Читаючи матеріали справи, лейтенант Барбара Слівінська високо оцінила працю тутешніх колег. Розслідування вони виконали швидко й професійно. Допитали багатьох свідків. Провели необхідну експертизу. І все-таки слідство зайшло в глухий кут.

Поки міліція тупцювала на місці, намагаючись розв’язати загадку смерті Вінцентія Адам’яка, городян приголомшив новий злочин.

У неділю, 18 липня, до міської комендатури прибігла Юстина Феліксякова, мешканка вулиці Сверчевського, і заявила таке: хотіла була позичити склянку цукру в сусідки, Марії Боженцької, й постукала до неї в двері. Коли ж сусідка не відгукнулась, пані Феліксякова заглянула в вікно й побачила жахливу картину — Боженцька лежала на підлозі в калюжі крові.

Висланий на вулицю Сверчевського патруль підтвердив розповідь Феліксякової. Відчинивши двері маленького будиночка, де мешкала самітня вдова Марія Боженцька, співробітники слідчого відділу засвідчили, що жінка мертва. Вся потилиця була побита обухом сокири, що валялася тут-таки, і, як з’ясувалось, належала небіжці.

Найдивнішим було те, що на топорищі не знайшли жодних відбитків пальців. Убивство, як видно було з усього, вчинено також не задля грабунку. У дерев’яній скриньці під ліжком, замкненій досить-таки примітивною колодкою, міліція виявила понад вісімнадцять тисяч злотих, а також три золоті п’ятидоларові монети, загорнені в білу шматину.

Розтин тіла підтвердив: смерть настала внаслідок ударів по потилиці й ушкоджень мозку. Лікар засвідчив: жінка померла в суботу, між вісімнадцятою й двадцять третьою годинами.

Забєговська міліція добре знала Марію Боженцьку, вдову залізничника, яка одержувала невелику пенсію й потай підторговувала горілкою. Хто не встиг запастись алкоголем у державних магазинах, при нагальній потребі міг будь-якої пори дня чи ночі дістати півлітри в тітоньки Боженцької.

Міліція неодноразово відвідувала маленький будиночок на вулиці Сверчевського, конфісковувала чималі запаси алкоголю й передавала справу до суду. Боженцьку обкладали високими штрафами, бо від в’язниці вона викручувалась через похилий вік і важкий стан здоров’я — хворіла на гостру форму бронхіальної астми. Штрафи вона сплачувала й згодом знову поверталася до підпільної торгівлі. Навіть коли «тітоньку» знайшли мертвою, міліція виявила під підлогою схованку — два десятки півлітрів.

Останнє вбивство сталося в Забєгові сімнадцять років тому. Тоді один молодик убив наречену, яка його покинула, й покінчив життя самогубством, повісившись на дубі в приміському лісі.

А зараз, протягом якихось чотирьох тижнів — аж два трупи. Й нічого дивного, що про це точилося багато балачок у цілому воєводстві. Справжня сенсація.

Клієнтура тітоньки Боженцької була численна. Забєгово аж ніяк не належало до «сухих» міст. Навпаки, у воєводській статистиці споживання алкоголю містечко посідало перші місця. Цьому не перешкоджала навіть заборона продавати горілку в суботу. Таких добросердних «тіточок», як Боженцька, і в Забєгові, і в цілому районі було досить.

Люди, які користувались послугами «тітоньки», не вихвалялися цим перед міліцією. Та, на щастя, є в малих містечках такий звичай: по обіді жінки всідаються біля вікон, розглядають та обговорюють одна з одною перехожих. Так було й тієї пам’ятної суботи. Без особливих труднощів склався чималий список клієнтів, що відвідали того дня «тітоньку», ще й визначилася послідовність, у якій зникали вони за її гостинними дверима.

Останнім, хто виносив з будиночка Марії Боженцької півлітру, був Мар’ян Паліцький. На допиті він неохоче зізнався, що відвідав «тітоньку» десь о пів на дев’яту, вже смеркало. Клявся, що лишив стареньку живою-здоровою.

Паліцького потримали під арештом сорок вісім годин. Прокурор не дав санкції на арешт, оскільки на тілі та одязі затриманого не виявлено анінайменших слідів крові, які — коли б Паліцький був насправді вбивцею — мали б неодмінно залишитись. Ніщо не вказувало і на те, що його костюм останніми днями був праний або чищений. Окрім усього, бракувало мотиву злочину. Виходило, що той пиячок, постійний клієнт «тітоньки», мав би вбити свою добродійницю?

