— Хіба я пам’ятаю? Певно, кудись возив товар. Перевірте на оптовому складі.

— Перевірили. Привезли до Забєгова борошно, макарони та консерви. До Ниси повернулися лише пізно ввечері.

Водій замислився.

— Все правильно, — відповів він за мить. — Добрих чотири години ремонтував машину — розкапризувалася відразу ж після виїзду з міста. Ледве дотяг до найближчого паркінгу.

— Коли машина була на стоянці, вас там ніхто не бачив.

— Мусив був повернутися до Забєгова — відмовила інжекторна помпа, а запасної в машині не мав. Хоча й у Забєгові також не купив. Довелось ремонтувати.

— Хто вам це робив?

— М’єтковський.

— Власник майстерні каже, що, поки лагодив помпу, вас поряд не було.

— Інжекторні помпи взагалі ніхто не хоче ремонтувати, їх просто міняють. М’єтковський лише по знайомству згодився її відремонтувати. Я знав, що робота займе в нього добрих три години, тож пішов у кіно.

— Який фільм дивилися?

— «Друге обличчя хрещеного батька».

— Повернулися до майстерні, коли вже смеркло?

— Фільм закінчився після дев’ятої. Тоді я ще зайшов на вокзал перекусити. А що, хіба не можна?

— Чи не зустріли ви в кіно чи на вокзалі когось знайомого?

— Не пригадую. Та що ви мене так допитуєте, наче я когось убив?

— Колись із вами вже було таке.

— Я вам казав, що був молодий і дурний. Своє відсидів. Чого ви ще чіпляєтесь?

— Ми не чіпляємось, але саме того дня, в той самий час, коли ви ремонтували помпу і раптом запалали любов’ю до кіно, вбито Вінцентія Адам’яка.

Ковалевський розсміявся:

— Ви з глузду з’їхали. Навіщо мені було вбивати того негідника? Я його взагалі не знав.

— Однак називаєте його негідником. Дивно.

— Про нього всі так кажуть. Навіть міліціонери, які знайшли його над річкою.

— І про це знаєте?

— А чому ж? Газети писали, ціле місто аж трусило від того злочину.

— Ви мали з Адам’яком якийсь конфлікт?

— Не мав я з ним ніякого конфлікту. Колись, правда, якесь падло хотіло украсти з моєї машини пляшку, а може, й цілий ящик горілки. Я впіймав вошивця, коли той залазив на машину. Діставши у вухо, втік. Лише пізніше хтось мені сказав, що то був Адам’як.

— Марію Боженцьку знали?

— Ні.

— Владислава Червономєйського?

— Також ні.

— Адама Делькота?

Ковалевський знову почав сміятися.

— Що вам стрельнуло в голову? Ви думаєте, що я — це той «алфавітний убивця»? Киньте цю думку.

— А ви, Ковалевський, перестаньте нас дурити.

— А я не дурю.

— Другого серпня ви були в Забєгові.

— Може, й був. Вам ліпше знати.

— Знаємо. Привозили до кооперації товар і поїхали звідти після дванадцятої. Так записано у вашій путівці.

— Може бути.

— Дивний збіг обставин — того ж дня вбито Владислава Червономєйського.

— Я вже вам казав, що я не знав і ніколи не бачив цього чоловіка.

— Невже?

— Можу присягнути.

— Краще не треба. Станіслава Тополевського також не знаєте?

— Цього мерзотника знав. Адже вам відомо, що саме він підбив мене тоді у Вроцлаві. А потім виказав міліції. Але це було 28 років тому.

— Довго ви чекали нагоди помститись. Нарешті дочекалися.

— Не розумію...

— Послухайте, Ковалевський, не робіть із нас дурників, адже ми все знаємо. Бувши вами, я про все чесно зізнався б. Суд завжди це враховує як пом’якшуючі обставини. Я ж знаю. Через ту людину ви мучились не лише чотирнадцять років у тюрмі але й після виходу на волю. А ті, інші... — Майор урвав на півслові, аби не сказати зайвого. — Направду, мені шкода вас. Рятуйте власну голову.

— Про що ви кажете?

— Не будете ж ви мені в очі заперечувати, ніби не знаєте, про що мова?

— Що я повинен знати? Не грайтеся, пане майоре, зі мною в піжмурки.

— Ви не знали, що Станіслав Тополевський — той же Червономєйський?

На виду Ковалевського відбилось неабияке здивування. Проте за хвилю він зрозумів, у яке становище потрапив. Смагляве обличчя почало бліднути. Чоло зросили краплини поту.

— Усім, що може бути найсвятішого, життям своїх дітей присягаю, що не знав.

— У цьому кабінеті присягалося стільки людей! І... обманювали.

