— Забавна крихітка. А яка впевнена в собі!

— Я б скоріше сказав: нерозумна, зарозуміла гуска. — Майор не зміг приховати, що критика дівчини дуже йому дошкулила. — А яка безсовісна! Як говорить про чоловіків. Ніби я не бачив, як з усіма вами кокетує, як грає очима.

— Дружина твоя поїхала відпочивати? Отже, маєш вільний вечір, — звернулася Барбара Слівінська до капітана Полєщука. — Покажеш мені Забєгово.

— З превеликим задоволенням. Що тобі показати?

— Нічне життя вашого міста.

— Тут справи в нас не дуже блискучі. В «Каролінці» музика є, але тільки до дванадцятої.

— До «Каролінки» не підемо. Спочатку зайдемо на каву до «Гвяздечки», а пізніше — на вечерю до «Шльонської».

— До «Шльонської»? Побійся Бога, Басю! Та це ж пекло. Не було тижня, щоб туди не викликали наших патрулів. Та я бачу, що ти чудово знаєш Забєгово. Особливо з ресторанного боку.

— Самітня жінка мусить же десь їсти, а іноді й до ресторану заглянути.

— А ласкава пані не може ходити до їдальні? Так, як усі ми.

— Часом життя треба урізноманітнити.

— І все-таки раджу тобі «Каролінку». Місце цілком пристойне, на кухню гріх нарікати, та й публіка зовсім інша, ніж у «Шльонській».

— Та інша публіка мене зовсім не цікавить. Віддаю перевагу тій, зі «Шльонської».

— Я гадав, ти запрошуєш мене так, для компанії, а виходить, у службових справах.

— Можна поєднати корисне з приємним. Ти не думаєш?

— Здається, ти хочеш використати мене як прикриття.

— Нічого подібного. Просто хочу придивитись до дружків Адам’яка. Бо в «Каролінці», куди ходять обрані, я їх не зустріла... Протягом кількох днів ходжу на обіди у «Шльонську». Мене там уже знають. Але ввечері сама йти не можу.

— Хочеш прикритися мною, як ширмою?

— Ні, хочу мати тебе за приятеля.

— А що я матиму за те?

— Я й не припускала, що ти такий корисливий!

— Що робити, такий цей світ...

— Буду... буду до тебе така люб’язна, як тільки зможу. Весь час — як і в «Гвяздечці», так і в «Шльонській». Згода?

— Ну, що ж... А потім?

— Ні на що більше не розраховуй, аби не розчарувався. Попереджаю, — серйозно мовила пані лейтенант.

Десь близько шостої вечора Зигмунт зайшов по Барбару. В елегантній, хоча й не екстравагантній сукні, із зачіскою просто від перукаря Слівінська була надзвичайно зваблива.

Вийшли на вулицю. Капітан обняв дівчину й ледь притис до себе. Вона не заперечувала. Не забрала своєї руки з його. Йшли, як пара закоханих. Майже всі, кого зустрічали, проводжали їх значущим поглядом. Більшість уклонялися. Адже в такому місті кожен знав офіцера міліції, хоча дівчина була для них просто незнайомою.

— Б’юсь об заклад, — розсміялася Слівінська, — що тільки-но твоя дружина повернеться з відпустки, за цей шпацір і за те, що тримаєш мене за руку, дістанеш по пиці.

Полєщук зневажливо пхикнув, та все-таки відпустив руку дівчини і трохи відсунувся. Хоробривсь:

— Моя дружина знає, що міліціонер часом повинен робити те, чого вимагає служба.

— Балакай, балакай.

Їхня поява в єдиній містечковій кав’ярні «Гвяздечці» викликала неабияке зацікавлення. Кілька осіб квапливо розрахувалися й забрались геть. Підійшла офіціантка:

— Пані лейтенантові, як завжди, морозиво чи щось інше? А вам, пане капітан?

Коли офіціантка відійшла, Полєщук зауважив:

— Бачиш, як? Спробуй-но тут послідкувати за кимось, провести розвідку. Городяни знають наші звання, прізвища і навіть імена, знають, де мешкаємо. В такій ситуації щось дізнатися — дуже непросто.

— Не думаю, — спробувала заперечити йому молода ченстоховка, — лише треба здобути прихильність людей, пояснити, що вони повинні нам допомогти. Для загального добра, та й, зрештою, для своєї користі. Тоді те, що всі всіх знають, буде не перешкодою в роботі, а нашим козирем.

