Панна Зося, секретарка Забєговської повітової комендатури міліції, ввійшла до кабінету начальника й поклала пошту на стіл. Виходячи, як завше, не причинила за собою дверей, бо майор Станіслав Зайончковський мав звичку коментувати листи вголос і тут-таки віддавати розпорядження до них. Не любив викликати до себе підлеглих, усі накази передавав секретаркою.

Панна Зося, як і решта службовців комендатури, відчувала, що останнім часом «Старий», тобто шеф, у препоганому настрої, отож, аби не наражатися на неприємності, намагалась не потрапляти йому на очі зайвий раз. Начальник Забєговської міліції переживав дуже важку смугу прикрощів. Його заступник, їдучи мотоциклом, потрапив в аварію, а з п’яти підлеглих офіцерів один перебував на спеціальних криміналістичних курсах, другий тяжко захворів і поїхав до санаторію. В Забєгові лишилося всього троє офіцерів, один з яких щойно закінчив міліцейську школу. Не вистачало й молодшого командного складу.

До всього сталися ще й таємничі вбивства, які вже протягом двох місяців не давали спокою працівникам міліції й викликали паніку в повіті. «Старий» ходив, мов сам не свій. День розпочався фатально. Вранці старший сержант Фальковський потрапив начальникові на очі і добряче заробив, майор же, злий, як оса, зачинився у своєму кабінеті. Щонайменше хвилин зо п’ять Зося роздумувала, чи ввійти з кореспонденцією, чи трохи зачекати. Нарешті відважилась, прилаштувала пошту на письмовому столі майора і зразу ж узяла олівець та папір, щоб записати вказівки.

Чекати довелося недовго.

— А хай йому чорт! — загув баритон Зайончковського. — Ну й придумали!.. Капітана Полєщука до мене!

Секретарка вибігла, а за хвилину ввійшов Зигмунт Полєщук, який виконував обов’язки заступника начальника й займався місцевими справами.

— Здуріти можна! — Майор навіть не запропонував колезі сісти. — Знаєш, що придумали ті філософи з воєводської комендатури?

Капітанові було відомо, що Зайончковський послав до воєводського керівництва кілька листів, описавши справді розпачливу кадрову ситуацію в Забєгові, і просив, щоб воєводська комендатура сама взялася за розслідування таємничих убивств або принаймні надіслала сюди свою слідчу групу.

— Відписали, — вів далі майор, — що передавати розслідування в даний час немає нагальної потреби. Обіцяють допомогти консультаціями. Що ж до нашого прохання виділити додаткових працівників, пишуть, що вислали з Ченстохови лейтенанта... — Майор схилився над листом: — Лейтенанта Барбару Слівінську. Більше нікого дати не можуть, бо й у самих людей не густо.

— Воно й зрозуміло. Літо, сезон відпусток...

— В них там у кожному кабінеті сидить по троє, а мені на два місяці не хочуть нікого дати.

— Однак дали ж ту Слівінську, хоча й не з Катовіць, а з Ченстохови. Спасибі й за те.

— Баба! На дідька мені тут баба? Мені потрібні люди для роботи, а не такі, що цілий день видивляються в люстерко й пудрять носа.

— Заспокойся, Стасю, — сказав капітан, — адже в нас також є кілька дівчат, а працюють, як воли. Сам рекомендував Кулужову до нагороди, а Крисю Лавінську обіцяв одрядити до офіцерської школи міліції в Щитні.

— Це зовсім інше, — не здавався Зайончковський. — Кулужова займається автоінспекцією, а Крися сидить у господарському відділі. Тут же маємо чотири трупи, і хто знає, скільки їх ще буде? В алфавіті залишилося двадцять вісім літер...

— Хоч хай там як, а Слівінська нам допоможе. Доручимо їй усе дріб’язкове, а також справи, направлені на колегію. Тоді ти або я, маючи більше часу, візьмемося за «абеткового вбивцю».

