Входячи до кабінету начальника, офіцери щиро вітали дівчину. Відчувалось, що всі вже визнають її за свою. Стефанський навіть розцілував Барбару в обидві щоки, що явно не сподобалось суворому начальникові, який не любив таких публічних виявів фамільярності.

Слівінська розповіла про вбивство Ротвальдів. Її вислухали з величезною увагою.

— Вітаю, Басю, — щиро мовив капітан Зигмунт Полєщук, — тепер і в мене немає жодних сумнівів, що твоя теорія вірна. «Алфавітному вбивці» головним було вбити Станіслава Тополевського, тобто Владислава Червономєйського. А інших він убив, аби спантеличити нас. І це йому вдалося б, якби не наш ченстоховський геній.

Усі розсміялись, а Барбара, втішена похвалою, зашарілася. Стефанський буркнув, що такий успіх не гріх було б і скропити, зрозуміло, за рахунок «генія». Якщо не зараз, то обов’язково ввечері.

— Панове! — Майор закликав присутніх до порядку. — Ми зібралися на нараду.

— Що ж тут радитися? Справа й так абсолютно ясна, — розсудив Стефанський. — «Абетковий убивця» — один з тих двох бандитів — Ковалевський або Бунерло. Треба їх знайти і арештувати.

— Обох? — іронічно запитав капітан.

— Вистачить одного — того, хто причетний до вбивства Червономєйського.

— То вже подробиці. Як ти думаєш це зробити?

— Один з них мусить бути мешканцем Забєгова.

— Не обов’язково. Може, наприклад, мешкати в Папоротні. Або аж у Катовіцях. Крім того, мешкання в Забєгові — це ще не доказ злочину. Потрібні конкретні факти.

— Бася ж привезла відбитки пальців тих людей!

— Але тих відбитків немає в матеріалах наших чотирьох убивств.

Суперечка починала загострюватись.

— Панове, заспокойтеся, — знову втрутивсь майор. — У тій справі ще багато білих плям. Передовсім потрібно з’ясувати, чи Станіслав Тополевський, тобто всіма нами шанований садівник Червономєйський, не мав на совісті інших злочинів. Особливо з часів війни. І ще: чи не було в нього спільників. Мене цікавить не той вроцлавський злочин, який за давністю відпадає, а пізніші, якщо були.

— От хитрун, — буркнув Стефанський, — спритненько позбувся спільників і сам заграбастав увесь скарб. Не передбачив одного: гадав, ті двоє будуть засуджені до розстрілу й він позбудеться останніх свідків. Якби знав про заміну вироку, до Польщі напевно не повернувся б. Та й чому він взагалі повернувся?

— Все зовсім просто, — пояснив Зигмунт Полєщук, який кілька років працював за кордоном. — У Франції він був нічим — звичайним собі хлопцем. Його гроші ні на кого не справляли враження, бо там, де він оселився, напевно, траплялися багатші. Крім того, був чужаком. Приблудою, що їв французький хліб. Не дивлячись на французьке громадянство, працьовитість і гроші, до кінця життя був би там чужим. Таким собі гастарбайтером[6], якого всі зневажали б. Праця, та й годі, ніяких людських стосунків, повна ізоляція... Це жахливо.

— А діти?

— Діти — то вже цілком інше. Вони народились у Франції, жили у великому місті, де суспільні взаємини набагато ліберальніші, ніж у консервативному селі. А народжених там дітей уже сприймають за своїх. І в цьому — велика різниця. З самого початку, відколи чудова «сімка» з’явилася на вулицях Забєгова, Червономєйського вважали тут особою солідною, гідною заздрості. Людям імпонувало його багатство, життя за кордоном. Та й, крім того, він був «земляком з-під Цешина». Досить було побачити, як Червономєйському вклонялись на вулиці, як до нього приходили за порадою. У Франції чи навіть і в рідному селі він такого довіку не діждався б.

— Так, — мовив майор, — Зигмунт має рацію. Крім того, не дивлячись на скоєний тут злочин, Червономєйський міг просто тужити за вітчим краєм.

— Може, саме задля цього і вбивав, щоб повернутися потім багатою людиною? — висловив припущення підпоручик Жешотко.

