Бунерло, не питаючи дозволу, запалив цигарку й після короткої паузи повів оповідь далі.
— Ті листи, які міліція знайшла на березі Вісли у Варшаві, не були містифікацією. Я їх написав тому, що й справді думав покінчити життя самогубством. Не хотілося більше мучитись. Мене саме виганяли з останнього місця роботи. Не стало сили ще раз починати все спочатку. Попрощався зі світом і вирішив піти вночі до річки й покінчити з життям. Ідучи вулицею передмістя, я побачив чоловіка, що сідав у розкішний автомобіль. Упізнав одразу. Ні роки, ні елегантний одяг, ані та французька автомашина не могли його змінити. Я б його всюди впізнав, навіть у пеклі. Побіг до машини, але вона швидко від’їхала. Не встиг запам’ятати номер, бо ввесь час дивився на водія. Запам’ятав лише, що це були сілезькі номери.
— «SX»? — запитав капрал Вонсіковський, який служив у відділі автоінспекції.
— Я запам’ятав лише першу літеру, «S». Того самого дня пішов до знайомого адвоката. Він розповів мені про 20-річний термін давності і пояснив, що немає чого морочити міліції голову тією справою. Червономєйському, мовляв, навіть волосина з лисіючої голови не впаде. Тієї ж ночі залишив я над Віслою старий костюм і ще раніше написані листи, а сам поїхав до Сілезії шукати того чоловіка. Тоді підробив свої документи, саме таким чином, як розповідав пан майор. Але пан майор помилився — не міняв я місць проживання, щоб мати якнайбільше печаток у паспорті. Просто їздив по всьому воєводстві й шукав того негідника. Шевської справи навчивсь у в’язниці і лише тепер побачив, що це ремесло, яке дозволяє багато чого довідатись од людей. Адже я не знав справжнього прізвища вбивці Ротвальдів. Для мене він був Станіславом Тополевським. Оселявся в якомусь місці, ремонтував людям взуття, зав’язував знайомства, особливо з міліцією, уважно розглядався. Так потрапив до Забєгова і до садівника.
Бунерло витер піт з чола картатою хустинкою.
— Тут майже два роки спостерігав за Червономєйським. Він не дуже змінився. Не зазнав у житті такого, як ми. Для нього були троянди, для нас шипи. Я також дуже добре вивчив життя в цьому місті. Кожен перекидався з шевцем кількома словами, чекаючи, поки той підіб’є підметку. Тоді я вирішив, що треба прибрати не лише вбивцю Ротвальдів, але й ще декількох трохи дрібніших каналій. Вони спокійнісінько розгулювали по Забєгові, впевнені в своїй безкарності. Якийсь дивовижний збіг — прізвища тих людей ішли в алфавітному порядку. Ви мене називаєте «абетковим убивцею». А я вбив хулігана і ґвалтівника, який рано чи пізно скінчив би на шибениці або у в’язниці. Звільнив місто від страху. Адже після смеркання жодна жінка не наважувалася пройти парком. Я сам колись урятував одну від тих мерзотників. А Боженцька? Лихварка й шантажистка. Так, шантажистка. Цього ви, напевно, не знаєте. Позичала людям гроші за десять відсотків місячних і якщо потім дізнавалась, що це йде на покриття недостачі чи на якусь темну справу, то висмоктувала зі своєї жертви всі соки. Жила і діяла під самим боком міліції, і ви не могли їй нічогісінько зробити. Так само, як і Адамові Делькоту. Їхня банда крала на мільйони, завдавала залізниці величезних збитків. Промишляла понад три роки — банда склалася ще перед моїм приїздом до Забєгова. І що? Крали б і далі, якби не я. Я не вбивця, я зробив добре діло. Звільнив місто від тієї зарази. Признаюсь: діяв так, щоб мене не впіймали. Принаймні до моменту, поки поквитаюся з Червономєйським. Найважливішим для мене був він. І він знав, од чиєї руки гине. Коли я тоді ввійшов до теплиці, Червономєйський не відразу мене впізнав. Однак я йому пояснив, хто я. Він зрозумів, що його чекає. Обіцяв мені віддати все. Якби я зажадав, він упав би навколішки, плазував би по землі й цілував мої черевики. То була чудова хвилина, коли я натис на спуск пістолета. Марив про це багато років — од того моменту, коли побачив у Варшаві того негідника, що сідав у свій лімузин. Зараз мені все байдуже — я своє зробив. Справедливість восторжествувала.
