопна труба. Та й до всього ж, кожен передусім намагався якнайшвидше впоратися з роботою. Від цього залежала платня.

Звичайно, в Забєгові не бракувало людей, які заздрили багатієві, хоч його успіхи стали можливими завдяки важкій праці та ґрунтовним знанням. Чужий успіх часто коле очі. Та від заздрощів до злочину дорога далека. Отже, хто міг би вбити цю людину?

Доведено, що постріл зроблено з відстані два з половиною метри. Садівник був високим чоловіком. Дослідивши траєкторію кулі, експерти дійшли висновку: злочинець був нижчий від нього сантиметрів на двадцять. Міг мати щонайбільше сто сімдесят.

Жоден робітник або сусіда не помітили поблизу незнайомих. Адже злочин учинено о сьомій з хвилинами. О такій ранній порі рух на вулицях, особливо на периферії Забєгова, був мінімальний, і жоден сторонній не лишився б непоміченим.

Отже не треба було навіть перевіряти, чи вбивство вчинено задля грабунку. Злочинець стріляв у Червономєйського в теплиці. Не мав можливості привласнити навіть квітки, бо й квітів ще не було. Садівник працював у робочому комбінезоні й, крім носової хустинки та садівничого ножа, не мав при собі більше нічого.

На обличчі вбитого застиг вираз подиву й страху. З цього можна зробити висновок, що жертва добре знала свого переслідувача і здогадувалася, за чим він прийшов.

Не знайшовши нині в Забєгові ворогів садівника, міліція намагалася шукати їх у минулому. Дружина Червономєйського, Яніна, призналась, що 1935 року вони, тоді ще молоде подружжя, емігрували з-під Цешина до Франції. Там, в Ельзасі, на околицях Страсбурга, вони знайшли роботу в одного багатого садівника.

З початком другої світової війни, після капітуляції Франції, ці землі Гітлер приєднав до рейху. Червономєйського, як уродженця Сілезії, вважали за німця й призвали на службу до вермахту. Воював на Східному фронті, дійшов аж до Сталінграда й там потрапив у полон. Повернувся до Ельзасу лише 1948 року. Незабаром подружжя відмовилось од праці на хазяїна, взяло у держави позику, а потім купило досить великий маєток під Ліоном. Стала в пригоді професія садівника. Скориставшись із того, що неподалік було велике промислове місто, Червономєйський вирішив вирощувати овочі. За двадцять років збив собі непоганий капітал. Коли двоє старших дітей, як то кажуть, «вийшли в люди», він спродався й з дружиною та найменшим сином, а також з доброю сумою, вирішив повернутися на батьківщину.

Кілька тижнів Червономєйський їздив до Сілезії, бо тут хотів поселитися. Саме в Забєгові йому вдалося знайти землю, придатну для садівництва. Пані Яніна запевняла, що ні у Франції, ні тим більше в Польщі вони не мали ворогів. Звичайно, іноді траплялися дрібні суперечки з магазинами, куди чоловік здавав свою продукцію. Бували сутички і з робітниками, зайнятими в садку та теплицях. Однак це були дрібні інциденти, не варті уваги.