— А чому прямо не повертався до сім’ї в Ельзас?

— Може, спочатку не думав до неї повертатися взагалі. А може, вважав, поки справа затихне, ліпше перечекати кілька років у якомусь іншому місці. Цей чоловік не знав, що Станіслава Тополевського не ідентифіковано з Владиславом Червономєйським. Боявся, що розслідування, яке проводилось у Польщі, може виявити його справжнє прізвище і французьку адресу. А як убивця таких відомих медиків, міг бути виданий нашим властям або ж стати перед французьким судом. Різниця, зрештою, була б не така-то й велика: тут — шибениця, там — гільйотина. Отож нічого дивного, що людина, яка так чітко спланувала злочин і все, що могло відбуватися після нього, безпечніше почувала себе в хаосі — саме так можна назвати тогочасне становище, в якому опинилася повоєнна Німеччина.

— А навіщо були йому Швеція й Англія? — Підпоручик Жешотко був невтомний у вишукуванні запитань.

— Освіта допомагає розумові, але аж ніяк його не заміняє, — пробурмотів Стефанський.

Усі вибухнули сміхом. Жешотко, мов дівиця, спалахнув рум’янцем.

— Хіба ж вас, підпоручику, не вчили, що улюбленим методом переховування злочинів є часта зміна мешкання? — різким тоном запитав майор. — А лейтенанта Стефанського прошу без подібних зауважень.

— В усьому цьому добре одне, — зауважила лейтенант Слівінська: — Листи, які ми одержали, вичерпно пояснюють справу Владислава Червономєйського. Крім того вроцлавського злочину, він не мав на совісті більше нічого, — такий висновок випливає після вивчення його життєвого шляху.

— Вистачає й того одного. — Невиправному лейтенантові Стефанському ніяк не вдалось утримати язика за зубами. — Вистачило на все життя. Не забракло й на гарний надгробок.

— Усю увагу зараз мусимо зосередити на двох колишніх в’язнях, — мовив майор. — Один з них, напевно, є нашим «абетковим убивцею». Правда й те, що ми не маємо проти тієї людини ніяких фактів. Будуть труднощі й із виявленням особи злочинця.

— Того, що мешкає в Забєгові?

— Це, зрештою, не так важливо, — докинула Барбара. — Можуть, наприклад, мешкати тут обидва або жоден з них. Тут може мешкати один, а вбивця — десь-інде. Зрештою, можуть жити й працювати разом. Хоч у це я не вірю. Поки що самі лише теоретичні міркування. Побачимо, що нам принесе майбутнє. Завтра-післязавтра ми повинні одержати відповідь з Варшави.

Всі сумніви вирішила Варшава. Виявилось, Ковалевський вийшов на волю з Равічської тюрми в серпні 1960 року. За добру поведінку частину строку йому зняли. Спочатку Ковалевський працював водієм автобуса в Познані — туди його послала міліція, вона ж допомогла йому влаштуватися на роботу. Через кілька років Ковалевський змінив місце роботи — перейшов у систему міжміського автобусного сполучення. Тут відзначився працьовитістю та сумлінним ставленням до праці й через певний час його перевели на закордонні лінії. Їздив переважно до Франції та Італії. Після восьми років роботи подав заяву на звільнення. Прохання своє мотивував погіршенням стану здоров’я, мовляв, під час довгих рейсів перевтомлюється, крім того, одружився — дружина мешкає в Нисі, а тому й шукає роботи, яка не розлучала б його з сім’єю надовго.

Тепер колишній в’язень мешкає в Нисі, там же й працює — водієм на оптовому складі «Сполем». На роботі — людина вельмиповажна.

