Офіціантка принесла посуд, а за хвильку — й замовлені закуски. Розклавши все на тарілки, налила у склянки содової, а в келишки — спиртного. Як у найкращих ресторанах.

— Смачного, — привітно побажала вона.

— Пані Ядзю, — затримала офіціантку Слівінська. — Ми вже з вами знайомі, правда ж? З часу приїзду до Забєгова я харчуюсь у вас щодня.

— Маю надію, що вам, пані лейтенант, подобається наша кухня.

— Звичайно. Але сьогодні я хотіла б випити з вами. Та й оказія слушна — мій день народження.

Капітан здивовано глянув на співробітницю, але не сказав ні слова.

— Нам не вільно пити з клієнтами.

— Тільки келишечок. Моє свято. Дуже прошу. Принесіть ще одну скляночку.

— Як побачить пан адміністратор, то добряче намне мені вуха, — оборонялась офіціантка.

— Це ми якось залагодимо, — включився в розмову Зигмунт Полєщук. — Адже пан Стасьо — мій давній приятель.

— Ну, якщо так... Дуже дякую пані й біжу за келишком.

У такій забігайлівці, як «Шльонська», меншими келишками, ніж стограмівки, звичайно, не користувались. Здивований капітан спостерігав, як Барбара Слівінська, не змигнувши оком, вихилила цілий, до краплини, келишок. Офіціантка, яка була тільки пригубила, взяла собі за приклад «іменинницю», вдячно подивившись на неї. Бо в Польщі ніщо так не імпонує людям, як мистецтво пиття.

— Закушуйте, будь ласка. — Барбара підсунула до офіціантки свою тарілку.

— Дякую. Направду не можу. Мушу бігти до гостей. Пан Стасьо бачив. Ой, улетить же мені на горіхи. Ще раз — усього вам найліпшого з нагоди уродин.

Офіціантка заспішила на кухню.

— Басю, що ти виробляєш?

— Як то «що»? Забавляюсь.

— Гарна забавка. Береш півлітра горілки й споюєш обслугу державного підприємства громадського харчування. Добрий приклад подає міліція громадянам, — напівжартома, напівсерйозно мовив капітан.

— Не хвилюйся, любий, — дівчина потяглась до пляшки і знову наповнила келишки.

— За повернення твоєї дружини з курорту.

Ввесь зал дивився на цю дивну пару. Сам факт розпивання горілки з офіціанткою дістав, звичайно, більш ніж позитивну оцінку. А коли Барбара так само спокійнісінько проковтнула й другу стограмівку, товариство одностайно прийняло пані лейтенанта за свою і потроху всі перестали звертати на них увагу. Дійшли висновку, що міліціонер також людина й часом має потягти кілька крапель спиртного.

Офіціантка принесла замовлені шніцелі. Барбара Слівінська запропонувала «на другу ногу», але офіціантка відмовилась. У неї попереду ще кілька годин праці, отож має бути твереза.

— Шніцелики й справді приготовлені дуже смачно, — підтвердив капітан. — Оселедець також був відмінний.

— Нічого дивного. У таких шинках кухня, як правило, добра. Вміють справедливо оцінити клієнта, що прийшов сюди не лише випити, а й попоїсти. Я харчуюся тут уже кілька днів. В обідню пору буває вельми порядне товариство. Але сам розумієш, я хотіла побачити, як тут увечері, отож змушена була скористатися з твого милого товариства.

— А що ти, власне, хотіла побачити?

— Скажи мені, чи є тут зараз колеги Адам’яка?

— Скорше — дружки, — поправив капітан. — Є, звичайно. Хоча б он там, за столиком під стіною. Той, що спить, спершись головою на стіл, Богдан Палюх. Після смерті Вінцентія став, напевно, ватажком банди.

— І дуже вони бешкетують?

— Може, вже не стільки, але набридають як місту, так і нам. Бешкетують на п’яну голову, б’ються, сікаються до людей. Одне слово, хуліганять. На чомусь важливішому, щоб усе це товариство пересадити, поки що їх не схоплено. Ми їх, правда, нерідко заарештовуємо. Кожен з них має по кілька тисяч злотих штрафу. Але більшість не працює, отож нема як ті гроші утримати. Зрештою, ти все це знаєш по Ченстохові.

— Зрозуміло, ми також маємо подібні клопоти. Однак я хотіла побачити, який вигляд у цієї проблеми в малому місті.

— Мабуть, ще гірший, бо ще більше впадає в вічі.

— Зате важче уникнути кари за серйозніший злочин.