— Про це не може бути й мови! — Майор не лише дедалі дужче злостився, а й продемонстрував свою настирливість. — Якщо ті панове з воєводства такі мудрі й садять мені на карк бабу, то нехай вона покаже, що вміє. Доручу їй саме ту справу.

— Та не впирайся, Стасю, — заспокоював друга капітан, — дівчина стане в пригоді. А якщо даси їй ту справу, то тільки змарнуємо час.

— Саме цього мені й хочеться. Матиму привід, щоб відіслати її назад до Ченстохови. А тим розумакам з Катовіць скажу все на першій же нараді. Напевно, начальник воєводської комендатури нічого не знає про наше становище, а все це наробили ті мудрагелі поза його плечима.

Капітан не хотів заходити в суперечку. Знав свого начальника не віднині. Знав і те, що Зайончковський насправді такий хлопець, про яких кажуть, що «до рани прикласти можна». Але часом ставав упертим, як дванадцять цапів, разом узятих. Щодо роботи жінок у міліції, то майор давно мав на те свою думку: допускав їх щонайвище в автоінспекцію та в господарський відділ. У цілому воєводстві жодна повітова комендатура не мала так мало жінок, як у Забєгові. Зайончковський взагалі був типовим старим парубком з усілякими упередженнями до прекрасної статі. Яка була причина такої неприязні, ніхто з підопічних не насмілювався в нього питати.

— Передам їй саме ту справу, — повторив майор.

— Роби, як хочеш, — стенув плечима капітан, — та пам’ятай одне: дівчину можеш відіслати, але та справа — надто важлива.

— Їй так остогидне життя, що сама проситиметься назад до своєї Ченстохови. Але ти не бійся. Я сам пильнуватиму, щоб вона не наробила дурниць, і діятиму так, як вважатиму за потрібне.

— Ми в тій справі поки що зовсім не зрушили з місця, хоча й непогано знаємо свій повіт. Дати її новачкові — означає завчасно приректи на невдачу.

— У подібних випадках, коли злочинець, напевно, звихнутий маніяк, результатів можна досягти тільки копіткою роботою. Облави слід улаштовувати там, де збирається багато народу, або ж розставляти пастки.

— Ні для того, ні для того не маємо людей і відповідного оснащення.

— Про все це я не раз і не двічі писав у воєводство. Замість допомоги отримував виключно добрі поради, а тепер — ще й бабу на карк. Дідько побрав би таку роботу! А кому потім намнуть шию? Зрозуміло, майорові Станіславу Зайончковському.

Зигмунт Полєщук був змушений визнати, що у словах начальника — велика частка правди. Міська комендатура міліції в Забєгові й справді зайшла в скруту, та майор не хотів розуміти, що подібний стан майже в кожному місті, отож воєводські власті при найбільшому бажанні не могли зарадити одночасно всім підпорядкованим комендатурам. Капітан уявив собі, яке враження справить у Ченстохові розповідь командированої до Забєгова Слівінської. Знову спробував пом’якшити справу:

— Ще не бачив жінки, а так упереджено настроєний. А вона ж може бути першокласним фахівцем. У Катовіцях чудово знають наше становище, та й «абетковий убивця» там також викликає неабиякі побоювання. Із Забєгова до Катовіць якихось півтори години їзди. Злочинець може легко перебратися на їхню територію. До всього ж, вони відповідають перед Варшавою за ціле воєводство, отже, й за нас. Новачка нам, напевно, не пришлють.

— Кваліфікована сила, — іронічно розсміявся майор, — знаєш той анекдот про друкарку й кваліфіковану силу? Дякую за таку допомогу. Мало того, що ні до чого не здатна, то ще й стрілятиме очима до моїх хлопців. Знаю це наперед.

— А може, вона негарна? Косоока, крива, горбата...

— Це ще гірше! — не на жарт перелякався Зайончковський. — Хай краще буде гарна.

— Не сказав би, що ти надто послідовний. Тому, сподіваюсь, і від доручення їй тієї справи також відмовишся.