— В тому, що ви кажете, є рація. Я згодна — Адам’як був далеко не світлою постаттю. Однак суд і справедлива кара — в компетенції держави, і тільки вона має право карати за злочини. Гарний би ми мали вигляд, якби кожен розправлявся по-своєму.

— Це правда, — визнав швець, — але ця справедливість не завжди вчасна. Взяти, наприклад, того ж Адам’яка. Скільки горілки, скільки бійок! Скількох дівчат зґвалтував разом зі своєю бандою? Хіба про це не знають місцеві власті? І що ж? Ходив лобуряка на волі, наче нічого не трапилось. І ходив би так і далі, якби не той, що всадив падлюці ножа під лопатку.

— На Адам’яка ніхто не подавав скарг.

— Авжеж. Якщо когось і побили, то побитий боявся йти в міліцію, щоб не розпрощатися з життям. Краще зціпити зуби й мовчати. А дівчата не хотіли ще більшої ганьби. Коли міліція й ловила негідника на якомусь неподобстві, то все, зрештою, закінчувалося штрафом у тисячу чи дві тисячі злотих. Після цього бандюга просто глузував з міліції.

— Прокурор був безпомічний, — сказала Барбара Слівінська. — Якщо до нього навіть і доходили якісь плітки про зґвалтування, а дівчина не хотіла подавати скарги, то прокурор не міг дати дозвіл на заведення справи.

— І ви вважаєте, що це правильно?

— Не я укладала карний кодекс. Це робили мудріші від нас. Очевидно, вважали, що так має бути. Ця стаття має на меті не охорону ґвалтівника, а охорону жінки, їй надано право чи заявити про завдану кривду, чи лишити все в таємниці. Щоб одна кривда не потягла за собою другої. Ви знаєте, які бувають люди і як реагують вони на такі речі.

— Те, що ви кажете, пані лейтенант, може, й слушно, але тільки теоретично. Самі ж бачите, як усе обертається в невеличкому містечку.

— Після Адам’яка загинуло ще троє. Люди поважані, нічого поганого нікому не зробили. Ви знали їх? — намагалась перервати дискусію Слівінська.

— Замордувавши кількох людей, маніяк уже не може зупинитись. Певно, ввійшов у смак. Хтозна, що діється в такій голові?.. А вбитих я не знав. Червономєйський мешкав у протилежному кінці міста. Сюди до шевця йому задалеко. Зрештою, садівник, хай навіть і найбагатший, клієнт поганий.

— Чому?

— Садівники мало ходять у черевиках. Переважно в гумових чоботях. Так вигідніше і здоровіше. Бо ж у теплицях і на городах завше мокро. А треба, щоб ноги були сухі. Садівникові двох пар чобіт вистачає на півжиття. Крім того, такий багатій не потребував міняти підметки в черевиках. Міг будь-коли купити нові.

Швець поцілив у яблучко. Слівінська пригадала знімок, зроблений міліцейським фотографом на місці злочину. Червономєйський лежав на потолоченій грядці гвоздик у неприродній позі. На ногах убитого були високі гумові чоботи.

— Тієї пенсіонерки, Марії Боженцької, ніколи в житті не бачив, — озвався швець. — Я не належу до людей, які користуються послугами самогонниць. Як схочу випити пляшку пива чи келишок горілки, то куплю в державному магазині. Та й здоров’я мені не дозволяє.

— Ви не схожі на хворого.

— Але добре знаю, що довго вже не протягну. Лікар каже, що з моєю печінкою не все гаразд. Прописує різні краплі й порошки, але нічого не допомагає. Хоч він і заперечує, але я думаю, що це рак.

— Та що ви таке кажете! Звідки рак? Хіба тільки у вас хвора печінка?

— Пані лейтенант, я своє знаю, — відгукнувся швець. — Кожному рано чи пізно треба вмирати, тож я і не переймаюсь. Я самотній, своє прожив. Нема чого жалкувати й судомно триматися за життя. Я трохи знав того Делькота — раз чи два приносив черевики, підбити підметки. А то зайшов якось до майстерні, коли Казік, мій учень, кудись був саме подався. Делькот питав, чи не купив би я шкіри.

— Якої шкіри? — спитала Слівінська. — 3 підпільного шкірзаводу?

— Він пропонував дуже гарне шевро. Показував зразок високого ґатунку. Певно, закордонне, імпортне. Хотів продати одразу цілу партію.

— І багато мав?

