Тієї ж ночі міліція влаштувала обшук в усіх членів банди Адам’яка. Шукати довелось недовго. В піджаку Тадеуша Янушевського знайшли пружиновий ніж з викидним лезом. Вигляд його збігався з описом Ганки Нізьолек.

Тадеуша Янушевського затримали, а ножа відіслали до Катовіць на експертизу. У щілинах колодочки знайшли сліди людської крові. Її група збігалася з групою Вінцентія Адам’яка.

Маючи висновки експертизи, Барбара Слівінська звеліла привести Янушевського з камери й почала офіційний допит.

Записавши анкетні дані молодого чоловіка, вона показала йому ніж.

— Це ваш?

— Мій. А що, вже й ножа не вільно мати?

— Ви й самі добре знаєте, що без спеціального дозволу холодної зброї мати не можна. А кастета й пружинного ножа — тим більше, бо на них навіть дозвіл не видасться.

— Вперше про таке чую.

— Звідки маєте цього ножа?

— Купив.

— У кого?

— Я не питав його прізвища. Дав дві сотні, бо ніж мені сподобався. Що ж тут такого?

— Такі ножі купувати заборонено.

— Я вже вам казав, що вперше чую.

— Ніж у вас буде конфіскований.

— Куплю другий. Невже для того, аби про це сказати, потрібно було тримати мене два дні в буцегарні?

— Ні. Не для того. Маю вам ще дещо повідомити.

— Не цікаво, — дедалі дужче нахабнів Янушевський.

— І все-таки повідомлю. У ваших зізнаннях немає жодного слова правди.

Молодий хуліган розсміявся.

— Ніж, — повільно вела Слівінська, — належав Адам’якові.

— Саме в нього я й купив ножа за дві сотні.

— Увечері 25 червня в кущах над Стружанкою?..

— Що-що?

Слівінська відкрила портфель і дістала протокол експертизи:

— На ножі знайдено кров Адам’яка. Форма і розмір леза відповідають рані у грудях убитого. Саме цим ножем зарізано Адам’яка.

Аж тепер Янушевський зрозумів, що жарти скінчилися й потрібно рятувати власну шкуру.

— Зараз я все розкажу пані лейтенантові. Як на сповіді.

— Слухаю.

— У Забєгові на початку червня були молоді німці з Західного Берліна. Адам’як, який трохи вмів по-німецьки, крутився біля них. Вони мали такі ножі. Адам’як потім хвалився, нібито купив його за дві сотні, але, думаю, швидше поцупив. Ніхто з нас не мав такої цяцьки. Палюх давав Адам’якові п’ятсот, але той не погодився.

— А яким чином ця зброя стала вашою власністю?

— Зараз, пані лейтенант. Коли Адам’яка пришили й менти... перепрошую, міліціонери сказали про це його матері, я разом з усіма побіг до річки. Але там уже стояло оточення, нас і близько не пустили. Я бачив здалеку тільки ноги Адам’яка. Коли повертався додому лугом, дивлюсь, у траві щось блищить. Підходжу ближче — ніж. Той самий — Адам’яків. Отож я і взяв його собі. Кожен так зробив би, хіба не правда?

— Кров приятеля вас не збентежила?

— Я там не бачив ніякої крові.

— Дивно. Експерти після стількох тижнів знайшли, а ви по свіжому не бачили.

— Я його не вбивав. Та й навіщо? У вівторок пішли ми з Адам’яком на пиво. До того ларка, що поблизу залізничного вокзалу. Потім Адам’як злиняв, бо скінчились бабки, а позичити ніхто не хотів. Я залишився. Пан Формановський, той, що продає пиво, напевно мене пам’ятає.

Це співпадало з показаннями продавця пива. Однак Слівінська запитала:

— А що було потім? Адам’яка вбито аж увечері.

— Потім мене трохи розібрало. Тож усівся на лаві в чекальні та й заснув. Розбудив мене пан сержант Бітонь і наказав іти додому. Але ноги мене не хотіли слухатись. Тоді сержант викликав машину й мене підвезли.

— До камери?

— Ні. Сержант сказав, що такими як я не варто запаскуджувати порядної камери, тож висадили мене біля мого дому — їм це було по дорозі. Дома можуть підтвердити. Мати вліпила мені по писку пару разів за те, що пропив тижневу платню.

Янушевського повернули до камери. Слівінська тут же перевірила його алібі. Обоє міліціонери — сержант Бітонь, який тоді чергував на вокзалі, і капрал Вонсіковський — водій службової машини — підтвердили зізнання Янушевського.

