— Та хіба ж вона винна?

— Пані лейтенант, — поділяв думку всього села Копіт, — ще Реймонт писав: «Як сучка не схоче, то песик не скоче». Коли дівчина йшла з хлопцями до лісу, то хіба не знала, що буде?

— Не йшла вона до лісу, силою затягли.

— Я там не був, не знаю. Доброхіть ішла чи ні, але навіщо поночі волочитись із такими розбишаками? Саме за це її добряче й набив Нізьолек. Ще й Вітек Гробельний додав.

— А хто такий Гробельний?

— Сільський хлопець. Хотів з нею побратися.

— Наречений?

— Ходив до неї, але вона, та й рідня її, крутили носом. Нізьолек — один з найбагатших господарів на ціле село, а старий Гробельний має всього три гектари в полі та п’ять ротів у хаті. Не хотів Нізьолек такого зятя. Коли нічого ліпшого не траплялося, то його не проганяли, але про шлюб не хотіли й думати.

— А зараз той Вітек, певно, роздумав?

— Що там роздумувати. В Нізьолека дванадцять гектарів, земля, як масло. Двоє синів виїхали з села. Видно, гній їм дуже смердів. Один працює шахтарем у Битомі, другий — на металургійному заводі. Жоден сюди вже не повернеться, і Гробельний з дівицею залишаться на господарстві.

— Але ж дівчина працювала в Забєгові.

— Авжеж. Нині молодим усе перекручується в головах. У містах шукають легкого хліба. На землі працювати нема кому. Старий Нізьолек у душі, може, й радий з тієї пригоди, бо, нарешті, покінчили з переїздом до міста. На цьому мав би виграти й Гробельний, бо тепер Нізьолекам нема чого крутити носом і чекати королевича з казки. Я чув, нібито восени будуть заручини, а на різдво — шлюб.

— А дівчина?

— Та хіба вона вибирає? Тут з неї й далі сміятимуться. Цілком же інша справа, коли вона буде заручена чи вийде заміж... Тоді ніхто не наважиться наражатись на неприємності з Нізьолеками чи Гробельними. Ніхто й слова не скаже. А згодом усе забудеться. Переїхали б до міста — за нею поїхали б і плітки. Зрештою, не красуня, що могла б вередувати. А Вітек такий красень, що любо глянути. Гарний, хазяйновитий, слова поганого про нього не скажеш.

— По-вашому, пане солтисе, виходить, що все гаразд? — не погоджувалася з такою філософією Барбара.

— Гаразд, не гаразд... Певно, дівчина багато пережила, але мусила б і наперед подумати...

— Не припускаєте, що то Нізьолек чи Гробельний провчили Адам’яка? Адам’яка в селі називали ґвалтівником?

— Та він же й сам вихвалявся перед нашими хлопцями, що працюють у Забєгові.

— Його знали у вашому селі?

— Він тут народився. Дівоче прізвище його матері — Пачеська. Це дочка старого Пачеського, що помер п’ять чи шість літ тому. Вона мешкала з чоловіком і дітьми в батька. І лише років з десять, коли почала торгувати овочами, їхня сім’я перебралася до міста, бо їй так було зручніше. Та й старий Пачеський сварився з зятем, усе нахвалявся вигнати з дому.

— Я хотіла б поговорити з Ганкою. Але щоб ніхто не знав.

— Це можна. Пошлю когось до Нізьолека, хай принесе анкету про контрактацію. Це такі бланки для статистики. Давно вже повинен був принести. Скажу, з повіту приїхав інструктор і збирає анкети.

— Я не хочу розмовляти з паном Нізьолеком.

— Не турбуйтесь, — посміхнувся староста, — я його добре знаю. З дому зараз не вийде. Змучений, орав цілий день, та ще й поратися треба в господарстві. Я впевнений, що він сам не прийде, пришле анкету з дочкою. Зараз я вийду на вулицю й злапаю когось, хто йде на той куток.

За кілька хвилин Ян Копіт повернувся і сповістив, що вже послав когось до Нізьолека. Документ зараз принесуть, але спершу мусять його заповнити. Про всяк випадок, Барбара Слівінська приготувалася зіграти роль повітового інспектора, однак до того не дійшло. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як у дверях з’явилась дівчина. Одягнена більш ніж простенько. Низька, коренаста, міцно збудована. Кругловида, кирпата, русява, гладенько зачесана.

«Дійсно, — подумала Барбара, — Копіт казав правду, що дівчина не має великого вибору. Але на що клюнули ті хлопці?»