— Досить цих теорій. — Майор вважав, що нарада затяглася. — Потрібно з’ясувати, яке було справжнє прізвище садівника — Тополевський чи Червономєйський? Яким чином опинився після війни в Польщі? Чи не вчинив тут ще якихось злочинів? Чи жив у Франції лише під прізвищем Червономєйський? Можливо, він і там вів подвійне життя? Що робив у Радянському Союзі після звільнення з полону? Отож, як бачите, у нас ще дуже багато роботи.

— А ті двоє?

— Тепер відносно тих двох бандитів: треба перевірити, що з ними сталося далі. Можна припустити, що коли вижили, то мають бути на волі. Амністія замінила всі довічні ув’язнення 15-річними. Отже, не пізніше як 1961 року вони відбули строк. Чим займалися пізніше? Де живуть тепер?

— Так, роботи — море. Не заздрю я Басі, — мовив Стефанський.

— Занять для кожного вистачить, — заспокоїв лейтенанта майор. — І для вас — також. Коли все з’ясуємо, можна буде по-справжньому взятися до розслідування й визначити, хто вбив Червономєйського та інших трьох. Але потрібні беззаперечні докази. А зараз ми не маємо жодного.

Того самого дня до Варшави помандрував новий лист із проханням повідомити все про Ковалевського та Бунерла: в яких тюрмах відбували ув’язнення, як поводились, коли були звільнені, й де мешкають нині.

А через кілька днів надійшла інформація про рядового III полку танкової дивізії «Бреслау» Вальдемара Червономєйського, взятого в полон під Сталінградом. 1944 року полонений подав заяву про бажання вступити до лав Війська Польського. Заяву свою мотивував тим, що він — справжній поляк, народився в Польщі й до вермахту мобілізований силоміць, незаконно, всупереч міжнародному праву. Заява пройшла довгу дорогу: належало перевірити кожен згаданий у ній факт, а зробити це в умовах війни, яка все ще тривала, було не так просто. Нарешті в березні 1945 року прохання Червономєйського було задоволене й він, уже не Вальдемар, а Владислав, був звільнений із полону з правом виїзду до Польщі. На тому ниточка ввірвалась, бо Владислав Червономєйський у Польщі не з’явився.

З Франції ж відписали: 1948 року Владислав Червономєйський, який мав в Ельзасі дружину й двох дітей, повернувся до родини з Англії. Цілий рік перебував на території американської окупаційної зони в Західній Німеччині, а два роки — в Швеції. Французькі власті підтвердили і те, що згодом Червономєйський оселивсь під Ліоном, де зайнявся фермерством. Під судом не був. Перед виїздом до Польщі всі податки сплатив.

— Так, — мовив Зайончковський, — звільнено його з полону досить пізно. Може, перед кінцем війни не зміг дістатись до частин Війська Польського. А може, й не намагався. Вже тоді плекав якісь злочинні плани, бо змінив як прізвище, так і ймення.

— Мене вражає деякий збіг, — додала лейтенант Слівінська. — Служба в танковій дивізії «Бреслау» свідчить про те, що він проходив військову підготовку у вермахті десь під Вроцлавом. Злочин також здійснено у Вроцлаві. Гадаю, що Червономєйський ще тоді знав про багатства Ротвальда, може, навіть особисто був знайомий з ним, і відтоді виношував думку про вбивство.

— Це пояснювало б зміну прізвища та імені на «Станіслав Тополевський». Якщо не для цього, то навіщо б мав це робити? В Польщі йому й так нічого не загрожувало, не було й жодних перешкод для повернення до Франції. Сотні, тисячі поляків чи то з Франції, чи з Бельгії, так само примусово мобілізованих вермахтом, поверталися до своїх сімей після звільнення з радянських таборів. Поверталися також і в’язні гітлерівських концентраційних таборів, і ніхто їм не ставав на перешкоді. При французькому посольстві у Варшаві була навіть особлива місія, яка опікувалась тими людьми. Отож, аж ніяк не потрібно було мандрувати цілих три роки через Західну Німеччину, Швецію й Англію.

— Для вбивці Ротвальдів та дорога була найбезпечнішою, — пояснив капітан Полєщук, — бо ж своїм спільникам сказав, що втікатимуть разом через Чехословаччину. Сам же обрав геть інший маршрут. Напевно, перейшов кордон десь в околицях Щеціна і дістався до Радянської окупаційної зони — так тоді називалась територія Німецької Демократичної Республіки. Коли ж дістався до Берліна, то подавсь у західну частину міста, а звідти, без будь-яких труднощів (мав же досить грошей) до американців.