— А ти оптимістка. Цікаво, яким чином лаштуєшся здобувати прихильність отих лобуряк? Сама ж бачила, як вони хихикали при нашій появі.

— Не обов’язково домагатимусь їхньої прихильності. Мені вистачить взаєморозуміння з тими, хто їх знає й розповість про них.

— За твій успіх! — Капітан підніс до вуст келишок з вином.

— За наш успіх, — поправила дівчина.

Приємно провівши в кав’ярні з годину, пані лейтенант глянула на годинник і мовила:

— Посидимо тут ще хвилин п’ятнадцять і подамося до «Шльонської».

Зигмунт скривився:

— Й чого та забігайлівка так убилась тобі в голову? Якщо голодна, то ходім до «Каролінки». Там і потанцювати можна.

Однак ніякі вмовляння капітана не допомогли, Слівінську годі було переконати. Коли вони ввійшли до пивниці «Шльонської», там уже стояв неабиякий гомін. Напевно, якби відвідувачам довелося скласти іспит на ходіння по дошці, добра половина присутніх отримала б «незадовільно». Всі столики були зайняті. На кожному стояла батарея пляшок з-під пива або ж принаймні одна півлітра горілки. Зате товариство помітно ощадило на закусках. Тільки де-не-де на тарілках лежали недоїдки. Найпопулярнішою закускою тут був оселедець або ковбаса з огірком.

При появі двох міліціонерів у залі запала тиша. Звідусіль почулись оклики: «Офіціанте! Розрахунок!» Назустріч прибулим заспішив пан Стасьо, який обіймав у «Шльонській» аж три посади: адміністратора, гардеробника, а в разі потреби — й викидайла. На цю, останню роль, ставний, міцної будови колишній боксер підходив найбільше.

— Пане капітан у нас? По службі?

— Та що ви, — розсміялася Слівінська, — зайшли сюди просто повечеряти. Шкода, що нема жодного вільного столика.

Пан Стасьо не здивувавсь. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз, ніби він беззастережно повірив Слівінській. Це було не те місце, куди міліція заходила насамперед перекусити. А зараз прибуло аж двоє офіцерів.

— Для таких дорогих гостей столик завжди знайдеться. Де бажаєте сісти, панове? Може, отам, під вікном?

Адміністратор пішов до вікна, перемовився кількома словами з добряче захмелілою компанією, що складалась із шістьох любителів пива. Пияки закивали головами й без анінайменшого опору пересіли до найближчих сусідів, які мостилися за трьома зсунутими докупи столиками.

Офіціантка негайно прибрала порожні пляшки, склянки та попільнички, повні недопалків, а потім принесла скатертину.

— Прошу, панове, — гордовито запропонував пан Стасьо, — столик чекає на вас.

— Можемо зробити чудові шніцелики, — люб’язно запропонувала офіціантка. — Маємо свіжісіньку телятинку.

— Хай будуть шніцелики, — погодився капітан.

— Але перед тим, — завважила Слівінська, — оселедець у сметані й половинку клубової горілки. От якби ще й картопельки...

— На жаль, немає. Година пізня, завибачалась офіціантка.

— Тоді хліб і масло. І дві пляшки води.

— Зараз принесу, — офіціантка розуміюче подивилась на пані лейтенанта.

— Дівчино, що ти робиш? — розгубився Зигмунт Полєщук. — Завтра ціле місто говоритиме, як міліція набралася в «Шльонській».

— Хай говорить. Мені саме цього й треба.

— Ти що, завжди на службі?

— А ти ж як думав?

— У «Гвяздечці» було так добре.

— Ой, Зигмунте, Зигмунте, — насварилася пальцем дівчина. — Через три дні повертається дружина, а ти постійно намагаєшся про це забути.

— Я думав...

— Думав, що на мене так діють твої чоловічі чари? — сміялася з колеги Слівінська. — Дай сигарету.

— От дідько, залишив у «Гвяздечці». Зараз принесу. Не встиг офіцер підвестись із-за столика, як всевидячий пан Стасьо вже був біля них.

— Пане капітан, ви забули сигарети? Зараз принесу. І сірники?

— Так, прошу.

Коли адміністратор подався до буфету, Зигмунт сказав:

— У цій ямі навіть знають те, хто з міліціонерів що палить.

— Та це ж чудово. Якщо вони стільки знають про міліцію, то про сусідів — ще більше. Мені, власне, саме це й потрібно.