Цілком по іншому склалася доля другого в’язня, Бунерла. Двері на волю відчинилися перед ним у Вронках рівно через п’ятнадцять років після вбивства Генрика й Емми Ротвальдів. Бунерло подався до Варшави, влаштувавсь на роботу в об’єднанні житлового будівництва «Варшава-Північ». Проте хтось, а може, й сам Бунерло, необачно обмовився про своє минуле. Через це в нього були великі неприємності. Не зумів він завоювати авторитету і в підлеглих. Одне слово, після півторарічної роботи в об’єднанні «Бандит» — так його всі називали, звільнився. Переїхав у Лодзь, але й там не зміг нагріти собі постійного місця. Потім його зустрічають у Щеціні, де влаштувався техніком-будівельником, — тут пропрацював біля трьох років. Наступні роки його життя вкриті таємницею. Не пощастило з’ясувати, де перебував, чим займався. За адресою, де був постійно прописаний (у далеких варшавських родичів), не мешкав. З’явився там аж 1968 року. Знову влаштувавсь на будівництві, проте незабаром справа дійшла до скандалу. Знову виплило нагору прізвисько «Бандит», знову мусив зникнути. Очевидно, нерви колишнього злочинця не витримали, бо якогось серпневого ранку патруль річкової міліції знайшов на березі залишений одяг і лист. У ньому Бунерло написав, що кінчає життя самогубством. Лист закінчувався словами: «Держава простила, люди — ні. Вже немає сил боротися з цим усім». У день вбивства Ротвальдів йому минав тридцять перший, а коли 1969 року він добровільно пішов із життя — п’ятдесят чотири. Отож цілих двадцять три роки спокутував свою провину.

Першим лист із Варшави прочитав капітан Полєщук.

— Зрозуміло, — виснував він. — Від Ниси до Забєгова неповних тридцять кілометрів. Наші магазини отримують товари саме з ниського складу «Сполем». Ковалевський буває в нас принаймні раз на тиждень, міг просто на вулиці впізнати людину, яка багато років тому підмовила його до участі в злочині, а потім на чотирнадцять років запакувала до в’язниці. Отож, ідея помсти виникла цілком природно.

Лейтенант Стефанський сказав:

— Підозра відразу впала б на нього, якби вбив тільки одного Червономєйського. — Стефанський посміхнувся. — Звичайно, не лише «ченстоховський геній», але й кожен з нас почав би копирсатись у минулому реемігранта з Франції. Тому спритний водій улаштував нам чотири вистави і зажив ім’я «алфавітного вбивці». Принагідно вирішив також побавитись у поборника справедливості, а тому й вибирав жертви, суворо дотримуючись абетки.

— Досить правдоподібно, але все це ми повинні довести Влодзімерові Ковалевському. А тому лейтенант Барбара Слівінська поїде в Нису, — вирішив начальник.

— Як це ви так швидко дізнались?

Такими словами полковник Едвард Пйотровський, начальник міліції в Нисі, зустрів лейтенанта Барбару Слівінську, коли вранці дівчина йому відрекомендувалася.

— Про що? Що сталося? — не зрозуміла запитання Слівінська.

— Як то «що»? — тепер уже здивувався полковник. — Не знаєте, що ваш «абетковий вбивця» розпочав гастролі в нас?

— Невже?!

— Так. Сьогодні надранок у самому центрі міста, на Ринку, біля «Будинку Ваги», знайдено вбитого. З документів, які мав при собі, з’ясувалося, що звати його Павел Ерліх. Як бачимо, «Е» — наступна літера абетки. Я тільки-но зібрався був телефонувати вам у Забєгово, а ви — на порозі. Отож і подумав, що вам уже все відомо.

— Ні.

— Що за дивний збіг обставин? Але добре, що ви тут.

Барбара була здивована й навіть дещо шокована такою новиною. Це вбивство ніяк не вписувалось у її версію. Невже злочинець аж так розгубився, що вчинив ще одне, абсолютно безглузде з його погляду вбивство? І саме в Нисі, місті, де мешкає?

— Пане полковнику, якихось додаткових відомостей ще не маєте?

— Ні. Слідча група з лікарем працюють на місці злочину. Незабаром повинні бути тут. Якщо бажаєте, можете й ви сходити. Це недалеко — метрів двісті, не більше. Відразу ж за рогом нашої вулиці — площа Ринок. Там побачите триповерхову кам’яну споруду з високим дахом. Це й є «Будинок Ваги», — після кафедрального собору — найцінніша пам’ятка нашого міста. Чисто випадково вцілів під час війни, хоча ввесь Ринок разом із славетною ратушею та вежею, яка довгий час була найвищою в усій Європі, став жертвою пожежі. — Було видно, що полковник закоханий у своє місто й добре знає його історію. — Саме в галереях того будинку патруль і знайшов Павла Ерліха.

— Коли дозволите, я почекаю тут. Навіщо людям заважати?

— Та правильно. А що нового в Забєгові?

— Найважливіша справа на сьогоднішній день — пошуки винуватця чотирьох убивств, — відповіла Барбара. — Вважаю, ми значно просунулись уперед у розслідуванні.