Порадившись із майором Зайончковським і прокурором, Слівінська дійшла висновку, що немає підстав підозрювати Янушевського. Хоча на інші три дні, коли сталася решта вбивств, Тадеуш не міг представити стопроцентного алібі, проте не викликало сумніву, що всі чотири злочини скоїла одна й та сама людина. Слід було звільнити затриманого.

Майор Зайончковський з притиском зауважив:

— Я ж казав, що все так і скінчиться. Я це передчував.

— Зрозуміло, — боронилася Слівінська, — Адам’як не був головною постаттю, за якою полював злочинець. Треба шукати далі.

— За кого візьмешся тепер? — розсміявсь лейтенант Стефанський.

— За Адама Делькота. Цей слід найсвіжіший. Може, ще й не зовсім охолов?

Хто в місті міг би найбільше знати про замордованих таємничим убивцею людей? Лейтенант Барбара Слівінська з самого початку вирішила: офіціанти популярного ресторану, продавці і завідувачі магазинів, листоноші, «дівчатка з вулиці», а також ремісники. В Забєгові було близько 8 тисяч населення. Кожен мешканець, напевно, чимало знав про сусідів, треба було лише дізнатися, хто, що й про кого може сказати.

Звісна річ, пані лейтенант не могла обминути ремісників. Особливо шевців, яких відвідують частіше, ніж, наприклад, кравця чи кравчиню. Дедалі більше чоловіків і жінок купують готовий одяг, а взуття ремонтують усі.

Найлегше було зв’язатися з Юзефом Кунертом. Цей швець тримав майстерню саме навпроти комендатури. Досить було підійти до вікна, щоб побачити майстра, який сидів на стільчику і тримав у руці якогось черевика. Клієнтура Кунерта була численна. До неї належали й працівники міліції. Нічого дивного: майстер виявився славний, взуття ремонтував швидко і якісно.

Барбара знала, що цей шістдесятилітній чоловік самотній. За майстернею тулилась маленька кімната, де Кунерт жив.

До Забєгова Кунерт прибув зо два роки тому. Йому пощастило влаштуватись у доброму місці — колись тут була бакалійниця. Своєю добросовісною працею швець швидко здобув визнання. Був тихий і спокійний. По пивних закладах не вештався, ніхто ніколи не бачив його напідпитку. В роботі Кунертові допомагав молодий хлопець.

Для відвідин шевської майстерні жінці легко знайти привід. То черевичок рипить, то десь муляє, то набійки треба поміняти. Отож нічого дивного, що невдовзі Юзеф Кунерт зустрічав Барбару як стару знайому.

— Ви, очевидно, знаєте в місті всіх людей? — якось запитала вона шевця, який лагодив її босоніжки.

— Всіх — не всіх, але багатьох знаю. Швець сидить, а люди його відвідують. З кожним завжди перекинешся кількома словами.

— Мабуть, знали й тих убитих? — вирішила розпочати розвідку Слівінська. — Чи вам відомо, що я займаюся тією справою?

— Звичайно, — розсміявся Кунерт. — У Забєгові нема людини, яка б не знала, що вас, пані лейтенант, спеціально прислано з Ченстохови, бо наші завалили справу. Тільки дивилися, як той придурок убиває чергову жертву.

— В Забєгові нічого не можна приховати. Тим більше, мене дивує, що не можемо справитись з цими злочинами. Я також не можу похвалитися, що мені ведеться ліпше, ніж моїм попередникам.

— Того, що вбивав жінок у Катовіцях та побіля Катовіць, ловили років шість. Я читав у газетах, що він замордував двадцятьох, але його все-таки спіймали. Думаю, й вам пощастить.

— Коли б його чимскоріш викрити!

— Зрозуміло, — погодився швець, — а то повбиває стількох, як той у Катовіцях.

— Але ви не відповіли на моє запитання — чи знали тих убитих?..

— Адам’яка знав кожен, як лиху годину. Я по шинках не тягаюся, пива під ларком не п’ю, отож особисто з Адам'яком не зустрічався. Але не раз чув про нього та його дружків.

— Хто міг його вбити?

— Я сам про це не раз думав. Мабуть, як і кожен у нашому місті. Гадаю, що той придурок — не такий то й придуркуватий, коли спершу прибрав найбільшого на ціле місто бандюгу. Решта відразу перелякалася і притихла. Адам’як рано чи пізно згинув би в тюрмі або потрапив просто на шибеницю. Давно вже мав сидіти, але не напав на таку відважну дівчину, яка б не злякалася дурних розмов. Нема чого його жаліти, пані лейтенант. Ціле місто зітхнуло з полегшенням.