Після відвідин Паліцького, коли добре стемніло, жінки позачиняли вікна й взялися до хатніх справ. Очевидно, саме тоді хтось прослизнув у маленький будиночок і вбив його власницю. Мусив бути добрим знайомим Боженцької, якщо вона впустила його до хати без жодних церемоній. Адже була дуже обережна, чужим не відчиняла, боячись не так злодіїв, як міліції, що завдавала їй стількох прикрощів. «Тітонька» знала вбивцю, про що свідчило й те, в який спосіб було скоєно злочин. Боженцька стояла спиною до нападника, не сподіваючись лиха, а він спокійно взяв сокиру, що постійно стояла в кутку, завдав обухом удару по потилиці.

Напрохувався ще один висновок: уся потилиця була розбита ударом, завданим з неабиякою силою. Виходить, бив чоловік, і чоловік дужий — такий, що працював фізично і часто мав справу з сокирою.

На буфеті у помешканні Боженцької лежало кілька червоних стозлотових купюр, дрібніші банкноти й трохи монет. Убивця не зачепив грошей, хоча, судячи з положення тіла вбитої, в момент нанесення удару стояв саме біля того буфета.

Не було схоже й на те, ніби хтось налякав злочинця. Міліція так і не встановила, чи ще якийсь клієнт «тітоньки» марно добивався до її дому пізнього вечора або вночі. Вбивця був упевнений у собі. Спокійно замкнув помешкання ключами, знайденими в будиночку жертви, а потім недбало викинув їх у садок, який відділяв будиночок од вулиці. Міліція знайшла в’язку ключів метрів за три від стежки.

Увагу Слівінської, яка пильно вивчала деталі, привернув до себе опис будиночка, який разом з маленьким садком належав Марії Боженцькій і складався з кухні та кімнати. Злочин учинено в кухні. Туди вели і вхідні двері. В кухні було одне вікно, в кімнаті — два, всі — загартовані. Двері, оббиті зсередини товстою бляхою, закривались аж на три замки. Один з них сучасний, складної конструкції, відімкнути який навіть для досвідченого «фахівця» становило неабиякі труднощі. Не відчинявся звичайною відмичкою. Так буває з більшістю засувів, дарма, що мають солідний вигляд. А міліція, щоб увійти досередини, мусила вибити шибку й перепиляти ґрати. Лише тоді найхудіший у Забєгові детектив прослизнув до кімнати і відімкнув двері зсередини. Ключі в садку було знайдено значно пізніше.

Лейтенанта Слівінську дуже здивували такі солідні замки у скромній оселі Марії Боженцької.

Невже бідна вдова боялася нападу? А може, мала смертельного ворога, який полював не за її скромним добром, а за життям?

Смерть літньої жінки здавалась цілковитим підтвердженням цих побоювань.

Однак хто ж був зацікавлений у вбивстві? В помешканні «тітоньки» міліція знайшла гроші — майже дев’ятнадцять тисяч злотих. Із власного досвіду Барбара Слівінська знала, що людей не раз убивали й за значно менші суми. Але тут було щось інше — вбивця не взяв ні гроша.

Марія Боженцька мала двох дітей. Син закінчив у Кракові гірничо-металургійну академію і працював на шахті в Сілезії; дочка пройшла у Вроцлаві курс медичних сестер і кілька років працювала в лікарні. Згодом вийшла заміж за лікаря й переїхала з ним до Щецінського воєводства.

Не довіряючи нікому в тій справі, міліція, про всяк випадок, перевірила алібі обох подружніх пар. Діти Боженцької, дізнавшись про смерть матері, приїхали на похорон, замовили надмогильну плиту в місцевого каменяра, доручили адвокатові оформити документи про спадок, а також уповноважили його продати будиночок із садком.

Документ про спадок був у стадії оформлення. В будиночку ніхто не мешкав. Міліція відремонтувала розпиляні ґрати, замкнула й опечатала помешкання. Родина не взяла з будиночка нічого. Меблі були дуже скромні, а особисті речі померлої не являли собою ніякої цінності. Все свідчило про те, що після закінчення формальностей родина перестане цікавитись померлою, яка спочила на тутешньому цвинтарі.

«То, певно, була ділова жінка, — подумала Слівінська. — Овдовіла п’ятнадцять літ тому. Діти тоді були ще малими. Проте освіту вона їм дала. Сина вивчила на інженера, а дочці теж забезпечила добру спеціальність. Мабуть, не легко їй доводилось. За що бідній жінці судився такий трагічний кінець?»