— Кажу щиру правду: я його не вбивав. Але якби знав, що це він, не міг би за себе ручитись. Він заслужив десятикратної смерті. А як же так сталося, що спокійнісінько тут жив і міліція його не піймала?

— Двадцятилітній строк давності... Йому вже ніщо не загрожувало. Лише після того, як минуло двадцять літ, він повернувся з-за кордону.

— Я його не вбивав. — Голос водія знову став урівноваженим. Цей чоловік мав сталеві нерви. Якщо й прикидався, то був геніальним актором.

Зайончковський витяг із шухляди паку фотографій, на яких були зображені сцени в теплиці. На кількох знімках лишилось обличчя садівника, і тільки на одному — голова великим планом. Ковалевський спокійно розглядав знімки.

— Так, — ствердно мовив, — це Станіслав Тополевський. Щоправда, за ці двадцять вісім літ він дуже змінивсь: облисів, скроні посивіли. Тоді був кучерявим темним шатеном. За це на «Шабер-плаці» його прозивали були «каракулем». На знімку очі трохи позападали, а обличчя видовжилось. Знав, що за хвилину помре. Так йому й треба. За тих Ротвальдів і за нас обох. Він сильно змінився, на вулиці я його напевно не впізнав би. В мене погана зорова пам’ять.

Спокійно згрібши розкладені на письмовому столі фотографії, Ковалевський повернув їх офіцерові.

— Так падлюці й треба. — повторив він при цьому, — але це справа не моїх рук.

— Чи позичали ви гроші в Марії Боженцької?

— Слухайте, — чітко відкарбував кожне слово Ковалевський,— ніякої Марії Боженцької я не знаю. Не буду приховувати: відомо — жінку з таким прізвищем убито в Забєгові, отже я про неї чув, але нічого спільного з тим злочинцем не маю.

— Де ви були 18 липня?

— Не пам’ятаю. Перевірте по дорожній путівці.

— На ній немає жодної помітки.

— A-а, я вже пригадав. У мене тоді був вихідний. Я їздив до Отмухова на риболовлю. Сторож добре мене знає. Тоді він мені дав човна.

— Ви вночі рибу не ловили.

— Зрозуміло, що не ловив.

— Боженцьку вбито після десятої вечора. У вас було досить часу, аби, повертаючись із Отмухова, заїхати до нашого міста і вбити ту жінку.

— Навіщо? Я ж не придурок, аби вбивати незнайомих ні в чому не винних людей. Я взагалі нікого не вбивав. Навіть тоді, у Вроцлаві. Вам, пане майор, про це достеменно відомо. Суд зняв з нас обвинувачення в убивстві. Нас засудили лише за сприяння злочинові. Убив Тополевський.

— Що ви знаєте про місто Страсбург?

— Воно розташоване над Рейном. Тудою (коли я ще працював на закордонних лініях у Державтотрансі) ми завжди їздили до Франції. Траплялося, що брали в Страсбурзі вантажі.

— Вам доводилося бувати і в Ліоні?

— Це дорогою до Марселя. В Ліоні ми не раз брали шовкові тканини.

— Де ви вперше зустріли Червономєйського? У Страсбурзі чи в Ліоні? І якого року?

— Я його взагалі не зустрічав. Навіть тут, у Забєгові.

Допит затягався. На кожне запитання Влодзімєж Ковалевський відповідав швидко, без вагання, стисло й докладно. Не дався втягти себе в жодну пастку. Категорично заперечував причетність до тутешніх убивств.

Міліціонери уважно обшукали всю машину, але не виявили там нічого цікавого. З Ниси повідомили, що обшук у будинку водія також не дав жодних наслідків. Пістолета, на який розраховував майор Зайончковський, так і не знайшли.

— Звідки ви знали Адама Делькота?

— Я його взагалі не знав.

— Може, скажете, що й не чули про нього?

— Чути — чув. Його хтось застрелив на колії.

— Що ви робили того дня й тієї ночі?

— Коли?

— Не вдавайте, ніби не знаєте. П’ятнадцятого серпня.

— Відпочивав у Закопаному. З 14 до 18 серпня. Перебував у відпустці. Жив у санаторії «Скальниця», на вулиці «15 грудня». Мабуть іще збереглася й путівка... Ковалевський поліз до кишені, вийняв гаман і справді видобув звідти папірчину; поклавши її на столі перед майором Зайончковським, він усміхнувся: — Це можна дуже легко перевірити. Я вам знайду п’ятдесят свідків. У Закопане приїхав 14-го, саме в обідню пору. В кімнаті зі мною жило ще двоє. Я навіть записав їхні прізвища й адреси, бо ми фотографували один одного і обіцяли обмінятися знімками.