— Добрий вечір. Тато просив оддати це вам. — Ганка тримала в руці згорток паперу.

— Дякую, панно Ганко. Тут пані інструктор хотіла з вами поговорити. — Солтис вийшов з кімнати, зачинивши по собі двері.

— Зі мною? — здивувалася дівчина. — Про що?

— Я — офіцер міліції, — Слівінська вдруге показала службову посвідку. — Сідайте, будь ласка.

Ганка зблідла, та за хвилину на її смаглявому обличчі проступив густий рум’янок.

— Хіба ви, панно Ганко, не здогадуєтеся, про що я хотіла б поговорити?

— Дайте мені спокій. Я нічого не знаю. Все це — дурні плітки, — ледь не заплакала Ганка.

— Прошу вас, заспокойтесь, — лагідно мовила Слівінська. — Мені достеменно відомо, що це, на жаль, не плітки. Я тут не для того, щоб розслідувати вашу справу. Ви й самі, напевно, чудово знаєте, що без вашої скарги на ґвалтівників не можна порушити кримінальної справи. Мене цікавить інше. Адам’яка вже немає. Хотіла б з вами поговорити не як міліціонер, а як жінка з жінкою, чи навіть скорше як старша подруга.

— Добре, що лобуряку зарізали його власним ножем. Я ще повинна його жаліти?

— Ви знали його раніше?

— Він же з нашого села. До школи з ним ходила, в один клас.

— Мені доручили справу про смерть Адам’яка і ще трьох осіб. Кожна, навіть маленька деталь, може виявитись дуже важливою.

— Я його не вбивала.

— В цьому я переконана. Однак, звідки вам відомо, що Адам’яка вбили його ж власним ножем?

— Бо... — дівчина затнулась.

— Зрозуміло, — посміхнулася Слівінська, — тим ножем тоді, в лісі, погрожували вам?

Нізьолекова мовчала.

— Довіртесь мені. Хоч на хвилинку. Чи знаєте ви, що міліції все відомо про зґвалтування? Тож напрошується логічний висновок: Адам’яка вбито саме через це. Хтось, — може, батько, а може, Вітольд Гробельний — помстився за скоєну вам кривду.

— Ні татко, ні Вітек його не вбивали. Були в Ковальові. Цілий день.

— Однак буде ліпше, якщо все це ми обговоримо тихенько, без нікому не потрібного галасу, без нагадування про те, що вам довелося пережити. Так же ж?

— Певно, що так, — згодилася дівчина.

— Ну, то що це був за ніж?

— Адам’як його нам показував.

— У лісі?

— Ні... До того. Як пили вино в парку. Хвалився, що купив його в якогось німця з ФРН. За двісті злотих.

— Який то був ніж?

— Коли натиснути кнопку, з колодочки вискакує довге вузьке лезо.

— І ні в кого з хлопців більше такого не було?

— Ні в кого. Палюх хотів перекупити ніж у Вінцентія.

— Ну, й порозумілись?

— Ні, Адам’як не хотів продавати.

— Той ніж ви бачили тільки тоді?

— Ні, — зашарілася дівчина, — пізніше, в лісі, Адам’як погрожував, що коли зараз же не роздягнусь, то різоне мене по обличчі. А далі ви вже знаєте...

— Ну, що сталось, то сталось. Панно Ганко, поясніть мені, як ви погодилися йти з тими хлопцями ввечері лісом?

— Їх же було четверо. З одним би не пішла. Боялася б. Усіх добре знала. З одним працювали. А з Вінцентієм бігали разом до школи. Яка я була дурна...

— Адам’як загинув 25 червня. Звідки вам відомо, що батько й Гробельний були тоді в Ковальові? Адже запам’ятати те, що було тиждень тому, важко, а вже минуло біля двох місяців.

— Другого дня, а це була середа, 26 червня, я й сама подумала, чи то не татко його зарізав. Тому й пам’ятаю, що у вівторок цілий день ми працювали на буряках — тато, Вітек, я і дві сусідки, — копали й зносили буряки до підвалу. А коли стемніло, до нас прийшов солтис, пан Копіт, і всі чоловіки взялися ремонтувати трактор. Солтис повинен це пам’ятати.

Барбара Слівінська подякувала Ганці за інформацію і вдруге запевнила, що про цю розмову ніхто ніколи не дізнається. Ян Копіт підтвердив алібі обох чоловіків. Справді, батько та Гробельний працювали на буряках, а пізніше прийшов солтис, якого вважали за найкращого в селі механіка, й усі троє до півночі лагодили зіпсований трактор Нізьолека.