— Пане Бунерло, ви помиляєтесь, — відгукнувся майор Зайончковський. — Ніхто не вповноважував вас бути суддею. Навіть у випадку з Червономєйським то була не справедливість, а помста. Міру справедливості визначає держава і тільки держава. Не люди, навіть не судді, бо вони оголошують вироки від імені Польської Народної Республіки. Тут ви дуже багато говорили про свою кривду. Про п’ятнадцять років ув’язнення, про те, як люди переслідували вас після виходу з в’язниці. Але ви ніколи не думали, що заслужили те ув’язнення. Червономєйський намовив вас до участі в грабунку. Це так. Проте, ви теж не були дітьми. Добровільно пішли по золото й діаманти, по те оксамитове життя на Заході. А там спокійнісінько дивились, як ваш ватажок катує стареньких людей, а потім їх убиває. Жоден з вас і не спробував оборонити Ротвальдів. Отож, ви обидва заслужили кари.
— Червономєйський також заслужив.
— Держава визначає міру справедливості, але держава не мстить. Якби Червономєйського тоді впіймали, для нього, як і для вас, вироком була б смертна кара. Можливо, той вирок і був би виконаний. Але держава призначає кару, залишаючи людині шанс. У виняткових справах призначається найвища кара — смертний вирок. Термін давності — це також шанс для виправлення. Якщо людина вчинила злочин, а пізніше не вступає у конфлікт із законом, веде всі двадцять років чесне життя, старі гріхи їй пробачаються. Тим це, власне, і відрізняється від помсти. Ви згадували, що після виходу на волю змушені були часто міняти роботу, згадували прізвисько «Бандит», яке постійно переслідувало вас. Це, звичайно, було важко пережити. Але чи ви шукали допомоги й підтримки?
— У кого я мав їх шукати?
— У профспілковому комітеті, у партійній організації чи й у нас, у міліції. Вам, напевно, простягли б руку допомоги, як простягаємо ми тисячам людей, що виходять із в’язниці й хочуть жити чесно. Навіть зміну прізвища ви могли б здійснити легально, а не з допомогою туші та бритви. Але ви не хотіли бачити тієї дороги.
Швець мовчав.
— Ви впивалися й пишались убивством Адам’яка, Боженцької й Делькота. Ви глузували з міліції, що злочинці сиділи в неї під носом, а вона про те й не здогадувалась. Це також правда. А чому міліція нічого не бачила? Бо такі, як ви, мовчали й терпіли тих бандитів, злодіїв і лихварів. Міліція також не всевидюща. Щоб діяти, треба бачити, хто вчинив злочин. Від кого ми могли довідатись про зґвалтування, якщо всі мовчать? Боженцька шантажувала? Але до нас не прийшла жодна людина і не розповіла про діяльність «тітоньки». Гірше того, коли ми йшли туди робити обшук з приводу нелегальної торгівлі горілкою, її завше намагалися попередити.
Майор помовчав і перевів розмову на Делькота і його банду:
— Вистачило одного слова, сказаного вами лейтенантові Слівінській, щоб цілу банду було ліквідовано протягом десяти днів. Але ви сказали те слово лише після того, як убили Делькота, хоч мали б сказати його ще три роки тому. На вісім тисяч мешканців міста і щонайменше дві тисячі заміських робітників, нас, міліціонерів, менше тридцяти. Звідки ми можемо знати про все і ефективно боротися зі злочинністю, якщо суспільство не хоче нам допомогти?
— Що б вам дало, якби я прийшов і розповів, що Адам’як і його дружки зґвалтували в лісі дівчину з сусіднього села? Ви йому нічогісінько не зробили б, бо дівиця вважає краще мовчати, ніж бути загальним посміховиськом.
Барбара Слівінська його перебила:
— Це саме ви та інші мешканці Забєгова створюєте такий клімат, коли скривджена боїться прийти до нас. Замість того, щоб затаврувати злочинця, насміхаєтеся з його жертви.
— Крім того, пане Бунерло, ви боролися зі злочинцями виключно для того, аби уникнути кари за вбивство Червономєйського. Гадали, що ми попадемо під чари тієї алфавітної послідовності злочинів і вишукаємо якогось маніяка чи вампіра, який убиває без жодної причини. Якби ви не знайшли злочинців, то вбивали б невинних людей, так як хотіли зробити з доктором Емільяновичем.
— Ні! — енергійно заперечив швець, — якби не було тих каналій, я не вбив би жодного безневинного. Знайшов би інший вихід, але садівникові за заподіяну мені кривду не подарував би. Ну, а щодо пана дантиста — це й справді був маленький жарт. Хотілося трохи побавитись і додати вам клопоту. Адже ви добре знаєте: я стріляв так, аби не вбити. Сам дивувавсь, що з такої відстані мені вдалося попасти в те велике вікно. Правда, хотів спрямувати міліцію на хибну стежку. Хотів трохи ввести вас в оману, але не для того, аби уникнути правосуддя. Це мені не загрожує, кажу вам навіть зараз, сидячи на цьому стільці.