— Пропонував купити на добрих сто тисяч злотих. Дешево правив. Отож я й здогадався, що товар крадений. Я, звичайно, не купив. Викрутився, кажу, не маю грошей, та й не потрібне мені шевро, бо не шию нового взуття, а ремонтую ношене. Нарешті він признався, що має купця на ввесь товар, але не в Забєгові, а хотілось продати все на місці.

— Звідки Делькот міг мати шкіру?

Швець посміхнувся:

— Пані лейтенант, чи ж мало всякого добра проходить через станцію в Забєгові? Хто ж, як не ті, хто формує состави, має знати, що в тих вагонах?

— Але ж вони замкнені й запломбовані.

— Велике діло витягти з пломби дротик, а потім знову засунути. Свинець трохи підігріти, і ніхто не здогадається, що пломбу зривали.

— Останнім часом у Забєгові не було сигналів про крадіжки на залізниці.

— Я не кажу, що крали з вагонів тутешніх. Якщо, наприклад, поцупити шкіру з вагона, який слідував з Чехословаччини до Сілезії чи навпаки, то крадіжку виявлять тільки в Щеціні або в Празі. Я, — застеріг Кунерт, — ні в чому не звинувачую того чоловіка. Мені невідомо, звідки в нього та шкіра. Знаю лише, що він хотів продати велику партію шевро й що то був добрий товар. Чоловік мені не казав, а я не допитувався, звідки в нього та шкіра. Розмова була коротка: я відмовився купувати, Делькот пішов і більше в моїй майстерні не з’являвся.

— Майже все свідчило про те, що товар крадений. Чому ж ви, пане Кунерт, не заявили в міліцію?

— Пані лейтенант, той залізничник навряд чи був дурнем. Для нього це, напевно, була не первина. Навіть коли б я заявив, то в нього все одно нічого не знайшли б. Не думаю, що крадений товар тримав у себе вдома. Або заперечив би все, адже ми балакали без свідків, віч-на-віч. Або ж перевернув би все на жарт, мовляв, показав шмат шкіри, щоб мене перевірити. Щоб б ви йому зробили? Затримали б на 48 годин, а потім відпустили б. А ціле місто знало б, що Юзеф Кунерт стукач. Нині, коли того чоловіка не стало, йому вже ніщо не нашкодить і не допоможе. А оскільки ви, пані лейтенант, питали про нього, то я розказав усе, що знав. Як бачите, дуже небагато.

— І все-таки я вам дуже вдячна. Це також може стати в пригоді.

— Радий, що міг прислужитись нашій міліції. Бо ж у цілому місті не знайдеться людини, яка б спокійно дихала, поки не спіймано того злочинця. Навіть я, старий і хворий, волів би спокійно померти в своєму ліжку, ніж бути застреленим, сидячи на цьому стільчику й забиваючи в черевик цвяхи.

— А якби довелось, ви підтвердили б свої слова на офіційному допиті?

Швець знітився.

— Я, пані лейтенант, хотів би, аби це залишилось між нами. Розмовляли ми по-приятельськи, і я щиро старався вам допомогти. Нащо мені, старому, тягатись по судах?.. Звичайно, коли треба, то треба, владу слід шанувати... Але я хотів би цього уникнути: Забєгово направду мале місто.

Слівінська розуміла шевця. Щиро подякувала йому за допомогу й пообіцяла, що почуте від нього трактуватиме як відомості, «отримані з конфіденційної розмови». Сподівалась, що майор Зайончковський схвалить це її рішення.

Майора та інших офіцерів міліції дуже зацікавила розмова Барбари з Кунертом, хоч інформація для них не була новою. Працюючи в Ченстохові, Слівінська, очевидно, не стикалася з крадіжками на залізниці. Вони були справжнім лихом, про яке добре знали у воєводській комендатурі. Залізниця сплачувала величезні штрафи за втрату товару. Було навіть виявлено, що найчастіше обкрадались вагони, які слідували з півдня на північ. Про крадіжки ставало відомо лише на місці, коли приступали до розвантажування вагонів, хоча замки й пломби були нібито не зачеплені. Пропадали виключно товари високої вартості, такі, як шкіра, вовна, шовки...

Міліція та залізнична сторожа неодноразово робили засідки на великих товарних станціях, таких, як Тарновські Гори, Бітом чи Забже. За зухвалими зломщиками полювали й в інших воєводствах. Однак усе було марно. Правда, іноді декого ловили на гарячому, однак розслідування приходило до висновку, що впійманий належить до поодиноких групок, а не є членом грізної, вміло організованої банди.