Досі ніхто й гадки не мав, що злодії діють у Забєгові. Ця станція славилася бездоганною репутацією. Відкриття Слівінської пролили на справу нове світло. Отож майор відразу зв’язався з Катовіцями.

Цього разу реакція «верхів» була блискавичною. У воєводській комендатурі розуміли, що невеликому міліцейському осередкові Забєгова не по силі розплутати таку аферу. Мобілізувавши всі резерви, начальство стягнуло підкріплення з інших волостей.

За кілька днів після розмови Барбари Слівінської з Юзефом Кунертом міліція приступила до здійснення задуманої операції. Провела масові обшуки серед персоналу, задіяного на товарних станціях від Катовіць та Ополя до Забєгова, детально обстеживши саме містечко. Щоб виключити спілкування зацікавлених осіб, обшуки робились одночасно.

Наслідки виявились не дуже значними, але назвати цю акцію невдалою не можна було. Справді, краденого не знайшли, однак у декого з обшуканих вилучено в’язки ключів, якими зачиняються двері залізничних вагонів, пломби тощо. В багатьох залізничників виявлено іноземну валюту та значні суми польських грошей, що набагато перевищували можливості заробітку легальним способом.

Злочинну роль Адама Делькота підтвердили наслідки обшуку. Хоча його будиночок був абсолютно «чистий», проте небезпідставним виявився інтерес міліції до вуликів у маленькому садочку. Вулики — найулюбленіші схованки злочинців, це знають навіть міліціонери-початківці. Тут було знайдено фальшивий штемпель для пломб. Отож нічого дивного, що пломби в обкрадених вагонах виявилися непорушеними.

Воєводські власті були дуже задоволені результатами обшуків. Затримано кільканадцять осіб. Не підлягало сумніву, що в процесі подальшого розслідування солідарність злочинців трісне і кожен почне рятувати власну шкуру, говорячи правду і валячи вину на інших. Нарешті з’явилася реальна можливість ліквідувати небезпечну зграю.

На адресу комендатури надійшли численні похвали за виявлену оперативність. Слід визнати, що майор Станіслав Зайончковський не применшував заслуг пані лейтенанта з Ченстохови, але ж подяка виносилася не одній людині, а всьому колективу на чолі з шефом.

Уперше майор визнав, що «баба», котру йому «посадили на карк», виявилась цінним співробітником і досягла результатів, яким позаздрив би не один старший і досвідчений службовець, що набагато краще знає місцевість.

Та, виносячи похвали, власті не поминули нагоди й трохи покритикувати. Викриття зграї залізничних злодюг — безперечно, успіх. Шкода, проте, що подібним успіхом комендатура міліції Забєгова не може похвалитись у справі таємничих убивств. У Забєгові не повинні вдовольнитися тим фактом, що побіжно викрито інший злочин.

Колеги щиро вітали Барбару Слівінську. Вітав навіть майор Зайончковський.

— Признайтеся тепер, — мовив він до неї, — хто вам повідомив про Адама Делькота і його злочинну діяльність? Та людина заслужила на високу нагороду. Напевно, начальник Головного управління міліції вирішить так само. Та й залізниця, яка сплачувала величезні штрафи, не поскупиться для того, хто звільнив її від клопотів.

— Інформацію дав мені мешканець Забєгова. Але я дала йому слово, що нікому про це не скажу, — пояснила пані лейтенант.

— Та ми ж тут усі свої! — зауважив підпоручик Жешотко.

— І все-таки...

— Бася має рацію, — підтримав дівчину капітан Зигмунт Полєщук. — Якщо дала слово, то повинна його дотримати. Мене це самого страшенно цікавить, але я змушений себе стримати. Правильно ж, майоре?

— Безперечно, — без явного ентузіазму зізнався начальник. — Я й сам допитувався не з цікавості, а лише від бажання нагородити ту людину.

— Я розумію, громадянине начальник. — Барбара була настроєна примирливо. — Спробую порозмовляти з тим паном. Поясню йому, що має шанс отримати винагороду. Це не дуже заможний чоловік, і кілька злотих йому, безперечно, дуже знадобилися б. Хай вирішить сам.

— Так буде найліпше, — погодився майор.

— Маю нову версію щодо «абеткового вбивці», — подав голос лейтенант Анджей Стефанський.

— Давай, — підбадьорив його Полєщук.

