Ельжбета Венгелик і Леон Самсел підтвердили ці показання. Звичайно, кожне з них намагалося применшити свою роль у пригоді. Ельжбета стверджувала, що спочатку нічого не знала про смерть Павла Ерліха. Ян Добас розповів їй, ніби на нього напали якісь незнайомі типи й поранили. Він також оборонявся ножем, отож хотів, щоб про цю бійку не дізналася міліція. Лише на другий день санітарка Ельжбета почула про смерть Павла Ерліха. Але вважала, що, крім усього, повинна допомогти нареченому.

Леон Самсел сказав: бійки на весіллях — звичайна, цілком закономірна річ, і якщо хлопці трохи поштрикають один одного, міліції до того немає ніякого діла. Аби лиш не занадто. Самсел одразу згодився надати Добасові притулок, аби хлопця не тягали по судах. Що бійка закінчилася вбивством — не знав, не знав і самого Павла Ерліха. Якби він, Леон Самсел, почув, що Добаса поранено не на весіллі й що Добас убив свого суперника, — негайно заявив би про це властям.

— Тут усе ясно, — сказав полковник Пйотровський, вислухавши рапорт підлеглих, — нехай цим бандюгою займаються пан прокурор і панове судді. Суд вирішить, чи Ян Добас тільки оборонявся, чи сам почав бійку й з ножем у руці кинувся на суперника. Хто його знає, як там було насправді.

— Добас, мабуть, сказав правду, що Павел Ерліх напав на нього, — пояснив лейтенант Крупнюк, — факти свідчать: Добас має аж чотири ножові рани. Ерліх дістав один удар.

— Зате в саме серце. Ми своє зробили — злочин розкрито, — закінчив розмову полковник, — завтра вранці прошу передати акт у прокуратуру. Ну, то як, колего, ви задоволені результатами? — звернувся він до гості.

— Щиро кажучи, — відповіла Слівінська, — я дуже рада, що ця справа не зв’язана з нашим «алфавітним убивцею». Дуже ж бо вже цей злочин не вписувався в мою версію, утруднював пошуки.

— Виходить, таки Ковалевський?

— Усе свідчить проти нього.

— Вам зібрали потрібний матеріал?

— Так. І я хотіла подякувати полковникові за надану допомогу. Доведено, що 24 червня й 2 серпня Влодзімєж Ковалевський возив товар саме до Забєгова. 24-го повернувся пізно вночі. Пояснював, що поламалася машина й змушений був її ремонтувати на шосе кілька годин. Так записано й у дорожньому листку. А 2-го водій повернувся на базу вже пополудні. 24-го, вечірньої пори, вбито Адам’яка. А 2-го вранці вбито Червономєйського.

— А решту?

— Марію Боженцьку — 18 липня, Адама Делькота — з 15 на 16 серпня. В ті дні Ковалевський мав вихідний. Обидва злочини вчинено вночі. З Ниси до Забєгова не так-то й далеко, і це злочинцеві також було на руку.

— Надто вже багато дивних збігів, — одзначив полковник. — Хочете, щоб ми його заарештували? Гадаю, санкцію прокурор дасть.

— Я ще сама не вирішила. Боюся, що в нашому розпорядженні виключно непрямі докази. А в такій справі вони мусять бути залізні. Ризиковано виносити справу на суд, маючи лише непрямі докази.

— Хоч вони й непрямі, але дуже важливі... Чим ще можемо вам допомогти?

— Поки що дякую вам за все. А в майбутньому, напевно, потребуватимемо вашої допомоги. Можливо, коли доведеться встановити за підозрюваним нагляд.

— Бачу, ви не квапитеся заарештовувати Ковалевського... — В голосі полковника Пйотровського чулося здивування.

— Він од нас не втече, — сказала Слівінська. — Навряд чи планує вчинити новий злочин. На Ковалевського ми вийшли скоріше шляхом логічного мислення, ніж копітким збиранням фактів. Потрібно ще раз проаналізувати все нам відоме, поки впевнимося, що ми на правильній дорозі.

— Маєте рацію, але, знаючи майора Зайончковського, не можу приховати здивування: невже він схвалює такий метод розслідування? Він досі не був узірцем витримки і терпіння. Мусить бути якась причина, що майор останнім часом так змінився, га? — Полковник Пйотровський так глянув на дівчину, що та аж зашарілась.