— Хіба що коли вбити чотирьох людей, — пожартував капітан. — Але я повинен сказати, що після смерті Адам’яка місцеві бешкетники принишкли. Очевидно, розцінили це як попередження.

— От бачиш, — засміялася Барбара, — навіть ти сам володієш цінною інформацією, яка мені може дуже знадобитися при розслідуванні.

— Я?

— Так, ти. Щойно підтвердив, що ватага Адам’яка сприйняла смерть свого вождя як застереження. Очевидно, мають на сумлінні щось важливіше, ніж звичайні бешкети під пивним ларком. Бояться, що після смерті Адам’яка може прийти черга ще когось.

— Коли маєш справу з маніяками, то нічого наперед невідомо.

— Знову повертаєшся до вашої улюбленої концепції «маніяка та абетки». Гадаю, компаньйони Адам’яка ліпше орієнтуються в тій справі, ніж комендатура міліції. Але замовляй каву і проси рахунок. Розраховуватимемось обоє.

— За кого ти мене маєш?

— Рахунок — навпіл, — твердо повторила дівчина. — Не хочу нікому бути винною. Ані тобі, ні будь-кому іншому.

Цього разу Зигмунт Полєщук не заперечував. Розумів, що це однаково ні до чого не приведе, а дівчина добре знає, що робить і яку мету переслідує. Навіть та півлітра, яку розпили нещодавно, не могла її похитнути.

Другого дня Барбара Слівінська з’явилась у «Шльонській» раніше, ніж звичайно — десь о пів на першу. Гадала, в такий час шинок буде порожній і вона спокійно зможе перекинутись кількома словами з офіціанткою. Її зустріли як стару, добру знайому.

— Як вам учора в нас відпочивалося? — люб’язно запитала пані Ядзя, офіціантка, повідомляючи, що пропонує кухня сьогодні.

— Дякую, добре.

— Мені дуже дивно, що ви завітали до нас, а не до «Каролінки».

— Хотіла побачити, яка буває «Шльонська» ввечері.

— Вчора було спокійно. І це, видно, завдяки вам. Усі бачили, що в залі міліція, отож і старались бути чемними. Правда, ще й через те спокійніше, що не стало Адам’яка.

— Ви його знали?

— Добре знаю всю ту банду. Не раз доводилося з ними гризтись.

— Як ви думаєте, хто його вбив?

— Певно, той «абетковий убивця».

— Не вірю, що це справа рук маніяка, — ще раз висунула свою гіпотезу Слівінська.

— Може, він і не маніяк, — погодилась офіціантка, — а щодо Адам’яка... напевно, були такі, хто зичив йому смерті.

— А чому?

— Це був страшний бешкетник. Але йому щастило, тож ніколи надовго не сідав.

— Наскільки мені відомо, на Адам’яка не було подано жодної серйозної скарги. На його дружків — теж. Усе якісь дрібні скандали чи п’яні бійки.

— Бо всі їх боялись. А дівчата й поготів.

— Дівчата?

— В такому містечку, як Забєгово, дівчині нелегко звернутись до міліції чи прокурора. Цим вона сама себе зганьбить на все життя. Після того їй не залишається нічого іншого, як негайно виїхати. Бо тут кожен з неї сміятиметься. Жоден хлопець не тільки не візьме її заміж, а навіть на вулицю з нею не вийде. Отож ліпше зціпити зуби й мовчати.

— Пані Ядзю, ви думаєте, що в Адам’яка були на совісті і такі справи?

— Були і в нього, і в усієї його банди. Вони ще й вихвалялись тим і сміялися, що дівчата дурні.

— Неможливо! І не боялись? Адже за такі справи суд дає до дванадцяти років.

— Я сама чула. Тут, у нашій пивниці. Адам’як сидів за столиком отам, з лівого боку від буфету. Разом з кількома дружками. Гарно собі випили, й він давай хвалитись, як учотирьох розважались із якоюсь дівчиною з Ковальова. Затягли її до лісу при дорозі і там стали в чергу...

— А де це — Ковальове?

— Це село біля шосейної дороги, в бік Ополя. Якихось чотири кілометри звідси. Ковальовських тут, у Забєгові, багато працює. Певно, їздила й та дівчина.

— Давно ви чули ту розмову?

— Мабуть, тижнів зо два перед тим, як убили Адам’яка.

— В нас у міліції немає жодної заяви про зґвалтування.

— Та я ж вам уже казала: жодна дівчина й навіть заміжня жінка не наважиться поскаржитись у міліцію. А тим більше — сільська. Батько просто вбив би її або з села вигнав.