— Однак, ви не уникнете тієї справедливості, так висміюваної вами ж.

— Уникну, уникну. Ось уже кілька років я відчуваю страшенні болі в животі. Лікувався. Приписували мені порошки та інші ліки і для печінки, і для жовчного міхура. Нічого не допомагало. Вісім місяців тому мені порадили зробити операцію. Згодився. Ніби все було добре, але через три місяці після операції болі відновились. Я здогадався, що мені не так багато лишилось ходити цим світом. Смерті я не боюся. Боявсь одного: що мені не пощастить звести порахунки з Червономєйським. Тому й просив лікаря розповісти мені всю правду.

Спакована валізка вже з самого ранку стояла в приймальні. Напередодні від’їзду колеги влаштували маленьку вечірку. Лейтенант Анджей Стефанський люб’язно запропонував для такої оказії свою квартиру. Барбара Слівінська була по-справжньому зворушена щирою атмосферою прощання й подарунком, який отримала від людей, котрих ще два місяці тому взагалі не знала. Було жаль розлучатися, та й колеги вмовляли її залишитися в Забєгові назовсім.

Начальник комендатури майор Станіслав Зайончковський рішуче відмовивсь од тієї прощальної врочистості.

— Не люблю цирку! — мовив він і пополудні демонстративно поїхав до сусіднього міста.

Зараз Барбара ходила по комендатурі й прощалася з усіма. Від самого початку тутешнє товариство так сердечно до неї поставилося й виявило стільки зичливості.

Правду кажуть французи, що від’їздити — це ніби трохи помирати. Дівчині направду було сумно розлучатися. Не знала, чи то з Забєговим, таким маленьким і спокійним проти гамірливої Ченстохови, чи з колегами. Відчувала, що тепер їй бракуватиме спокійного й стриманого капітана Зигмунта Полєщука, гострої іронії Анджея Стефанського, а також не завжди доречних і мудрих запитань підпоручика Едмунда Жешотка. Або завзятого капрала Вонсіковського, або щирої усмішки готового прислужитися в будь-який момент сержанта Бітоня.

А може... й майора?

Ще перед приїздом до Забєгова Слівінська багато чула про Зайончковського, його черствість і суворість. У розповідях згадували і про його дивацтва. Отож Барбара і не сподівалась на надто теплу зустріч з боку начальника. Була однак здивована тією ворожістю, якої «Старий» взагалі не думав приховувати. Згодом службові взаємини більш-менш склалися. Начальник мав почуття справедливості, і незабаром став поглядати на прислану з Ченстохови пані лейтенанта з прихильною цікавістю.

Барбара помітила, що ця людина вміє бути й доброю. Раз чи двічі майор навіть спромігся на цілком вдалий комплімент. Але одразу ж прибирав звичного вигляду, як слимак, що ховається до своєї шкаралупи. У фіналі ж справи «абеткового вбивці» майор проявив справжню турботу про безпеку підлеглої.

Позаду в Слівінської були важкі дні. За годину її не буде в Забєгові. Вона попрощалася з усіма, за винятком начальника. Однак настала й ця хвилина. З почуттям замішання дівчина ввійшла до кабінету начальника.

— Слухаю вас. — Майор сидів за столом і не підвівся назустріч гості. Взагалі поводився так, наче не здогадувався, з якою метою пані лейтенант увійшла до його кабінету.

— Я прийшла попросити дозволу на від’їзд, — виструнчилася Слівінська.

— Сідайте, — кивнув на стілець біля столу майор. — Отже, сьогодні від’їжджаєте, — мовив він, коли дівчина сіла навпроти.

— Так точно, громадянине майор. За годину.

— Чудово.

Запала незручна мовчанка. Порушив її Зайончковський:

— Ваше відрядження, підписане мною, лежить у Зосі.

— Дякую, я його вже взяла.

— Я напишу листа до Воєводського управління міліції в Ченстохові. Подякую полковникові, що направив вас до Забєгова. Ви тут дуже знадобились.

— Дякую за добрі слова.

— Пошлемо рапорт і до Воєводського управління в Катовіцях. Гадаю, наш лист буде прийнятий до уваги, коли дійде черга до якихось нагород, а також при наданні чергових звань і підвищення по службі.

— Дякую, громадянине майор.

— Оце, мабуть, і все. — Сьогодні голос Зайончковського мав винятково сухий, неприємний відтінок.

— Так точно, громадянине майор, — підвелася зі стільця дівчина.

— Ну, бажаю вам щасливої дороги і подальших успіхів у роботі. — Майор також підвівся зі свого стільця, ніби підкреслюючи, що «аудієнція» закінчилась.

— До побачення, громадянине майор.

— До побачення, — відповів Зайончковський, не рухаючись із місця.

«Навіть руки не подав», — злісно подумала дівчина. Випросталась, легко стукнула підборами і, зробивши правильне «кругом», рушила до дверей. Коли вже клала руку на клямку, раптом почула:

— Басю...

Вона обернулась. Майор так само стояв за столом. На його обличчі відбивалася боротьба. Видно було, що це слово коштувало йому чималих зусиль.

— Басю... — повторив тихо майор Зайончковський, — залишся.

Не відаючи, що з нею діється, дівчина посміхнулась і відповіла:

— Не можу. Мушу повертатися додому. Якщо захочеш, то знаєш, де мене шукати.