Проте майор Зайончковський не змінився такою мірою, як вважали його колеги з Ниси. Вислухавши рапорт лейтенанта Барбари Слівінської, прийняв рішення:

— Дуже добре, що ви в Нисі не погодились на затримання Влодзімєжа Ковалевського. Зробимо це самі при першій нагоді.

— Так, але не треба поспішати, — докинула дівчина. — Поки що ми не маємо жодних незаперечних доказів проти Ковалевського.

— Навіщо зволікати? Ми більше нічого не дізнаємося. Діяти потрібно несподівано. Знімемо його з машини, а тим часом ниська міліція зробить обшук у нього вдома. Він упевнений, що ми нічого не підозрюємо. Як я за нього візьмусь, то враз розм’якне. Крім того, знайдемо його пістолет. А це вже буде незаперечний доказ.

Слівінська хотіла сказати, що таку річ не легко знайти. Можна не знайти навіть ніколи. Однак відмовилася заходити в непотрібну суперечку: Зайончковського не переконаєш. Навіщо наражатись на скандал із начальником?

— Пістолет, напевно, знайдемо в машині, — віддався мріям майор, — такий бандит кроку не зробить без пукавки. Потрібно тільки вміло його взяти, аби не скористався нею.

Затримання Ковалевського було розіграно дуже спритно. Відразу ж після розмови Зайончковського зі Слівінською в Забєгові з’явилась автомашина складу «Сполем», а при виїзді з міста її спинив патруль автоінспекції.

— Попрошу документи, — сказав лейтенант Анджей Стефанський.

Ковалевський подав права, посвідчення та путівку.

— Документи в порядку, — кивнув лейтенант. — А тепер вилізьте з кабіни. Перевіримо світло й гальма.

Водій не виліз, лише пересів на праве сидіння. Лейтенант Стефанський зайняв його місце. Перевірив контакти.

— І це в порядку.

— У мене завжди все в порядку, — озвався Ковалевський.

Лейтенант завів мотор і рушив. Натиснув педаль гальм і нахмурився:

— Слабенько...

— Та що ви кажете, лейтенанте, машина одразу ж зупинилась!

— Не так-то й відразу. Якби котилася з гори й треба було раптово загальмувати, вже налетіли б на іншу машину або опинилися б у рові.

— Гальма в порядку, — боронився Ковалевський.

— Поїдемо в комендатуру й там перевіримо. На діагностичних апаратах. Це займе щонайбільше десять хвилин. Я вважаю, що з такими гальмами не можна їхати далі.

— Ну, гаразд, їдьмо до комендатури. — Водій не боявся за стан своєї машини. — Можете перевіряти, що хочете.

Під’їхали до комендатури міліції.

— Пройдімо нагору, — запропонував Стефанський. — Я мушу виписати розпорядження.

Коли Ковалевський увійшов до приймальні, де звичайно господарювала панна Зося, двоє міліціонерів швидко і вправно обшукали ошелешеного водія.

— Зброї при собі не має, — констатував один з них.

— Що ви! — жахнувся Ковалевський.

— Пройдіть далі, — вказав Стефанський на двері кабінету Зайончковського. Там уже чекали майор, Слівінська й Зося з друкарською машинкою.

— Сідайте, — вказав майор на крісло перед столом.

— У чому справа, пане начальник? Так на мене налетіли, ніби я якийсь бандит. Що це означає?

— Хочемо з вами поговорити. Ведіть протокол, — звернувся майор до Зосі. — Ім’я, прізвище, місце мешкання, ім’я батька, сімейний стан, — сипались стереотипні запитання.

Ковалевський відповідав на них спокійно.

— Чи притягались до кримінальної відповідальності?

— Але ж ви, пане майор, знаєте про це. Коли, нарешті, дасте мені спокій? Був молодий, дурний. Дав себе підмовити. Своє відсидів, але ви й далі маєте мене за бандита. Думаєте, я не бачив, як у Познані, а пізніше в Нисі, стежили за кожним моїм кроком? Навіть недавно, коли побилися двоє головорізів, то міліція відразу ж приїхала на базу й поцікавилася, що того дня робив Ковалевський.

— Заспокойтесь і відповідайте на мої запитання.

— Був судимий, — зі злістю видихнув водій, — п’ятнадцять років по статті 225 карного кодексу.

— Добре орієнтуєтесь.

— Бо ж постійно маю з вами справу... — скривився Ковалевський.

— Що робили вдень 24 червня цього року?