— Двоє вбитих, як нам тепер відомо, — були затяті злочинці. Один, крім усяких дрібних гріхів, мав на сумлінні й ґвалтування. Другий належав до злочинної зграї, що обкрадала поїзди. В цьому світлі особа вбивці вимальовується в образ судді-самозванця, що відміряє криваву справедливість. Починає здаватись цікавим, чи й дві останні жертви такі вже й безневинні, як представлено їх у некрологах.

Слівінська переможно всміхнулась.

— Моя версія, що дістатись до вбивці можна лише докладно вивчивши життя його жертв, підтвердилась на практиці. Безперечно, Анджей має слушність. Убивця нищив людей, які, за його мірками справедливості, заслуговували на смерть. Та все-таки він скоїв чотири злочини, аби досягти тієї одної, найважливішої для нього мети.

— Все-таки, якої? Кого він хотів убити: Адам’яка чи Делькота?

— Адам’яка? Не думаю, хоча й не можу цього виключити. В одному я твердо переконана — це не була помста за зґвалтування якоїсь дівчини з Ковальова. Правда, не знаю інших жертв його «подвигів». Там також міг бути месник.

— А Делькот?

— На це запитання зможемо відповісти, коли вивчимо ввесь механізм залізничних крадіжок і побачимо, яку роль там відігравав Делькот. Звичайно, це могли бути криваві порахунки всередині банди, хоча, думаю, в такому випадку легше було імітувати смерть Делькота внаслідок нещасного випадку.

— Напевно, — сказав начальник, — це маніяк, котрий, як слушно зауважив Стефанський, узурпував собі право виміру справедливості, але з манією замордування в алфавітному порядку, — ще раз узявся за оборону своєї улюбленої теорії Зайончковський, лише під впливом нових фактів дещо її модифікувавши.

— Кожен убивця — маніяк, — не хотіла сперечатися з начальником Барбара.

— І що ж далі?

— Будемо шукати. Тепер я займуся тією бідною пенсіонеркою. Адже вона найменше вписується у версію Анджея Стефанського.

— Басю, тільки дуже тебе прошу, будь обережна, — попередив капітан Полєщук. — Ти вже перестала бути чужою в Забєгові. Всі знають, що саме ти причетна до останніх арештів. Не є таємницею і те, що головним завданням нашого лейтенанта в «міні» лишається викриття чотириразового вбивці. Якщо він досі міг легковажити тобою, то зараз знає, що наступаєш йому на п’яти й підходиш до нього щораз ближче. Жарти скінчилися.

— За мене не бійтесь. Нічого зі мною не станеться.

— Не бравуй. Таких героїв повно на кожному цвинтарі.

— Капітан має рацію, — втрутився майор. — Дотримуйте максимальної обережності. Без зброї не ходіть.

Барбару здивувало втручання майора. Думала, він з першої хвилини поставився до неї неприхильно. Звідки раптом така турботливість про її особу?

Наступного дня Слівінська з черевичками в руці зайшла до майстерні шевця. Ще в вікно побачила, що майстер сам. Кунерт привітав її приязною посмішкою і поздоровив з великим успіхом.

— Ви добре знаєте, що це не мій успіх. Без вашої допомоги я нічого б не зробила. Зрештою, акцію проводила не я, а воєводська комендатура міліції. Були зібрані адреси підозрюваних, затим провели обшуки. Я навіть прізвищ не знаю.

— Але ви, пані, зуміли все співставити, щоб знайти тих негідників.

— Пане Кунерт, передусім — це ваша заслуга, і, власне в цій справі я й прийшла поговорити з вами.

— Та що я, — оборонявся швець. — Я лише виконав свій обов’язок. Ви, пані лейтенант, самі казали, що громадяни повинні допомагати міліції боротися зі злом.

— Я це прекрасно розумію й хотіла ще раз щиро подякувати за цінну інформацію. Завдяки їй ліквідовано зграю, яка вчиняла мільйонні крадіжки. Вам належить винагорода. Від міліції й від Польської залізниці.

— Боронь Боже! — поспішно мовив Кунерт, — я це робив не задля грошей, а лише задля вас, пані. Ви така молода, мила і симпатична. І завше маєте для старого добре слово й зичливу посмішку. Навіщо мені гроші? Двох обідів я однаково не з’їм, а на один ще й сам зароблю. З рідних не маю нікого — всі загинули під час окупації та Варшавського повстання. Моя свічка також незабаром згасне.